WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Література 1940 – 1970-х років на Радянській Україні (пошукова робота) - Реферат

Література 1940 – 1970-х років на Радянській Україні (пошукова робота) - Реферат

З кулуарних розмов, а потім і з сміливих виступів присутніх партійні клерки зрозуміли, що письменники так просто не забудуть і підпал бібліотеки Академії наук України, і знищений архів кабінету єврейської культури, який чомусь тримали аж у Видубецькому монастирі, і потрощених вітражів у Київському державному університеті імені Т.Г.ІІІевченка, і перших заарештованих за сміливу думку, за патріотичний порив. Та ще й емоційний Андрій Малишко з трибуни сказав про наболіле так гостро і прямо, як до нього вже давно ніхто не наважувався: "Не за те полягли в боях з фашизмом наші побратими письменники і не за те проливали кров присутні тут друзі наші фронтовики, щоб сьогодні на сторінках радянських газет гуляли шовіністичні гасла про злиття націй і мов!.." Стосовно О.Гончара, то те у квітні нього року він у письмовій формі повідомив ЦК, що категорично відмовляється входити в комісію, яка політично оцінюватиме працю І.Дзгаби "Інтернаціоналізм чи русифікація". Завідуючий відділом науки й культури не посоромився нецензурною лайкою ганити непокірного секретаря Спілки письменників України. Критик Володимир П'янов свідчить, якою гарячою була та телефонна розмова і які висновки були зроблені партапаратчиками та й самим Гончарем:
- Що ж ти, мать-перемать, Петра Юхимовича посадив на такого їжака? Ти що - не міг усно сказати?!
"Коротше кажучи, мужній вчинок Гончара було розцінено як опір лінії ЦК. За цим будь-що можна було чекати... І він сказав про ситуацію близьким людям... Говорив не велемовно, стримано І твердо, бо хотів, аби знали, що в цій країні будь-кого можуть посадити, що тут ніхто не може почуватися впевнено".
Тоталітарна система з усіма її коліщатами, гвинтиками, трибами й маховиками становила страшну м'ясорубку. Перші секретарі обкомів партії бралися - і це на повному серйозі! - давати остаточну й не підлягаючу сумніву оцінку художнім творам! І не тільки дніпропетровський вождик-пітекантроп топтався по "Соборі". Перший секретар Івано-Франківського обкому партії Віктор Добрик у пух і в прах, як тоді йому здавалося, розбив Миколайчуків фільм "Білий птах з чорною ознакою". Навіть П.Шелестуввірвався терпець від такої вседозволеності і зверхності провінційних партійних босів і він зі злістю й розпачем сказав: "У нас в Україні два князі-ідеологи: один сидить у Дніпропетровську, другий - в Івано-Франківську, а Київ повчають, як жити". Та найстрашніше, що столичний Київ таки мусив боятися таких "літературознавців" і "мистецтвознавців", бо вони з найменшого приводу скаржилися в Москву. Партія створювала умови, в яких людина - навіть при владі, навіть талановита і відома, всипана нагородами, облеліяна увагою мас і прихильністю сильних світу цього - мусила оглядатися, тримати язика за зубами. Бо ж ярлики чіпляли, та вже не знімали. Перестраховщики взагалі доходили до абсурдів. Заступник Голови Ради Міністрів у 1973 році докотився до того, що лауреатів найвищої премії в Україні привітав у дусі свого дикого часу і навіть не почервонів від власно-го ляпсусу: "Вітаю вас із премією імені товариша Шевченка".
"Лицар породи "Чого зволите?" (за влучним висловом Є.Александровича), "чорний кардинал" системи, "чорний академік" Микола Шамота, той самий, що цькував Василя Стуса, найбільше доклав зусиль і до опорочення української мови, і до обливання брудом "Собору", і до переслідування самого Гончара. Та чи хоч здогадувався цей горе-науковець, що навіть бути на ешефоті поруч з О.Довженком, М.Рильським, Ю.Японським Олесю Гончару почесно?
Мав величезні проблеми з друком свої творів і П.Загребельний. Коли у "Левиному серці" він помістив розлогий роздум про українську мову й запропонував цей твір для журналу, роман погодилися надрукувати, але у верстці виявився пропуск саме тієї сторінки, де звучав гімн українській мові. Спочатку Загребельного запевняли, що в його рукопис! про мову не йшлося. А потім порадили звернутися до редактора, який в окрему шухляду ховає все крамольне: "Я пішов до редактора і сказав про шухляду.
- Та я не прльоти, - молитовно підніс руки редактор (він не вимовляв "р"), - але ж у вас тут не сказано прльо те, що мова рльозвивається!
- А оте "як тут зросла, розцвіла й зарясніла", - заперечив я редакторові. -Хіба то не про розвиток нашої мови, може, й завдяки радянській владі?
Ну, "завдяки" допомогло-таки мені надрукувати ці слова про мову. Але як же непросто було українським письменникам у ті часи! Може, саме через утиски й переслідування нашого слова і царями і псарями українські письменники-літератори єдині в світі, що не знають до пуття мови, якою пишуть. Був один прозаїк, який у слові з двох літер робив три помилки: замість "ще" писав "ісче". Щоправда, це не завадило йому накатати Шелестові донос на мій ще не надрукований роман "Диво", звинувачуючи автора в українському буржуазному націоналізмі. Всевладний тоді (1968 р.) Петро Юхимович якось не подумав про те, який український буржуазний націоналізм може бути в часи Ярослава Мудрого, що про них ішлося в романі, і мерщій утворив комісію для перевірки письменницького видавництва, де лежав рукопис крамольного роману. Крім міркувань суто ідеологічних, цілком імовірно, що тодішній наш партійний лідер керувався ще й підсвідомою симпатією до малописьменного літератора-донощика, бо й сам, як-то кажуть, не "блістал": даруючи Олесю Гончару "свою" (написану, як водилося у високих партійних сферах, помічниками) книжку "Україна наша радянська", в дедикції з двох слів примудрився втнути дві орфографічні помилки: "Олесю Гончару з пувагую".
Хоч як тяжко було українським митцям навіть просто прозрівати, доростати до чину свідомого громадянина чи патріота, з якими труднощами приходилося видавати порізані цензурою книги, "пробивати" переклади (за опублікований у журналі "Всесвіт" у перекладі В.Баткжа всьому світові відомий роман про мафію "Хрещений батько" Маріо П'юзо Д.Павличко поплатився редакторським кріслом), духовна аура не зникала над Україною і в цей страшний темний час. Деякі аспекти творчості й сьогодні мають містичне підґрунтя, то його марно пояснювати збігом обставин або випадковістю. Для прикладу візьмемо такі широкознані твори, як "Собор" О.Гончара і "Дико" П.Загребельного. На перший погляд, здається, що між ними лише те й спільне, що в центрі цих художніх полотен і в назві творів храм. Л тим часом корені обох романів сягають однієї реальної події. П.Загребельний згадує: "...Морозяна зимова ніч вибухнула на весь довколишній степ кривавим полум'ям, яке стояло
Loading...

 
 

Цікаве