WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → поема Т.Г.Шевченка «Великий Льох» - Реферат

поема Т.Г.Шевченка «Великий Льох» - Реферат

адже близнята щойно народилися, та зін потенційно невідворотний, фатальний, наперед визначений екзистенційною природою долі України. У цьому Шевченковому провіщенні закладено містичне зерно, і ця містика не суперечить історичній правді, бо вона є містикою самої історії, історії України.
У притчі про близнят Іванів виникає засадничо важливий для розуміння націософської концепції "Великого льоху" мотив "сліпих людей". Звісткою про народження майбутнього Гонти налякані всі три ворони, ці "інтернаціональні каналії" (С.Смаль-Стоцький); польська й російська ворони пропонують прямолінійні (хоч, як свідчить досвід-історії, часто-густо вельми ефективні) методи боротьби з небезпекою - відплату, чи то "золотом", чи "царевими чинами", або "зло" і "муки". Досвідченіша у підлоті й мудріша від своїх "колежанок" Перша ворона знає інший, надійніший, питомо наш, український, спосіб - тишком-нишком, і то невідкладно, "поки сліпі люде", знищити Месію, "поховати", пустити за водою, "По Дніпру у Лиман"; саме так, таємно, вона колись з волі царя Петра "славного Полуботка / В тюрмі задушила", ніхто й не схаменувся. Пам'ятаємо сатиричну поему "Сон", гіркі слова про "братію", яка "мовчить собі / Витріщивши очі! / Як ягнята..."; трохи пізніше, у посланні "Гоголю", вони виллються в тему національної "глухоти" ("Всі оглухли - похилились / В кайданах.. байдуже..."), яка відгукнеться згодом у другому посланні, "І мертвим, і живим...": "І ніхто не бачить... / Оглухли, не чують...". У "Великому льосі" мотив "сліпих людей" з притчі про близнят переходить у наступну частину, втілюючись у збірний образ "трьох лірників" - "Один сліпий, другий кривий, / А третій горбатий". Образ цей дістав у шевченкознавців різні тлумачення: хто вбачає в ньому сатиру на українську інтелігенцію, політичне й творчо імпотентну, цілковито спаралізовану московськими впливами, хто, навпаки, зображення речників визвольних ідей, викривателів панства, царизму і москальства, а хто - осереддя темноти й пасивності, аналог отій мовчазній, сліпій та оглухлій "братії"... Хоч і як дивно, мало не кожну з версій можна тією чи тією мірою підкріпити текстовим матеріалом; образ лірників полісемантичний, належить до тих, що надаються до різних інтерпретацій. Проте системний аналіз, герменевтичне, "повільне" прочитання все ж дає змогу виявити в ньому сенсову домінанту - тему духовної убогості, сну розуму й душі ("Лучше полягаєм / Та виспимось"), байдужої рабської покірливості й капітулянства, що їх згодом інший "український Єремія", Є.Маланюк, означить як риси "хах-лацької тутейшості", буденної малоросійської свідомості й поведінки. Під цим поглядом образ "сліпоти" в поемі вочевидь корелює з мотивом "гріхів" кожної з "трьох душ", які в минулому своєму житті так чи інакше або прислужилися чужинецькій силі, або примирилися з нею. Дарма що робили вони це мимовільно, несвідомо, саме цією несвідомістю вони й завинили перед Україною, саме за неї їх "в рай не пускають". За Шевченком, "сліпота", "глухота", несвідомість - найтяжчі хвороби національного організму, реальних засобів лікування яких поет не бачить, залишаються самі тільки віра у Божу справедливість і романтична надія на легендарний скарб - приховані потенційні сили народу, на те, що "церков-домовина" сама собою "розвалиться". Тому й виникає відчутна дисгармонія поміж оптимізмом фінальних рядків ("...Встане Україна / ...І помоляться на волі / Невольничі діти!..") і високим ступенем вираженої раніше національної самокритики, загальною тональністю -доволі, треба визнати, похмурою, подекуди й з апока-ліптичним забарвленням - націософської концепції поеми: адже проблему близнят не розв'язано, і з цього видно, що це давнє й сьогочасне українське лихо може переповзти у час майбутній; до того ж звільнитися від залізних невільничих кайданів ще не означає автоматично позбутися невільництва духовного. Сказане дає підставу для припущення про певну незакінченість твору, неповне втілення автором свого задуму, наштовхує на думку, що гіпотеза про епілог є хоча й вірогідною, та все ж лише гіпотезою, над якою ще варто поміркувати. Поза тим незаперечним залишається непроминальне значення "Великого льоху" і його серцевини - Шевченкової історіософсько-націософської концепції для формування і становлення української національної ідентичності не тільки як (подібно до його літературних попередників) стихійного почуття етнічної тотожності й окремішності, а як усвідомлення приналежності до національної спільноти, своєрідної, і то у багатьох своїх складових критичної, націєтворчої програми, що її, послуговуючись термінологією сучасних фахівців з національного питання, можна б назвати "українським проектом".
Повертаючись до щойно висловленої думки про ймовірний епілог, звернімо увагу на те, що фрагмент "Стоїть в селі Суботові..." щодо образу автора виразно відрізняється від решти тексту. Це єдине у "Великому льосі" місце, де автор відкриває своє обличчя й де безпосередньо звучить його голос, що визначає певну виокремленість фрагмента. По суті це достатньою мірою автономний, хоч у семантичному плані, безумовно, пов'язаний з усією поемою, цілісний поетичний текст, який є питомою частиною Шевченкового "надтекстуХмельницького". Зі структурно-семіологічного погляду знаходимо тут типові ознаки художнього тексту: єдність авторового погляду, його трактування історичного шляху України після Переяславської ради; плетиво і взаємопов'язаність (лат. texo) мотивів; наявність ключової сигнітивної метафори - "льох" - з модифікованими її варіантами ("могила", "домовина"), сенсовий підтекст - ледь завуальована полеміка з офіціозною московською історіографією; нарешті, чітко виявлений ідіолект автора (за визначенням У.Еко, "особливий, неповторний код того, хто говорить") - засоби й інтонація характерного для Шевченка жанру послання, прямі звернення до Хмельницького: "Отак-то, Богдане!", "Отаке-то, Зиновію, / Олексіїв друже!". Подібного в інших частинах поеми немає. Панівним структурним елементом поеми є діалог, який лише подекуди супроводжується ремарками увідно-інформативного або сполучного характеру:вступна строфа, точніше, перші, і то неповні її чотири рядки, де сповіщається про трьох душ - "пташечок", і кінцеві рядки (171-174) цього розділу; коротка характеристика трьох ворон у другій частині (рядки 186-194), знову референтивна за своєю функцією увідна строфа (рядки 370-373) до розділу "Три лірники" і фінальна частина цього розділу (рядки 440-449), яка містить опис розкопок. Це аж ніяк не означає, буцімто голос автора у левовій частці тексту не відчутний, інша річ, що він притлумлений або, радше, виявлений через опосередковані форми і способи. По-перше, не всі з означених щойно ремарок виконують суто службову функцію, часом у них вловлюємо достоту очевидний і при тому недвозначний емотивний момент, значеннєву авторову оцінку; такі, приміром, порівняння ворон зі старими сестрами, "Що дівували, дівували, / Аж поки мохом поросли"; або бистрим оком схоплений збірний портрет, своєрідне "моментальне фото" лірників; або характеристика ісправника, в якій переплелося "чуже слово" ("Я вас навчу!..") з авторовим коментарем ("..ісправник / Трохи не сказився!"). По-друге, самі діалоги, слово персонажа, що назагал притаманне драматичній формі, лише позірно дистанційовані від позиції автора, принаймні психологічної, незрідка і просторової; це особливо відчутно у монологах "трьох душ", де оцінку вчинених "гріхів" дано через наскрізний мотив самозвинувачення і каяття. Головне ж
Loading...

 
 

Цікаве