WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Іван Драч - Реферат

Іван Драч - Реферат


Реферат з української літератури
Іван Драч
У ЛЕЩАТАХ "СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ"
Прихід Івана Драча в українську літературу виявився настільки стрімким, а його лірика такою несподівано нетиповою, що сучасники були приголомшені. Довкола постаті молодого автора спалахнули дискусії, зокрема з приводу його поеми "Ніж у сонці", опублікованої в "Літературній газеті" (1961). Твір пантеличив відсутністю традиційної ліро-епічної описовості та композиції, видавався скріпленим із випадкових фрагментів, хоч його сюжетна основа досить проста: ліричний герой отримав важливе завдання - ціною власного життя врятувати сонце від злочинного ножа "вічного чорта" Мефістофеля. За такою символікою поставала давня проблема протиборства світлого й темного начал, космосу і хаосу, боротьби, відображеної у світовій міфології та літературі. І. Драч зачепив традиційні мотиви, але -крізь естетику модернізму та свого світосприймання, на яке мали вплив реалії середини XX ст., зокрема вихід людини у космічний простір, що породжував романтичні переживання у планетарних масштабах та наївну віру у всемогутність науки й техніки.
Одначе поема, попри морально-філософське узагальнення зображуваних явищ ("Божевільна, Врубель і мед", "Похорон голови колгоспу", "Українські коні над Парижем" та ін.), програвала в ідейному змісті, оскільки спиралася на комуністичну, класове обмежену доктрину, на авторитет В. Леніна, перетвореного мало не на центр всесвіту. Це була данина часові. Від неї узалежнювався й І. Драч, і його ліричний герой, нею визначався небезпечний політ до сонця. Поет намагався вчинити безнадійну справу-розширити межі "соціалістичного реалізму". Заперечити його
на теренах радянської літератури було неможливо. Але варто взяти до уваги те, що І. Драч розхитував його основи засобами модернізму, "мускулястим" метафоричним стилем, продовжуючи кращі традиції молодого П. Тичини, М. Бажана, Б.-І. Антонича. Як спостеріг Ю. Івакін, "образна переускладненість" Драчевих віршів виявилася відповіддю "на прояв естетичного традиціоналізму". Метафора виявилась потребою доби, зголоднілої за художньою інформацією у сконденсованому вигляді. Звідси -ущільнення образного ладу, що нагадувало вибухоподібну вулканічну лаву, прагнення розбудити читацький інтерес до інтенсивної співтворчості, інтелектуалізувати відновлюваний естетичний смак.
І. Драч обрав свій, ніким іще не торований, шлях у літературі, критично переосмислюючи досвід попереднього письменства, придивляючись до новаторського доробку своїх сучасників, зокрема "шістдесятників". Жага постійного творчого життєдіяння "на рівні вічних партитур" зумовлювала характерну рису його поетичної еволюції. Тут марно шукати постійних ознак, кожен його крок видавався непередбачуваним за відносно сталого стилю, розосереджуваного у багатоплановій метафорі, яка зазнавала то "піднесеної", то "заземленої" інтерпретації. Такі тенденції окреслилися вже у першій збірці І. Драча "Соняшник" (1962). У ній відбулося зближення "космічних" і "земних" мотивів, поетизувалася доля звичайної людини, висловлювалося захоплення невичерпністю людського генія на теренах науки і техніки, одушевлюваної в багатьох поезіях ("Синхрофазотрони ридають, як леви" і под.). Охоплений пафосом проникнення в суть буття, поет виявляв жвавий інтерес до відновлюваної у своїх правах кібернетики та генетики, протестував проти опрощення людського розуму, коли в радянському суспільстві навіть слово "інтелект" бралося в лапки.
Сама доба пульсувала в його ліриці, пронизаній інтелектуальною пристрастю, як-от у вірші "Мої братове-дерева...": "Акумулятори жахних протуберанців Шумливі трести молодого кисню...". Справа тут не у введенні в поетичний текст технічної термінології, зігрітої ліричним теплом. Епоха науково-технічного освоєння світу поставала в його творах, таємниця буття, піднята до рівня філософської проблематики, постійно цікавила допитливий розум поета: "Що там, за дверима буття...".
Чи не тому І. Драч швидко порозумівся з фізиками-теоретиками, схильними до розбудови складних теоретичних
концепцій? Здається, було знайдено ключ до урбаністичної доби. Але поетові випало пережити при цьому й гірке розчарування. Це сталося після зустрічі з ученими, коли він приїхав у рідне село Теліженці на Київщині. Тут І. Драч народився 17 жовтня 1936 p., навчався у місцевій школі, тут він пізнавав світ біля криниць народної пісні та мудрості. Та коли поет прочитав свої вірші добре йому знаним односельцям, вони не повністю збагнули ускладнено-асоціативне письмо, урбаністичний пафос. І тоді він зрозумів, що йому "треба шукати контакт із читачем на землі, серед цих простих земних людей", усвідомив перед ними свій борг, який не зводився лише до мотиву спокути.
У вірші "Дві сестри" мовиться про нерозкриті, нереалізовані духовні запити простої людини, що трактується як прояв світової драми:
Непомічена пройшла людина, Непоміченою тихо вмерла. Стань! Тяжка провина-безневинна Крила над тобою розпростерла.
І. Драч не зупинявся лише на потребах звичайної людини, чим захоплювалися тогочасні молоді поети, перебуваючи під впливом Симоненкової лірики. Він відшукував морально-етичні критерії пояснення людської долі, що розкривались у багатьох його віршах-чи то присвячених батькові, чи рідним бабусям, що мали такі різні характери: "перекірливій Маройці та добросердій Корупчисі" ("Балада про вузлики"). Йому розкривалася посутня думка, що справжнє мистецтво започатковується на народній основі, а відтак -досягає загальнолюдського значення. Тому не випадково сільські майстрині уподібнювалися до митців ("Сар'яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях, Кричевські з порепаними ногами"), а сільська хата асоціювалася з давньогрецьким храмом Парфеноном - втіленням архітектурної досконалості ("...стоять Парфенони солом'янорусі, Синькою вмиті, джерельноводі"). Йшлося про одвічне, притаманне українцям чуття прекрасного, наявне не лише в пісні чи вишивці, а й у предметах повсякчасного користування. Тому хата як місце постійного помешкання мусила тішити людські душі. Адже в ній зберігалася й пам'ять роду та народу, формувався, за словами літературознавця М. Ільницького, "аристократизм селянського кореня", що став визначальною рисою Драчевого характеру. Саме в ній
визначалася основа національної дійсності на противагу місту, змушеному бути носієм чужої, неукраїнської культури. Про це писав І. Драч, попри свої урбаністичні симпатії, в "архітектурному диптиху", змальовуючи потвори "цегли, заліза і скла", що їх "зверхньо бридиться небо з холодними зорями".
Одначе було б неправильним припускати, ніби поет протиставляв місто селу. Насправді він намагався повернути місту втрачену ним роль інтелектуального та духовного центру національного життя. Саме там поновлюються перервані спадкоємні зв'язки, там виникають явища непе-ребутньої цінності, навіть у найнесподіваніших сферах, скажімо, в авангардизмі, гостро критикованому радянськими ідеологами за "відрив" від життя. І. Драч спростовує подібні закиди:"...шкарубке матусине рядно Горить абстрактним взором Модріана" ("До джерел"). Тому не випадково у збірці "Балади буднів" (1967) з'явився розділ "Балади з криниці фольклору" з певним уточненням: "варіації на теми Тетяни Яблонської". Малярські роботи української художниці, в яких переосмислювалися фольклорні мотиви, правили І. Драчеві за основу художнього освоєння народної творчості. Він не зловживав надмірною стилізацією, а коли вона з'являлася, то в делікатному вигляді (наприклад, "Балада про весноньку"), намагався, аби певна народнопісенна форма випробовувалася новим, часто драматичним, змістом ("Балада про вдовиння", "Бабусенція" та ін.).
Здавалось би, урбаністична дійсність у доробку І. Драча поступово відходила на другий план. У той час він переживав еволюцію від ускладненої метафори до міфологічної символіки, що відображала давні світоглядні характеристики національного світобачення. Митець поривався, як свого часу П. Тичина, В. Свідзинський чи Б.-І. Антонич, до заповітних праоснов буття:
Сонце неділене, сонце священне Патерицею лупить по тім'ї,- Все тут язичницьке, все тут нехрещене - Ще й не чути пишнот Візантії.
Спроби занурення у глибини першоджерел завжди були властиві поетові-чи це стосувалося колективної (загальнонаціональної або загальнолюдської) пам'яті, чи особистої, що розгорталася в родовідному дереві. Самопізнання набувало парадоксального вигляду, призводило до зміщення часопросторових площин, причиново-наслідкових зв'язків. Так, в "Оді причині" спостерігається намагання не тільки
Loading...

 
 

Цікаве