WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → ІПровідні мотиви лірики Ліни Костенко - Реферат

ІПровідні мотиви лірики Ліни Костенко - Реферат

втомлюється, - час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми нічого, - пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
Щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
Не бійся смутнів, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш - то уже навіки.
- Слово "коректура" означає "правка". Поетеса підкреслює, що людське життя пишеться без чернетки, що у минулому вже неможиво щось змінити. Чи може така думка бути певною пересторогою? Якою саме? Якою мірою ця пересторога стосується митців?
- Як ви розумієте два останні рядки? Чи можна їх назвати крилатим висловом? Чому?
Ліна Костенко на власному досвіді пересвідчилась у існувані багатьох пасток, які накладала на душу й совість поста тоталітарна система. Ця авторка вистояла там, де інші не змогли. М.Слабошпицький пише: "Читач, далекий од видавничого процесу і не втаємничений у магічну силу циркулярів із маланчуківсько-шамотинських канцелярій, навіть і уявити собі не може, крізь які побільшувані лінзи розглядалося у видавництвах кожне слово поетеси, як немилосердно перетрушувалися і цей, і два наступних рукописи, і викидалося з них усе, де проглядав бодай неясний натяк на якусь крамолу. Інструкції згори були вичерпно однозначні, як вартовим державного кордону: пильнувати, пильнувати, пильнувати! І наші доблесні видавничі чиновники з самовідданістю стражів державних кордонів пильнували і пильнували. Звичайно, були з-поміж них і люди без церберських синдромів, люди, щиро зацікавлені, аби книги Ліни Костенко не калічилися, а прийшли до читача такими, як вони написалися, але що вони могли вдіяти - система завжди сильніша за людину." Вірш "Мимовільний парафраз" написаний від імені тоталітарної системи:
* * *
Поет, не дорожи любовію народной,
бо не народ дає тобі чини.
Кому потрібен дар твій благородний?
На всякий случай оду сочини.
Пиши про честь і совість, а при етом
Вмочи своє перо у каламуть.
Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.
Тобі за ето ордена дадуть.
- Чи оправданий суржик у цьому творі?
- Яких митців підтримувала й леліяла тоталітарна система? Яких творів від них вимагала? Як про це сказано у вірші?
- Ліна Костенко з доброю дозою іронії обігрує крилату в радянські часи фразу про те, що комуністична партія -"розум, честь і совість нашої епохи". Зачитайте цей рядок. Чи був він у часи написання крамольним і чому?
* * *
Поетів ніколи не був мільйон.
Не кожен з них був засновником.
Розбійником був Франсуа Війон,
аГете, Вольфґанґ, сановником.
Були серед них дипломати, купці,
сангвініки і холерики.
Були різночинці, лорди, ченці,
Лунатики і венерики.
Хто коми вживав, хто писав без ком.
Блондином був чи брюнетом.
Героєм,
співцем,
мудрецем,
диваком.
Але жоден поет не був не поетом.
- Талановиті люди - рідкість. Як ви вважаєте, вони мають право на якісь хиби, дивацтва? Чому? За якими критеріями визначається роль митця у суспільстві - за його багатством, одягом, поведінкою, громадянською позицією, талантом?
- Як проблему талановитої людини вирішує авторка у цьому вірші? Чим саме ця поезія повчальна для нашого часу?
Є вірші - квіти.
Вірші - дуби.
Є іграшки вірші,
є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть -
Ідуть, ідуть
по етапу століть...
- Чи згідні ви з думкою Ліни Костенко про такий поділ віршів? Якщо так, обґрунтуйте свою відповідь і постарайтеся навести приклади творів, які відповідають такій класифікації? Якщо НІ, то чому?
- М.Слабошпицький назвав поділ творів у цьому вірші "періодичною системою елементів" поезії. Чи подобається вам таке визначення, чи має літературознавець рацію?
- До якого визначення ви б віднесли поезію Ліни Костенко? Чому?
Не треба думати мізерно.
Безсмертя є ще де-не-де.
Хтось перевіяний, як зерно,
у ґрунт поезії впаде.
Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
- Чи мала Ліна Костенко моральне право на рядки:
Не треба думати мізерно.
Безсмертя с ще де-не-де?
- Як ви розумієте останню строфу вірша?
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барильєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони - як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і с висота.
- Як ви особисто ставитеся до того, що багато просередніх людей самі себе називають геніями й вимагають слави та пошанування?
- Поясніть зміст другої строфи. В яких рядках є сатира? Проти кого вона спрямована й чому?
- Кого Ліна Костенко називає Атлантами? Як ви думаєте, сама поетеса належить до велетнів духу, які тримають на плечах духовне небо України?
Чекаю дня, коли собі скажу:
Оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді я, мабуть, затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь; а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно.
Він богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
Тьмяніли фрески, і пручалисьбрили.
Були ті руки в саднах і в рубцях -
Усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хиталось риштування.
Внизу ревла і тюкала юрба.
Вагою пензля мстилися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
Бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
Його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки.
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив, і друзів пережив,
І умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози...
І жаль безмірний однієї втрати:
"В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати..."
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік -
лише ази! - ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів -
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.
- Яке відношення має цей вірш до теми поета й поезії? Що спільного між цим віршем і попереднім?
- Як ви вважаєте, чи є межа геніальності?
- Чому ліричну героїню не влаштовує її Ідеальне сходження на вершину досконалості?
- Даний твір має обрамлення. Прочитайте тільки його.
- Для чого авторка ввалить у свою поезію фрагмент життя геніального художника?
- Чи є у творі іронія? Проти кого вона спрямована?
У багатьох творах Ліни Костенко прослідковується гімн красі планети й осуд людині, яка зазіхає на вічне, руйнує, бездумно нищить те, що якраз і тримає її на світі. Без особливих красивостей, але дивовижно чудовою постає наша голуба планета, наприклад, у
Loading...

 
 

Цікаве