WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Павло Архипович Загребельний - Реферат

Павло Архипович Загребельний - Реферат

знаємо з різних джерел, про Сивоока - нічого. Документальній і навіть легендарній історії його ім'я не відоме...
Якщо говорити про конкретну історію Київської Софії, то сучасні вчені сходяться на тому, що її споруджували, й оздоблювали грецькі майстри спільно з місцевими людьми, які, навчаючись у перших, збагачували й "ослов'янювали" їхнє мистецтво, привносили в нього виразні риси древньоруської самобутності.
Так виникла в романі постать Сивоока - гіпотетична, вимислена і водночас цілком реальна за своєю художньою сутністю. Він справді постає перед нами живою, вірогідною й типовою людиною своєї епохи - з великою і драматичною біографією, з пошуками, стражданнями, сумнівами та надіями.
Сивоок у "Диві", навіть і тоді, коли на Київській "горі" статечно розмовляє із самим князем, - плоть від плоті народної, низової, "спідньої" Русі, яка складала глибоко заземлену основу Київської держави і в незчисленних трудах, у болях і муках витворювала її могутність, що за часів Ярослава досягла своїх верховин.
Те, що Загребельному вдався саме цей образ, видається мені успіхом принципового значення. Наша художня "старорущина", - з різних, у тім числі й поважних причин, - у глибини тогочасної народної маси та її свідомості досі проникала поволі й нелегко. Якщо схематично поставити в один ряд близькі з цього погляду постаті каменяра Журейка ("Ярослав Мудрий" І. Кочерги), закупа Микули та його доньки Малуші ("Святослав" С. Скляренка) й малого "роба" на Русі, полонянина у Візантії, а потім кон-стантинопольського і київського митця Сивоока, то різниця виявиться, без перебільшень, величезною. В "Диві" це - характер, художня повнокровність якого не викликає сумніву, особистість, яка в розумінні психологічної та інте-лектуальної висоти виступає гідним партнером найвидатнішого розуму епохи (а в романі він таким і є) - самого Ярослава...
Загребельний у змалюванні Ярослава знайшов добру міру поєднання "державно-історичного" та "людського"...
Мудрий і талановитий київський князь у романі "Диво" - вершитель історично прогресивної справи зміцнення та об'єднання Русі, але разом з тим він син свого класу й часу, людина, яка сповідає їхні погляди, їхню жорстоку мораль навіть тоді, коли вони викликають у ній внутрішній супротив...
Більше, ніж будь-який з попередніх творів автора, "Диво" засвідчує зростання зображувальної сили його письма, вміння вивести неокраяні, самобутні людські характери, через які розкривається хід життя, пристрасті й прагнення епохи...
Уміє дати автор "Дива" і барвистий історичний фон, охоче користуючись для цього способом принагідного, майже літописного переповідання характерних епізодів і бувальщин, часто незвичайних, інколи вражаючих у своїй історичній красномовності; в сукупності укладається виразна, хоч і не завжди ощадна, мозаїка епохи.
А головне - свіжість і самостійність загальних авторських рішень, яким завдячує в романі так ясно висвітлена тема найбільшого і найдорожчого "дива історії": тема людини, незборної в своєму прагненні до свободи й щастя.
ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО
Радянська література створила багато образів мужніх, чесних, щирих людей, які стали добрими друзями читачів, увійшли в їх життя, як знайомі, близькі люди. Кожен новий твір, де змальовані образи, гідні дружби нашого читача, - радісна подія в літературі. Думаю, що книга П. Загребельного "Дума про невмирущого" (вперше твір друкувався в журналі "Прапор" №№10-12 в 1957 р., а вийшов окремим виданням у "Молоді") стане для читача такою подією. Історія короткого життя її героя, життя, сповненого мук і болю, але красивого і чесного, знайде відгук у багатьох серцях.
Йому ще не сповнилось сімнадцяти, коли почалася війна. Андрій пішов до військкомату, де вже стояли великі черги добровольців. Коли йому запропонували написати автобіографію, та ще докладну, він злякався: у нього не було біографії. Ну, народився. Ріс. Закінчив неповну середню. Вступив до комсомолу. Закінчив середню. Працював під час канікул у колгоспі. Збирав колоски. Був причіплювачем. Косив сіно. Яка ж тут біографія, коли все так просто і звичайно?
Та, мабуть, і після війни, коли б Андрій Коваленко залишився в живих, він не помітив би, яка багата його біографія. Ну, пішов добровольцем. Воював. Поранили. Вилікувався. Знову воював. Знову поранили. Взяли в по-лон. Втік. Впіймали. Знову втікав... Здатні на подвиги не часто розповідають про свої подвиги. Бо, може, джерелом цих подвигів саме і є впевненість у тому, що так чинив би кожен на його місці. Велика, справжня скромність-сестра героїзму, а не посередності...
Ми часто не помічаємо, яким неоціненним багатством володіємо, що, справді, може "солнце померкло б, увидев наших дум золотые россыпи". Письменник мало пише про радянських людей, з якими доля зводила його героя там, далеко від рідної землі. Але кожна така зустріч, як з Мартиненком, Банніковим, Антроповим, залишає хвилююче враження, показує, що в які б обставини не потрапили радянські люди, вони живуть між собою за законами, нормами нового суспільства, за соціалістичними законами.
Справжнім гімном радянській людині звучить заключний епізод короткого життя героя повісті, епізод, з якого могла б початися легенда про радянського юнака. Коваленко, смертельно поранений після останньої спроби вирватися з полону, лежить у бараку поруч з поляком, якому на світанку мають зробити укол, щоб убити. "Андрій намагався думати про дім, про батька й матір, про Катю. Але пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всі спогади, як квітка пелюстки. Йому тепер лишався біль, різкий і нестерпний, і думки. Вчора піншкодував, що його не вбили тоді одразу в Марбурзі, тепер дякував випадкові, який продовжив йому життя на ці кілька днів. І перед смертю він ще зможе зробити добре діло. Зможе, хоч як це не важко". І ось він, напружуючи останні сили, підводиться і міняється номерами з своїм сусідом Єжі Фурчаком. Вранці укол роблять йому, а не Єжі. Андрій умирає, щоб жив він.
" - Простіть, мамо й тату, свого сина за те, що він вмер так далеко від вас, за те, що вмер раніше од вас. Ви ще довго пам'ятатимете його. Будете згадувати свого енна вранці, як сходить сонце, і в безсонні ночі, в горі і в радості, взимку й повесні, поки й живі, будете ви журитися за своїм сином... І ще будете ви тужити й нарікати на долю за те, що не поклала вона вашому синові під голову пахучого снопа пшениці, не постелила йому в боки білих, м'яких снігів, не заквітчала йому могили червоною калиною, бо пропав ваш син Андрій безвісти. Чи ж безвісти?"
Ні, не безвісти, - говорить повість П. Загребельного. Залишилися десь люди - все-таки люди, які ходили за ним конвоєм, і якщо не знайшлось у них поваги до юнака, то хоч подив перед силою його душі збережеться в їх пам'яті, це добре для справи миру. Залишилися ж, певно, в живих товариші по долі, які понесуть з собою пам'ять про це недоспіване життя. Залишився Єжі, який повинен пам'ятати, що йому належить жити і за Андрія, бо, ря-туючи його ціною свого життя, радянський юнак заповідав йому і свої людські обов'язки.
А тепер ось іще тисячі читачів, яким розповідає про життя Андрія письменник Павло Загребельний. І так розповідає, що як живий постає перед читачем його юний герой і по безспірному праву тих, хто загинув за Вітчизну, говорить до своїх ровесників: перевірте, чи достойно ви живете, чи вмієте цінити людську честь, радянську свою гідність?
В повісті П. Загребельного виявилися найсильніші сторони його обдарування, його творчість, на мій погляд, належить до того напряму української прози, відносно якого не доводиться повторювати, що романтика є складовою частиною реалізму. А для такої романтики потрібен глибокий суспільний зміст, красиві душею, може, гідні подиву людські образи, тонке відчуття нового в почуттях, ділах, помислах людей, в стосунках між людьми...
Список використаної літератури
1. Фащенко В. Глибінь і розмаїття дивосвіту. - У кн.: Загребельний П. Твори: В 6-ти т. К.: Дніпро, 1979, т. 1, с. 5-6; 15-16.
2. Слабошпицький М. Загадка Павла Загребельного. -Радуга, 1980, № 1,
с. 157; 158; 159.
3. Новиченко Л. Хто звів семібрамні Фіви. - У кн.: Література і сучасність: Літературно-критичні статті. К.: Рад. письменник, 1970, вип. ІІІ с. 39-42; 46; 56.
4. Шамота М. Дума про безсмертя. - Літ. газета, 1958, 15 квіт.
Loading...

 
 

Цікаве