WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Василь Стус (1938 — 1985) (науковий реферат) - Реферат

Василь Стус (1938 — 1985) (науковий реферат) - Реферат

"Літературна Україна" подали перші добірки його оригінальних поезій, а також досить вправних перекладів і літературно-критичних статей, навіть тоді Стус себе поетом не наважився назвати. "Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них - як на мене - путящі… Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі", - писав він у 1969 році. Його творчість стимулює потреба самоусвідомлення і морального самовизначення. Зовнішня фактура його віршів того часу нічим особливим не примітна - переважають образи внутрішніх рухів і станів, хоч у надрукованому в журналі "Дніпро" (1965, №7) вірші "Молодий Гете" Стус прагне визначити концептуальну позицію поета, основним ідейним джерелом якої повинно бути усвідомлення і органічне володіння почуттям внутрішньої свободи, стану безперервної емоційної "відкритості" життю і готовності до самопереборення і боротьби: Іди - мужній і сам себе помножуй у ранній радості і радісній біді. Іди - щоб серце висвітлить з ночей у майовому полі на безмежжі. І не барись - ти завше вічний дервіш з сомнамбулічним спалахом очей. Тож проривайся - в поле, до води, до гір, до зір, до молодого сміху. Тож проривайся - крізь людську зловтіху, пересуди, і осуди, й суди. Це переважно орієнтація на гармонію настроїв і дій, на яскраве вираження своєї поетичної долі. Правда, конфліктність внутрішнього плану вже проступає, емоції і настрої вибухають, киплять, трансформуються в діалогічні ряди поетичних образів, конфліктують у собі, але ще не поширюються на соціальний простір. Стус вирощує поезію філософського наповнення, дещо відсторонену від практичної тверезості, від зазіхань побуту. Він побоюється прирощення своєї поезії до так званої вузької спеціалізації на тематичному зрізі - хай то поезія пейзажна, філософська чи публіцистична. Ця поетична "спеціалізація" не задовольняє поета, профільність поезії його насторожує, хоча перший період - до виключення з аспірантури, так умовно його визначимо,- характеризується ліричністю поетичного вираження, яка спрямована на дослідження внутрішнього, духовного ладу особистості. Згодом конфліктність наростатиме, іноді досягатиме гіперболізованого драматизму - відчуватиметься навіть деяка зумисність поляризації настроїв і реального стану речей. Поета гнітить непевність і невизначеність своєї долі, в полемічному запалі зриваються на папір такі образні узагальнення, на яких згодом створюватимуться кримінальні обвинувачення. Забігаючи наперед, звернімося до матеріалів слідства, де зазначалося, що Стус "систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські та наклепницькі документи, що плямують радянський державний та суспільний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі і чинив це на грунті антирадянських переконань та невдоволення існуючим в СРСР державним та суспільним ладом, з метою підриву й ослаблення Радянської влади". Звинувачення серйозне. І не брати його до уваги не можна, не маємо на це права. Але ж повертаючись до минулого й оцінюючи позицію, вчинки Стуса неупереджено, з огляду на сучасність, коли дедалі більше утверджується гласність, відкритість суспільства, об'єктивний, а відтак критичний погляд на нашу історію й сьогодення, не можемо не зважити, що активна, безкомпромісна позиція на той час не була нормою. Отож поглянемо на життя й творчість поета під цим кутом зору і подумаємо: чи справді те, що писав Стус в період з 1963 року і до дня арешту - 13 січня 1972 року (не будемо порушувати питання про деякі поезії, вже написані під час відбування покарання, вони нам, на жаль, не відомі в повному обсязі) підпадає під визначення "антирадянські та наклепницькі документи"? І чи ж не пора взяти під сумнів матеріали судових слідств, на основі яких Судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду прийняла свого часу рішення, яке так трагічно обірвало невдовзі життя талановитого поета. Що тебе клясти, моя недоле? Не клену. Не кляв. Не проклену. Хай життя - одне стернисте поле, але перейти - не помину. Дотягну до краю. Хай руками, хай на ліктях, поповзом - дарма, душу хай обшмульгаю об камінь все одно милішої нема за оцю утрачену й ледачу, за байдужу, осоружну, за землю цю, якою тільки й значу і якою барвиться сльоза. ("Присмеркові сутінки опали...") Цей вірш датований жовтнем 1968 року, коли дедалі більше увиразнилася невідповідність між історичним, реальним плином подій і громадсько-політичною їх оцінкою, коли вжилася й у поетову свідомість думка про необхідність утвердження в суспільстві духу полеміки про соціалізм і його реальне обличчя, про правове, конституційне залагодження конфліктних ситуацій з метою легалізації складних - трагічних і драматичних - фактів, подій і процесів недавнього історичного минулого. До цього спонукали і рішення XX та XXII з'їздів партії. Однак суспільна атмосфера оздоровлювалася повільно, зрештою, почала пригнічуватися, настрої й переживання мас гасилися і спрямовувалися в русло бравурного рапортування про нові успіхи і досягнення. Вразлива, чутлива на чужий біль художницька душа поета не залишається байдужою до людей із нещасливими життєвими долями. І дійсність, і оточення породжують песимістичні настрої, зневіру. Все це бурхливо виплескується на папір: У тридцять років ти тільки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвім світі І нема нікого окруж. Ти тільки сам. І - мрець єси. У подальшому цей трагічний монолог наростає, напруженість внутрішніх руйнівних сил сягає грані розриву, ніщо не вичерпує конфлікту, спровокованого несприятливими обставинами щоденного буття. Через крик, біль, гіркоту, спротив і зневіру проривається душа, болісно розривається оболонка останніх сподівань, і душа виривається на оманливий простір самовигнання: Що буде завтра? Дасть бог день і хліба. Ащо, коли не буде того дня? Тоді вже гибій. Отоді вже - гибій, простуючи до смерті навмання. "Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет - це людина. Насамперед", - так він занотував у 1969 році. Писав тоді, коли втратив надію побачити друком свою першу книжку поезій "Зимові дерева". Вже кілька років цей рукопис лежав у редакційних шухлядах "Радянського письменника". Хто зна, були б опубліковані поезії Стуса - і не було б двох судових процесів, які до кінця життя, з перервою на рік, ізолювали поета від родини, від творчості, від України, не завершилося б так трагічно його життя. Якби то знаття... Та, на жаль, зволікання з друком збірки - лише одна, і то не суттєва, з причин того, що до сьогодні творчість поета залишається майже невідомою на Радянській Україні. Та чому тоді, в 1969 році, він писав про необхідність звільнитися від почуття зненависті, як від скверни? Здається, нічим не примітним в його житті був той рік. Хіба що подолано було 30 років, а книжки так і не з'явилися друком. Трагедія це чи просто велика прикрість, а стало це для В. Стуса важким морально-психологічним потрясінням. Як писав він 14 жовтня 1972 року, аналізуючи шлях до лави підсудних, "така збірка мені була психологічно потрібна, оскільки без такої я не міг
Loading...

 
 

Цікаве