WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → "Я вибрала Долю собі сама": життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко - Реферат

"Я вибрала Долю собі сама": життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко - Реферат

по килиму із живих весняних квітів, нам жаль було їх нівечити, але ми не могли оступитися, нас вели міцно, аж до болю стиснувши руки. Я згадав собі одного типа, якому впала на картуз квітка. То був череватий військовий, що озирався навколо, мов зацькований заєць. Йому хтось вказав на квітку. І він струсив її з картуза з такою ненавистю і ляком, начебто там була маленька бомба. - Михайле, тримайся! - крикнув з гурту Іван Дзюба до Гориня, - тримайся!- крикнув він. Я лиш встиг побачити його обличчя, побачив на якусь мить, як Ліна Костенко пробилася крізь стрій охоронців і спритно вклала в руки Мирославі Зваричевській плитку шоколаду. Начальник Ізолятора, мов навіжений, метнувся до Мирослави і вихопив плитку назад:
- Черт єво знаст, может, она стравлена?"
Коли у Чехословаччину були введені радянські війська, тільки жменька свідомих українських сміливців запротестувала проти цього вторгнення явно. Розуміючи ризик такої позиції, Ліна Костенко приводить маленьку дочку на своєрідну першу сповідь до Шевченка. Поетеса знає, що її можуть заарештувати, вбити, кинути у психіатричку, але в пам'яті Оксанки назавжди залишиться ця ніч на Чернечій горі й допоможе їй вистояти, щоб там не сталося з матір'ю: "Пароплавчик, яким ми повертаємось із Херсона до Києва, причалює до Канева. Дві години ночі. Мама бере мене за руку, і ми йдемо до Шевченка. Ще тими старими дерев'яними сходами. Ніч. Страшно. Недалеко біля пам'ятникаголоси, вогнище. Ми підходимо навшпиньках. Уклонилися могилі. Я ще не знаю, що мама, може, прощається зі мною - зараз вона повернеться до Києва і єдина із членів Спілки письменників уголос протестуватиме проти вводу радянських військ у Чехословаччину, незважаючи на загрозу арешту".
Закономірно, що після прояву такої свідомої громадянської позиції Ліну Костенко не друкували до 1977 року. Дочка Ліни Костенко згадує, що в сімдесяті роки тільки при згадці маминого імені у партійних працівників виникали якісь демонічні інферальні асоціації, її боялася система, що й сама була озброєна з ніг до голови страхом. До того ж у цей непевний і страшний час Ліна вдруге стала матір'ю: ".. .На руках у мами - маленьке дитя. Мій молодший брат Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити і говорити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами як жінки - народити дитину в розгул чуми. Це - правічний інстинкт роду, віра у перемогу життя і в його неперервність." Між "Мандрівками серця" (1961) і "Над берегами вічної ріки" (1977) шістнадцять років мовчання, шістнадцять років вимушеної ізоляції від читачів, бо ж не можна вважати публікацією покалічену скальпелем цензора трохи ранішу добірку в "Літературній Україні" влітку 1976 року, коли Ліна Костенко в знак протесту оголосила голодування. Поетесу викреслили зі списку "діючих" поетів, її прізвище обминали мовчанкою критики й літературознавці. Болем душі й точним відтворенням навколишньої атмосфери можна вважати Лінину поезію "Я пішла як на дно";
Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.
Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,
хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.
Дивні риби, І хмари, і тіні биків бетонних -
все пливе наді мною.., усе наді мною пливе...
Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.
У високому небі обгорілої віри хрести.
Мені холодно тут. Та, принаймні, - ніякої твані.
Глибина, вона що ж? - потойбічна сестра висоти.
Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.
Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар...
Так зате хоч одне: перетлілі мої канати
В не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.
Вірш має настільки потужний підтекст, є настільки багатошаровим, породжує таку гаму асоціацій, що за ним - одним! - можна писати цілу дисертацію!
А тим часом на руках у мужньої жінки вже було двоє маленьких дітей. Беручи це до уваги, ідеологічна машина теж сподівалася з часом зламати Ліну. Бодай матеріальними нестатками, бодай немилістю із боку влади, бодай китайською стіною невидавання, а значить, неспілкування з народом. Та її вірші переписували вручну, й тонесенькі самвидавні списані каліграфічним почерком шанувальників книжечки жили серед українців навіть у Казахстані. Повернемось до спогадів Оксани Пахльовської: "Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли в літературі її ніби й не існувало: ім'я її" було заборонене, вірші не друкувались, про вихід книжок і не мріялось. Переповідали один одному й правду, й вигадки, але знали, що вона є. Саме тоді, коли багато колег робило вигляд, що якраз її і немає... У мене було відчуття, що всі ці роки люди її ніби чекали. А вона - працювала. В найстрашніші періоди, коли все тісніше змикалося круг неї коло переслідувань, цькувань, заборон, - вона писала. Могла зачинитись і написати за одну добу до трьохсот рядків "Марусі Чурай". Поезія була протистоянням. Була вірою в кінечність абсурду". У цих нестерпних умовах, коли приходилося жити і впроголодь, Ліна Костенко не тільки не просила пощади за свою проявлену сміливість, а й не втрачала сили духу, не міняла "совість на харчі". Г.Клочек наводить факти: "Не зламало її і те, що чимало років доводилось жити у важкій матеріальній скруті: на роботу неможливо було влаштуватись, а гонорарів не отримувала, бо ж книжки не виходили. Бували дні, коли залишалось тільки двадцять вісім копійок на пляшку кефіру", їй не давали можливості друкуватися й виступати. Вона мовчала. Зате як мовчала! В.Панченко підкреслює: "Але мовчання буває красномовнішим за слова. Присутність Ліни Костенко відчувалося в духовній атмосфері українського суспільства всупереч усьому. Раніше чи пізніше її слово мало прорвати загати і перепони." Справжньою сміливістю доцільно вважати й той факт, що опальна поетеса взялася ще за небезпечнішу від досі нею розпочатих справ - історичний роман. У радянські часи українська історична романістика взагалі знаходилася під лупою цензорів. Те, що -з трудом пробивалося до читачів, мусило або відповідати знаменитій вірнопідданій, лакейській фразі: "Навіки з Росією, навіки з російським народом!", або бути таким кволим і нежиттєдіяльним, таким нудним і нецікавим, що читачеві залишалося хіба що заснути над опусом "перевіреного партією таланту". Навіть у редакційному висновку № 138 про роман Ліни Костенко "Маруся Чурай" не приховувалося, що право на написання історичного твору треба заслужити рабським світоглядом й зашореністю: "...На історичну тему радянські письменники
Loading...

 
 

Цікаве