WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Значення творчості Т. Г. Шевченка - Реферат

Значення творчості Т. Г. Шевченка - Реферат

вже, змучену засланням людину, було звільнено, він написав у своєму щоденнику: "Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо".
Людина на десять років викреслена з життя, знову поверталася до своїх друзів міцною духом. Заслання і солдатчина не зломили ні волі, ні її переконань. Але здоров'я поета, його фізичні сили були надламані.
За свідченням редактора"Нижегородских губернских ведомостей"Георгія Дем'янова, після повернення із заслання на обличчі Шевченка "лежала печать глибокого страждання". історик Микола Костомаров справедливо зауважив: "Під червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-під цієї червоної шапки повернувся він з сивою бородою, зовсім лисою головою, з навіки втраченим здоров'ям". Лікар А. Й. Козачковський зафіксував, що Тарас Григорович повернувся із заслання з підупалим здоров'ям, з передчасно знесиленим і назавжди скаліченим організмом. Поетові тоді минуло лише 43 роки.
Повертаючись після десятирічного заслання до Петербурга, Шевченко змушений був через хворобу на деякий час зупинитися в Москві. Військовий генерал-губернатор Нижегородської губернії генерал-майор Муравйов доповідав 18 квітня 1858 р. московському військовому генерал-губернатору: "Художника Тараса Шевченка було віддано у 1848 році за височайшим наказом у військову службу, з призначенням рядовим в Окремий Оренбурзький корпус.
... В березні місяці (9числа) Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода до Санкт-Петербурга, але з приватних донесень відомо, що, доїхавши до Москви, зупинився в ній через хворобу, яка його спіткала"
"Тараса Григоровича не можна було впізнати, і, лише придивившись, я впізнав його. Жовто-зелений, у зморшках, худий... Вбитий фізично і морально",- розповідав про свою зустріч з Т. Г. Шевченком навесні 1858 року в Москві Микита Савичев - "уральський козачина", як називав його поет.
У своєму "Журналі" на другий день після прибуття до Москви, 13 березня 1858 р., Шевченко писав, що він пішов до Ван-Путерена, свого знайомого лікаря. Лікар уважно оглянув його, виписав ліки, призначив дієту і відповідний режим. У запису, зробленому 14 березня, читаємо:
"После обеда явилось ко мне два доктора, хорошо еще, что не вдруг. Приятель Ван-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Мин - пильнавскую воду и диету. Я решился следовать совету последнего.
Дмитрий Егорович Мин - ученый переводчик Данте и еще более ученый медик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония".
18 березня Тарас Григорович записав у "Журналі": "В 8 часов вечера громоносный локомотив свистнул и остановился в Петербурге". Захоплено зустріли Т. Г. Шевченка представники передової інтелігенції столиці.
Зустрічаючись у цей час з видатними діячами культури та мистецтв, Тарас Григорович шукав і знайшов близьких йому духом і ідейними поглядами людей. Він зустрівся і зблизився з великими російськими письменниками - революційними демократами М. Г. Чернишевським, М. О. Добролюбовим, М, О. Некрасовим , М. Є. Салтиковим-Щедріним та іншими, які об'єднувалися навколо журналу "Современник". Всім єством, всіма помислами Шевченко був з цими людьми. Це було природно, адже за словами Добролюбова, "все коло дум і співчуттів Шевченка перебувало у цілковитій відповідності із змістом і укладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом не тільки думками, але обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний".
Героїчне життя великого Кобзаря, його велика моральна сила, непохитна воля борця, його волелюбна поезія були близькі й дорогі російським революційним демократам. Разом із Герценом і Чернишевським великий Кобзар з глибокою переконливістю проголошує, що треба будити волю, приспану царизмом, кличе Русь до сокири, прямо закликає до збройного повстання.
...Добра не жди,
Не жди сподіваної волі -
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру -
Та й заходиться вже будить.
Поезія Тараса Шевченка була могутньою і грізною зброєю в бойовому арсеналі народу, вона кликала маси на боротьбу, вселяла смертельний страх у ворогів...
...вставайте
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
Ці рядки знаменитого Шевченкового "Заповіту" запалювали народ, загартовували його волю до боротьби, зміцнювали віру в краще майбутнє..
У безсмертній поезії великого Кобзаря, яка то полум'яніла гнівом, то іскрилася бадьорістю, завжди і незмінно звучала віра у світле прийдешнє народу. Шевченко твердо вірив, що пригноблені розірвуть кайдани, в які вони закуті, скинуть ярмо кріпацтва і самодержавства, з'єднаються в єдину вільну й дружню сім'ю і в цьому світі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Чернишевський, Добролюбов та їх бойові соратники - "штурмани бурі", як образно називав їх Герцен, високо цінили полум'яну поезію Шевченка. М. Г. Чернишевський, який очолював революційно-демократичний рух, називав Т. Г. Шевченка "новою невідомою зіркою, та такої величини і блиску, таким світилом, що, мабуть, і Сіріусу, і Актуру носа втре".
Незважаючи на фізичну кволість та недугу, Тарас Шевченко до кінця свого життя не припиняв активної творчої праці, всі свої сили віддавав боротьбі за знищення політичного безправ'я, кріпацтва і національного гніту.
Влітку 1859 року Тарас Григорович поїхав на Україну, в рідне село Кирилівку, де жили його брат і сестра, щоб побачитися з ними після довгої розлуки. Сестра не відразу впізнала в змученій, старій людині, яка важко дихала, свого брата Тараса.
Художник Віктор Васильович Ковальов, згадуючи своє враження від зустрічі з Т. Г. Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: "Я був вражений різкою зміною його зовнішньоого вигляду. Це не бум колишній широкоплечий, кремезний, з густим волоссям на голові, в сірому сюртуку, яким я його знав раніше; преді мною була зовсім схудла, лиса людина, без кровинки на лиці;руки її просвічувались так, що видно було наскрізь (!) кістки і жили… Я мало не заплакав".
Все це свідчить про те, що Шевченко повернувся із заслання з цілком підірваним здоров'ям.
30 вересня 1859 року Л. Тарновська писала своєму синові В. В. Тарновському, колекціонеру, засновнику музею у Чернігові: "Бідолаха Шевченко хворий, і я боюсь, чи не водянка у нього в грудях; він не лежить, але руки його важкі і лице набрякле". Друг поета інженер Ф. Черненко розповідав, що "вже в кінці вересня і на самому початку жовтня, відвідуючи Шевченка, не можна було не помітити, що поет дуже хворий".
На автопортреті, написаному в 1860 році, лице Шевченка з явними ознаками набряклості.
У другій половині листопада здоров'я Шевченка різко погіршало. Наслідки дистрофії і, головним чином, ревматизм, набутий у
Loading...

 
 

Цікаве