WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Література 1940 – 1970-х років на Радянській Україні (пошукова робота) - Реферат

Література 1940 – 1970-х років на Радянській Україні (пошукова робота) - Реферат

Процитуємо хіба що П.Загребельного: "У 1947 році в Києві за велінням ЦК партії скликається пленум Спілки письменників України, на якому громлять Юрія Яновського та Івана Сенченка за їхні романи про війну, але головний удар спрямовано на Максима Рильського за його поему "Слово про рідну матір" (не міг Сталін забути слів про "Кремлівську ограду") і на Малишка за Україну в книзі "Битва", Один досить марний поетик, наводячи рядки про синій луг і ромашки з канівських круч, вигукував: "Що це таке? Це ж кольори українського буржуазногонаціоналізму! І саме до тієї петлюрівської України звертається поет: "Так візьми ж моє серце..." Де ж Радянська Україна і чому не червонозоряній Москві хоче поет віддати свою кров і своє серце, а запеклим ворогам соціалістичного ладу?" Спробував Петро Панч почати друкувати в журналі "Дніпро" свого роману "Запорожці" - розгром. Леонід Смілянський несміливо згадав про київські Золоті ворота, як історичний спадок української історії й величі, - розгром". Стосовно фізичного терору, то досить згадати лише зарубаного сокирою галицького письменника Ярослава Гадана в 1949 році. Деякі матеріали з архівів свідчать, що спочатку було заплановано саме так прибрати Максима Рильського. Зупинилися на кандидатурі Галана як жертви виключно тому, що виникла потреба цю криваву справу в Західній Україні списати на бандерівців, націоналістів.
Літературна творчість українських митців, які заявили про свої таланти в роки Другої світової війни та перше повоєнне десятиліття не могла й не може вважатися етапним і взірцевим моментом нашого красного письменства. Знекровлена репресіями, зацькована повсячасними підозрами в "неблагонадійності", скута кригою безглуздих заборон, за влучним висловом Н.Шейко-Медведєвої, українська література, з деяким запізненням прокидаючись від летаргійного сну", не насмілювалася братись ні за животрепетні теми, ні за національні проблеми. Старше талановите покоління було майже повністю винищене. Те, що входило в літературу, виросло на безхліб'ї голодоморів, у постійному страху перед "чорним вороном", в комплексах національної неповноцінності й другосортності. До того ж і Друга світова наклала на душі юних страшний відпечаток. Вони побачили, як повсюдно торжествувало зло, як впивалася кров'ю мільйонів кривда. І йшлося не тільки про знущання ворогів-чужинців, а й про недремний нагляд своїх же, доноси, недовіру, бюрократизм, підневільне становище, коли людина в державі не коштувала й копійки. У своєму романі "Правда і кривда" Михайло Стельмах таки зумів про це сказати на повну силу бодай у вступному розділі-заспіві: "Посірілий, злий від безсоння і втоми начальник шпиталю непривітними очима зустрів новоприбулих і хрипко запитав Оксану:
- Що, й досі порядку не знаєш? Поранений не з нашої армії. Везіть у свій шпиталь.
- Дівчина розгубилась, безнадійно опустила руки, і сльози самі покотилися на шинелю.
- Чого ревеш, недотепо? - розсердився начальник шпиталю. - В ляльки б ще дома бавилась, а вона на фронт побігла. Добровільно ж пішла?
- Добровільно, - винувато схлипнула дівчина, притихла, і враз не вона, а слова її заридали: - Що ж я у той шпиталь довезу? Одне тіло без душі? І полковник Горюнов наказав під розписку передати вам, - безпорадно і вперто, мов колосок у росі, хилилась і випростовувалась дівоча постать.
- Полковник Горюнов? - шанобливо перепитав начальник. - Хто ж цей боєць? - кивнув на підводу.
Як бачимо, Марку Безсмертному надають медичну допомогу тільки тому, що є записка від начальства, що поранений претендує на звання Героя Радянського Союзу. Якби не це, умираючого не прийняв би госпіталь іншої (але ж радянської!) армії. Про кривду йдеться і в іншому епізоді, коли розшукують пораненого героя:
- Тут Марко Безсмертний?
- Тут усі безсмертні, - строго відповів йому немолодий воїн, в якого груди і всі ордени були залиті кров'ю.
Про доноси й винищення найкращих синів і дочок йшлося і в зображенні покаліченої долі ще одного героя цього роману - Григорія Задніпровського. Звичайно, найбільш гострі фрази письменникові приходилося зглажувати, але вдумливий і спостережливий читач прекрасно усвідомлював, що в подібній ситуації радянська влада кинула б у в'язницю саме вчителя і командира партизанського загону, а не колишнього парталаратчика Поцілуйка, на які злочини він не йшов би під час війни. Безперечно, цей роман мав багато слабких місць, чимало в ньому було надуманого, штучного, прикрашеного. Але ж інших творів тоді не було й не могло бути. М.Безхутрий справедливо зауважує, пишучи про своє спілкування й листування з О.Гончарем: "У людей тоді бувало таке відчуття, що при розмові двох присутній хтось невидимий третій. Ми навіть не признавалися попервах, що один з нас побував на окупованій території, а другий - у полоні... Наші листи "подобалися" "цензорам". Звичайно, в інших умовах і при іншому вихованні та світогляді М.Стельмах писав би по-іншому. Але умовний спосіб - це тільки умовний спосіб, а не дійсне життя. Щоб видати книгу, митець мусив іти на компроміси, озиратися, кланятися, робити проекції своїх героїв на сильних світу цього. І.Кошелівець з цього приводу справедливо, але надто категорично писав: "Як доходить до мене роман "Правда і кривда" (Михайла Стельмаха - O.С.), під закінчення якого з'являється добрий секретар ЦК (відгадується не названий на ім'я Микита Хрущов), і під його легкого рукою правда перемагає кривду, аж до тієї міри, що громадяни якогось там міста вирішують розвалити в'язницю за її непотрібністю й на тому місці закласти вишневий сад, - я сприймаю цей твір як пародію. Час лише зміцнює моє переконання, бо ж невдовзі Євген Сверстюк, Валентин Мороз, Іван Світличний, Василь Стус і ще скільки їх сядуть не під вишнями в цвіту..." Та мусимо взяти до уваги, що навіть у тяжкі повоєнні голодні роки цей роман був майже негайно розкуплений вдячними читачами. Чим пояснити таку популярність? Та ж ніхто не заставляв купувати книжку, тим більше, художню, тим більше Стельмахову, якщо людина не робила це з внутрішніх побуджень. Мусимо взяти до уваги, що люди любити творчість Стельмаха насамперед за мову його творів, за ліричність. А до того ж, вистраждавши стільки, нація бажала бодай у художньому творі мати взірцевого голову колгоспу, бачити керівником насамперед добру людину, а не горлохвата й безвідмовного виконавця рішень партії. До речі, у романі "Правда й кривда" було чимало й крамольного, як на радянські часи. Щастя, що це не мала змоги усвідомити
Loading...

 
 

Цікаве