WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → "Жовтий князь" Василя Барки - Курсова робота

"Жовтий князь" Василя Барки - Курсова робота

його спокутування. Відчуття тягаря гріха підсвідомо керуватиме боговідданими героями твору, тим самим Мироном Катранником, робитиме їх нерішучими й м'якими в діях. Згадаймо, коли вперше "викачували" хліб у його хаті, "Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, білий, стояв під стіною проти вікна. Була мить - йому здавалося: вхопить сокиру з підпіччя і роз-валить голову розпорядникові..." Але то була лише мить. Його дружина з криком (то був материнський захисний інстинкт) "метнулася віднімати хлібину", а Мирон Данилович стримався. Узагалі він був завжди "спокійний серцем, як вода в ставку". А також по-християнському переконаний, що лише добром можнапобороти зло. Барка пам'ятатиме про тяжкий гріх відступництва своїх співвітчизників до останньої сторінки роману. Але гріх той можна спокутувати, впевнений письменник. Тому розвиток дії постійно супроводжує історія з церковною чашею, що символізує віру в Бога. Останній штрих твору також пов'язаний із чашею. Це вона, як пише Барка, здатна "навіки принести порятунок".
Є ще питання, відповіді на які намагається знайти письменник, описуючи трагічні події в Кленотичах. Серед них особливо цікавим є психологічний стан людини в критичний момент найвищого буттєвого напруження, на межі життя і смерті, коли тіло вже підкорене, сила зломлена голодним виснаженням і люди вже перетворилися в "бліді і приречені привиди, замісто людських істот". А що ж у той момент відбувається зі свідо-містю? Описи трагічних подій у Кленотичах супроводжуються глибоким зазиранням у душу людини. Автор багато уваги приділяє саме внутрішнім переживанням, психологічним станам. Прикметно, однак, що стиль оповіді не обтяжений частими докладними описами внутрішніх почувань героїв; часом автор обмежується двома-трьома штрихами ("До села йшли. Прикрість на серці як камінь", "Тільки часом судома струсить груди і плечі...", "Хоч би хотіла слово вимовити, не знайде сили на серці: дивиться, навіть не плаче, коли чує, як натемніла над нею найтяжча хмара", "...ліг і знову думу свою поткав гіркими нитками"). Розсипані по всьому тексту деталі посилюють експресію викладу, передають постійне внутрішнє напруження. Автор мовби весь час думає над тим, чи ж витримає людина цей жахливий експеримент над собою. Особливо багато уваги приділено головному героєві - Мирону Катраннику, бо саме він втілює національний характер у "Жовтому князеві" і є носієм авторської ідеї нескореності духу українця.
Простежимо, як реагує психіка Мирона Катранника на довколишні трагічні події, на поступове вмирання власного фізичного тіла і якими художніми засобами передає внутрішній стан героя автор.
Родину Катранників влада не лише визначила як одноосібників, а й зарахувала до "підкуркульників". Тому в одних із перших у них забрано хліб, брутально понівечено й пограбовано хату. З тієї першої руйнівної ночі постійно стала переслідувати всіх "невситима жадоба до їжі", "голод повиснув серед повітря і почав мучити". Природно, що з того часу людина перестає звично реагувати на світ. Барка зосереджує увагу читачів на тому, як іде в гнилище Мирон Данилович, як не реагує на красу світанку, спів пташок, хоча завжди це робив раніше. Тепер дивиться на все лише споживацькими очима ("...зиркнув і мимоволі уявив споживну істоту - без пір'я..."). Невдовзі він натрапить на птицю, що впала мертвою з неба, реакція буде іншою - настороженою, з передчуттям недоброго чогось, бо то знак "часу злого".
Мирон Данилович став незвично нервовим:
З якоюсь, ніби дитячою, образливістю болючою вражалася душа від дрібниці, хоч одночасно, при пекучій діткливості і загостреності, наставало зглушення в істоті, через що речі, важливі колись, погасли значенням для думки, мов зовсім порожні...
Усе єство заполонила одна мета - знайти щось їстівне для своєї сім'ї. Ця мета погнала його на Вороніжчину.
Сцена збирання в дорогу - згусток різноманітних емоційних почувань: надії привезти рятівний хліб і водночас непевності, страху перед невідомістю, пекучого жалю, настирливої турботи й відповідальності кожного за всіх рідних. Але звернімо увагу - все це без розлогих діалогів, внутрішніх рефлектуючих монологів, яких потребує реалістичний стиль викладу. Короткі фрази скупих розмов, чіткі рішучі рухи, злагоджені дії. Мовчать навіть діти. Зате як емоційно насичена, красномовна ось ця остання фраза: "Коли відходив від порога, стривожився дуже - вслід йому тихо плакали".
Так само емоційно вражаючою є розповідь про смерть старшого сина Катранників Миколки. Вона передається через опис напружених, розпачливих внутрішніх станів батька, матері, реакції менших дітей. По-чинається поверненням Мирона Даниловича додому, після відвідин Самохи, у якого одержав "два коржики з качанизни". Після зізнання Миколки "Я скоро помру" батько "неспроможний слово вимовити; душа скована...". Далі розкривається його внутрішній стан:
Здавалося, серце западає в яму. Так пробув довго коло первістка. Вийняв з кишені коржик і поклав синові в руку: чути, яка холодна долоня в нього і зовсім безвільна.
Як бачимо, Мирон Данилович знаходиться у стані безпорадності й незахищеності, несміливості й нерішучості, у стані людини з виснаженою, напівзгаслою свідомістю, здавалось би, надломленої й остаточно завойованої жовтим князем. Але один з кульмінаційних моментів - пошуки партійцями захованої церковної чаші, допит і тортури за неї Мирона Даниловича - свідчить, що це не зовсім так. Його змушують зізнатися, де вона захована, спокушають мішком з борошном, на який Мирон Данилович "дивився безвиразно". А в голові пронизлива, застерігаюча думка:
Щоб так, за це зерно - продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям... і хто виживе в селі, проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти.
Отже, честь для Мирона Даниловича понад усе. Але надто просто, декларативно, фальшиво-пафосно звучать ці слова з вуст виснаженої голодом людини, батька ще двох малих дітей. Певно, тому Барка розгортає ситуацію далі: партійці на чолі з Отроходіним розкривають перед Катранником ще один мішок з борошном. Він не стримується: дивиться на нього й насолоджується чарівним видивом. Письменник зазирає в душу героя, передає найтоншими мазками чуттєві порухи згасаючої свідомості:
Ще ніколи за життя таким диким зойком, нікому не чутним, проте безмірно пекучим, не рвалася в душі жадоба (курсив мій. - P.M.).
Звернімо увагу: йдеться не про фізичне відчуття, а душевне: з'їсти хліба! Катранник задрижав весь і простягнувся сухокостими пальцями, вже божеволіючи, до відкритого мішка... Штрихом "...тільки здогад проблиснув, це підстроєно наперед, мене погубити..." автор наголошує на тому, що для Мирона Даниловича показати місце схову чаші означає те саме, що продати душу дияволу, погубити, перекреслити себе як людину.
Ось таким чином і далі випробовуватиметься на духовну міцність і моральну стійкість характер Мирона Даниловича. Ще не в одній ситуації
Loading...

 
 

Цікаве