WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творча діяльність Олександра Довженка - Реферат

Творча діяльність Олександра Довженка - Реферат

розіпніть його! Ненавидьте, зневажайте! Іменем великого бога, отця нашого (себто Сталіна - Б, С.) розіпніть його! Не своїм іменем, бо в нас його нема, іменем соратника".
Разом із забороною кіноповісті "Україна в огні", про що далі йтиме мова осібно й докладніше, Довженко був знятий з посади художнього керівника Київської кіностудії, вигнаний з комітету по сталінських преміях, звільнений від усіх громадських доручень. Одне слово - Сталін життя не відібрав, але і жити не дав. Щоб перенести всі тортури, треба було мати залізні нерви, кам'яну душу, а головне - серце раба. В Довженка не було ні першого, ні другого, а третього й поготів. Проте він мусив жити в цьому потворному вовчому царстві вождів-сатрапів та їх мерзенних лакеїв. У ці невимовне тяжкі для геніального митця роки він молився і сам створював своєрідні молитви. Ось одна із них, сповнена християнського гуманізму й милосердя.
"Доле, пошли мені силу. Дай мені мужність проливати на чужині кров свого серця, як благотворну росу, і всміхатися крізь сльози. Не спустош моєї душі. Піднеси мій дух до високості прощення всіх... Щоб не впав я у відчай. Щоб не прокляв нікого ні за що, щоб до самої смерті проніс палку любов до найдорожчої у світі моєї батьківщини, до народу. Не одніми в мене творчості, все інше одніми, моя вкраїнська доле".
І до Бога він молився. Хай із запізненням, аж на 50-му році життя, але він визнав найвищу силу і найбільшу святість:
"Я почав молитися Богу... Він є. І став я думати, що страшно і вбого на світі, коли його нема... Бог в людині. А повна його відсутність - се великий крок назад і вниз. В майбутньому люди прийдутьдо нього. До божественного в собі... До безсмертного".
Отже, Довженко був віруючим. Дотримувався він і релігійних обрядів. "Сьогодні Паска, - записує він у щоденнику. - Найпоетичніше свято людей... свято весни, свято тепла, свято оживання житла, роду - народження, продовження. Сонце грало і все радувалося, і всі люди у цей день були незвичайними... Свято над святами!" Як син, він сердечно вітає листом з цим святом свою неньку: "Христос воскрес! Я посилаю Вам, мамо, свій сердечний привіт і поздоровлення з празником Паски".
По довгих роках безтюремного ув'язнення в Москві, в 1951 р., Довженко поїхав на Україну, побував у Новій Каховці, заїхав до Києва. "Лечу над Дніпром, - нотує митець у щоденнику, -над степами... Сльози радості не можу стримати. Україно, Дніпре, щастя моє! Яка ж ти красива, яка велична, земле моя! Скільки багатства в тобі, скільки людської краси! Краю мій, який я щасливий, що мої очі втопають у розкоші твоїх далеких обріїв, у дніпрових водах, у білих селах на його берегах".
Яким за вродою, вдачею і характером був Довженко? Це була людина очеретяної стрункості, енергійної ходи і такий прудкий, що ніхто за ним не встигав. Вродливець з сухорлявим обличчям, високим лобом, густим й твердим непокірним волоссям. Темпераментний, він займався, як порох. Був нетерпимий до чужої думки, зате одержимий жадобою діянь. І педантично вимогливий до прискіпливості, гостро реагував на найменшу неохайність чи неуважність. І нервовий, дуже нервовий. Та й спробував би хтось не нервуватися на такій скаженій роботі, яку його побратим Юрій Яновський описує так: "...намотано в рулони нерви, їх треба порізати й вибрати з 10000 метрів лише 2000 найболючіших. Коли хтось із помічників наступить ногою на плівку, мені здається, що він стоїть на голому дроті з електричним струмом і що його зараз зі страшною силою кине об землю.."
На жаль, був Довженко добряче наївний, а в дечому політичне сліпий. Смішними є оті його численні зітхання:
"Бідний Сталін! Як йому тяжко!", оті звернення до Хрущова організувати українську національну армію або хоч корпус козаків "Запорозька Січ" і т. п. Згодом митець усвідомив свою наївність. У "Щоденнику" б.VІ.1942 р. є таке визнання:
"Я занадто високо ніс у серці поняття "комуніст". Про розчарування Довженка свідчить і оцей запис 1945 року у "Щоденнику": "Чи допоміг мені у творчості хоч один державний чи партійний діяч? Що порадив?.. Чим надихнув? Яку подав ідею? Нічим, ніколи, ніяк. Інтересувався моїм життям, здоров'ям, хоч коли-небудь моїм творчими планами? Ніколи, ні разу, ніхто".
ДОВЖЕНКО - ЛІТЕРАТОР (1942-1956)
Під кінець свого життя (на жаль, аж під кінець) Довженко прийшов до твердого переконання, що його справжнє покликання не кіно, а художня література. Цей рішенець був, вважаємо, не зовсім істинним, але він випливав з умов, у які митця було поставлено. У своєму щоденнику Довженко так визначив цей рубікон своєї творчості: "Основна мета мого життя зараз - не кінематографія. У мене вже немає фізичних сил для неї. Я створив жалюгідно малу кількість кінофільмів, вбивши на се весь цвіт свого життя. Я - жертва варварських умов праці, жертва нікчемства... мертвого кінокомітету... Я хотів би вмерти після того, як напишу одну книжку про український народ... Я хочу так її написати, щоб вона стала настільною книгою і принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя".
Омріяна (і виношена!) книга мала називатися "Золоті ворота". Центральним наскрізним образом мав бути Василь Кравчина, уособлення всіх випробувань, які випали на долю українського народу. На превеликий жаль, роман так і залишився в етюдах, епізодах, заготовках, частину яких він використав у кіноповісті "Україна в огні" та в інших творах.
Отже, коли Довженко остаточно збагнув, що Москва не дасть йому можливості ставити українські фільми, він узявся за перо і став прозаїком. Як прозаїк Довженко залишив нам чотири кіноповісті ("Повість полум'яних літ", "Поема про море", "Україна в огні і "Зачарована Десна"), двадцять оповідань і знаменитий "Щоденник".
Олександр Довженко єдиний з українських письменників, який мав сміливість піднести голос на захист своєї нації, понищеної тоталітарним московським режимом. Уже в оповіданні "На колючому дроті" сказано головну причину трагедії українського народу - його приреченість переходити з однієї окупації до іншої. "Ми ще повернемось!", -погрожували, відступаючи, червоні комісари. І погроза була так жахливо здійснена, що визволителі знищили людей у багато разів більше, ніж німецькі фашисти. Хто перебував у полоні, в оточенні, хто виконував будь-яку роботу в роки окупації, був в УПА, в юнаках, хто опирався вступові до колгоспу - усі були репресовані, а то й просто розстріляні.
І тому, коли загони Червоної Армії визволили перше українське село, Олександр Довженко "не впав на рідну землю на коліна, не заплакав, а мовчав", тому що це була "земля завойована, одвічна полонянка". Ось чому, до речі, слід говорити "друга світова війна", а не "Велика вітчизняна".
Loading...

 
 

Цікаве