WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя і творчість Григіра Тютюнника - Реферат

Життя і творчість Григіра Тютюнника - Реферат

закашлявся од Іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! В колгосп, до матері! Та ще й закохався був нишком у шилівську таки дівчинку. Туди, туди! Там - краще, хоч і їсти впроголодь.
Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував біля волів (їх звали "ледачі") - важко було, а тут ще й з "коханням не повезло", бо хто ж дозволить дівчинці-школярці сидіти біля червоноармійської могилки вечорами, як парубок голий, босий, хати не має, та ще й батько в тюрмі.
Коли це якось восени, саме молотили, кличуть мене до зіньківської міліції. "Утік з Харкова?" - "Ні. Сів, та й поїхав".- "А закон про три роки знаєш?" - "Знаю".- "Ну-от". Обрізали на моєму рам'ї ґудзики - І в КПУ. Потімсудили. В залі були мама І я з міліціонером. А за столом - народний суддя і народні засідателі. Дали мені чотири місяці. Колонію знаєте в Полтавській області? Ото я там відбував кару - чотири місяці. Коли мене випускали, табірний бібліотекар сказав мені на прощання: "Тебя випускают? Ах, жаль, хороший читатель был..." В таборі я взнав Тургенєва І Герцена ("Кто виноват?", "Отцьі и дети", "Записки охотника").
А повернувшись додому, прочитав "Кавалера Золотой Звезды" і ненавиджу його й по цей день: я знав уже інших кавалерів...
І знову колгосп. Тепер уже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали, що не тільки мій батько ворог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймака прийняли...
Пішов я та й завербувався у Донбас - край мого дитинства. Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив, і сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійкк на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.
У 50-му і до осені 51-го знову жив у дяді і тьоті, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори.
В листопаді 51-го року - армія. Владивосток... Словом, нині орденоносне Примор'я. Радистом був чотири роки. Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що по демобілізації пішов після "законних" п'яти класів спочатку у восьмий, потім у десятий клас вечірньої школи. Токарював у Щотовському вагонному депо - обточував колеса - і вчився.
А далі щасливі п'ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я й любив. І російське відділення - те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армія, напівросійське донбаське оточення.
В 1961 році написав першу новелу "В сумерки", і "Крестьянка" її надрукувала. Більше нічого потім не писав: сесія, дипломна робота по психологічному аналізу Л. М. Толстого - словом, ніколи було писати. До того ж пора було заходжуватись женитися, що я й зробив цілком успішно і щасливо.
По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумілий...
Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах - так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої "Сумерки" на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті. І все це на четвертому десятку!.. Ця щаслива подія в моєму житті сталася на шахті № 10 під Комунарськом Луганської області, де я викладав у вечірній школі російську мову та літературу, а жінка українську мову та літературу. Там же сталася ще одна щаслива подія - жінка народила мені сина Михайла. Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людському. Об цім тільки й молю Госнода-Бога.
А далі що? А далі я поїхав до Києва, де, завдяки зусиллям багатьох людей і в першу чергу Анатолія Андрійовича Дімарова, живу й по сьогодні. В Києві була написана "Зав'язь". Зараз працюю над сценарієм за "Виром" Григорія. Обіцяють з осені запустити фільм, та хто-зна, як воно там покаже.
Амінь.
Творчий спадок Григора Тютюнника кількісно невеликий -укладається у двотомник, що з'явився 1984 р. Жанрово одноманітний -це новели, оповідання, кілька повістей.
Нешироке також і тематичне коло його творів. Найглибшим болем Григора Тютюнника було сучасне йому село. З нього він вийшов сам у небезпечні мандри по інших, чужих світах. Але там залишалося коріння власного роду, там жила мама, туди просто було в будь-який момент повернутися по цілющі соки народної мудрості, припасти до несхитної, випробуваної віками моралі як до рятівного острівця. Українське село за часів Григора Тютюнника було зачеплене корозією загальної суспільної деградації та лежало мовби на перехресті багатьох доріг. Там люди ще пам'ятали традиції предків, часом їх навіть дотримувалися, село практично лишалося єдиним носієм української мови.
Тому, безперечно, саме сільська тематика була дуже спокусливою для багатьох тогочасних прозаїків. Але в її освоєнні Г. Тютюнник іде власним шляхом.
Його оповідання й новели аж ніяк не підходять під стандарти "соціалістичного реалізму", далекі від ілюстрування партійних гасел, від нав'язуваного літературі фальшивого оптимізму. Саме за те, що він не хотів писати як усі, Г. Тютюнника постійно переслідували служителі правлячої ідеології. Його порятунком було те, що він не торкався політики, не використовував публіцистичних засобів соціального аналізу актуальних сільських проблем, не прагнув когось викрити, щось засудити. Зрештою, це тоді було практично неможливо. Він дає художній аналіз актуальних соціальних проблем і, зокрема, проблем тогочасного села.
Воно постало в його новелах непричепурене, реальне, оживлене, за що Олесь Гончар назвав письменника "живописцем правди". Постало перед читачем у розмаїтті людських доль, характерів. Григір Тютюнник зумів через душу людини передати дух того непростого часу, торкнутися болючих суспільних проблем. Зробив він це дуже тонко, майстерно, без активного авторського втручання, накидання власних висновків і оцінок.
Своїх героїв Григір Тютюнник не ідеалізує, не наділяє якимись особливими рисами характеру. В основному це звичайні сільські люди -жінки, чоловіки, старенькі, діти. Серед них немає лише позитивних чи негативних. Людина постає мов жива. До того ж говорить вона не правильною літературною, що можна спостерегти в багатьох інших авторів, а природною для неї мовою.
Коли почали друкуватися оповідання Григора Тютюнника, в літературі вже були Павличко, Драч, Шевчук, Гуцало - ціла когорта
Loading...

 
 

Цікаве