WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя і творчість С.В. Васильченко - Реферат

Життя і творчість С.В. Васильченко - Реферат

троячку". На Солом'янці вночі нападали на візників і грабували шапки. Три рубля! - загилив він мені ціну. Довелося тьопати пішки, під дощем. А темно, хоч бий у око. Збираючись на Солом'янську гору, я посковзнувся і так брязнув кілька разів букетом об шлях, що, увійшовши у свою квартиру, побачив, що в руках у мене був один деркач: всі головки в букеті поодлітали. Це були мої лаври… Шкода була викидать! Довго стояли вони в мене без головок…"- згадував пізніше Степан Васильченко.
Друга книжка - "Оповідання" - більша за обсягом ніж перша, мала вийти в 1914 році, але була затримана царською цензурою, якій видався підозрілим її демократизм. Лише через рік вона пішла в люди. А сам автор в цей час перебував далеко від Києва, на фронтах імперіалістичної війни.
Роки імперіалістичної та громадянської війни
Командир саперної роти Степан Васильченко воював на Галицькому, Двінському, Румунському фронтах. Страшним пеклом видалися письменнику три роки, коли він гибів на передових позиціях. У хвилини затишшя все бачене й пережите нотував до свого "Окопного щоденника". Жахи імперіалістичної війни письменник відобразив у новелах "Русин", "Чорні маки", "Отруйна квітка", "На золотому лоні", "Під святий гомін". У них на похмурому тлі зображено страдника-солдата в сірій шинелі. Чорна мара смерті всюди чигає на людей. Тут письменник вдався до нових для нього мистецьких засобів, ускладнених і умовних. Оповідання населяють образи-символи, в них багато похмурого, песимістичного.
Роки імперіалістичної війни, а потім громадянської війни стали для Васильченка часом ідейних випробувань. Як інтелігент-демократ він у своїх творах викриває імперіалістичну сутність світової війни, із загальнодемократичних позицій висловлює протест проти її страхіть, правдиво передає глухий протест і навіть одверті прокльони широких мас на адресу тих, хто кидав їх як гарматне м'ясо в саме пекло бійні. Однак письменник і в дні перебування на російсько-німецькому фронті, і пізніше, коли було повалено царизм, а згодом і буржуазний Тимчасовий уряд, не зміг до кінця зрозуміти характер суспільно-політичних подій, що відбувалися, зокрема, й всесвітньо-історичне значення Великої Жовтневої соціалістичної революції. Не випадково в перші післяжовтневі роки він намагається відійти вбік від непримиренної боротьби між трудящими і контрреволюцією, перебуває певний час у полоні вузько національних ілюзій, викликаних, зокрема, активізацією української націоналістичної буржуазії.
У перші пожовтневі роки Васильченко стояв осторонь бурхливих подій, що вирували навкруг. Це позначилось і на його творчій активності: в час революції та громадянської війни він майже нічого помітного не написав.
Останні роки життя
Однак популярність Васильченка як письменника зростала, бо протягом 1907-1920 років вийшли численні збірки його дореволюційних новел та повістей. Васильченка обирають делегатом на військові з'їзди. Незабаром письменник демобілізовується через хворобу серця, деякий час живе в рідній Ічні, а потім знову переїздить до Києва.
Влітку 1920 року Васильченко як кореспондент подорожує з хоровою капелою "Думка" по Лівобережній Україні. Пильне око письменника помітило, як серед руїн, нестатків, зубожіння пробиваються паростки нового, соціального життя. Зустрічаючись із робітниками, селянами, червоноармійцями, Васильченко захоплювався їхньою мужністю і твердою вірою в світлий завтрашній день, у побудову нового світу. Свої враження він занотовує в щоденнику, який назвав "З піснею крізь вогонь і воду".
"Здавалось б, - пише Васильченко, - що в ці часи людей, які перебувають в самому диму історичних великих подій…, людей, які творять історію, які захоплені героїчною боротьбою і перебувають увесь час серед незвичайних обставин великої революції, менш за все повинна цікавить скромна народна побутова пісня і взагалі мистецтво…" Але "пісня чарувала їх далеко більше, ніж когось іншого".
Подорож з хоровою капелою засвідчила, що Васильченко в перші ж роки радянської влади з радістю зміцнює свої зв'язки з революційною дійсністю, з новим ладом, який утверджував народне мистецтво і відкривав шлях мистецтву до народу. Васильченко повернувся з подорожі збагачений враженнями, ідейно та політично змужнілий. Нові світлі обрії відкрилися перед ним. Уже відомий письменник, він стає вихователем і вчителем дітвори. "Після перших бур, коли в порожній школі почали з'являтися перші учні, я пішов після такої довгої перерви знову за вчителя, тепер уже в нову, українську школу. Не кидав також і літературної роботи", - розповідає письменник у нарисі "Мій шлях".
Спочатку він - вихователь дитячого будинку, потім (1922-1928)- учитель 61-ї трудової школи імені Івана Франка в Києві. Його, щирого й привітного, вимогливого й доброзичливого викладача української мови та літератури, незмінного керівника шкільного драматичного гуртка, любили учні, поважали батьки. Працювати було важко, та він мужньо долав труднощі і навчав цього своїх вихованців. "Немає взимку дров, немає потрібного реманенту, немає приладдя, убогий фізичний кабінет, майже порожня бібліотека…- писав Васильченко. - Але школа бадьоро дивиться вперед".
Степан Васильченко, як ніколи, був оптимістично настроєний. Скромний і коректний, він тихо сяяв внутрішньою усмішкою, що так принаджувала до нього людей. Говорив неквапливо, розважливо. Більше любив помовчати. Сучасники згадують, як він, бувало, прийде в редакцію журналу "Нова громада", сяде збоку, замислиться і слухає розмови друзів-письменників. Здебільшого молоді люди, вони гаряче сперечались, а Степан Васильович ховав у вусах лагідний усміх. Таким бачили його й на різних літературних вечорах, у розмовах з друзями-письменниками. Васильченко щиро приятелював з талановитим прозаїком Григорієм Косинкою. Андрій Головко мав Степана Васильовича за одного з найулюбленіших своїх учителів.
Напружена, інтенсивна діяльність письменника позначилась на його здоров'ї. В останні роки він усе частіше скаржився на серце. І коли недуга почала дошкуляти, облишив роботу в школі. Правда, думав, що це тимчасово, бо життя свого без дітей-школярів не уявляв.
Мріяв улітку пішки помандрувати по Україні - людей побачити, мальовничими краєвидами помилуватися. Але цей, як і багато інших намірів письменника, так і лишився нездійсненим. Хвороба все частіше приковувала його до ліжка. Єдиною втіхою і радістю для Степана Васильовича лишилась увага і любов читачів, коло яких було досить широке, - робітники,, студенти, учні, вихованці дитбудинків, учителі. Саме вони й зібралися 1 березня 1929 року на ювілейний вечір Степана Васильченка з нагоди 50-ліття від дня його народження. Ювіляра на вечорі не було - він хворів. Йому надіслали багато поздоровчих телеграм, з любов'ю оформлених вітальних адресів.
Читав їх потім Степан Васильович, і надтруджене серце його раділо. Отже, немарно жив. Йому хотілося ще багато чого зробити, довести до кінця почате, задумане… Але сили зкожним днем танули.
11 серпня 1932 року Степан
Loading...

 
 

Цікаве