WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя і творчість Григіра Тютюнника - Реферат

Життя і творчість Григіра Тютюнника - Реферат


Р е ф е р а т
на тему:
"Життя і творчість Григіра Тютюнника"
?
П л а н:
1. вступ;
2. основна частина:
а) життя;
б) творчість;
3. висновок.
Найясніше зірка давнього, талановитого роду Тютюнників (Хтудулів, як прозивали їх по дідові) спалахувала двічі - коли з'явилися в українській літературі два неповторні, обдаровані письменники Григорій і Григір Тютюнники. Власне, називали їх так, щоб розрізняти, не плутати. Були вони, безперечно, різними, хоч і мали спільне коріння. На кожного наклав відбиток саме його час.
Хто зна, кому з них було важче в житті, а відповідно і в творчості. Старшому - Григорію, який пройшов війну, встиг тільки відчути манливу звабу хрущовської "відлиги", завдяки якій створив свій знаменитий роман "Вир", а в розквіті творчих сил помер від фронтових ран. Було йому всього сорок один рік. Чи меншому-Григору, який так непросто пробився до найціннішого свого джерела - рідної мови, зумів сягнути в корінь найболючіших проблем сучасності, але змушений був творити в постійному протиборстві із застійними канонами. Було йому всього сорок дев'ять, коли пішов із життя.
Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян - Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі - батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах - полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.
У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер - ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час - тоді
мені було півтора року - перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав... У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...
У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцяти-чотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік.
Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний і з лиця моложавий, бо після першого одруження - на ївзі Федотівні Буденній (1920-1921 рік) - він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бондарством. Після того, як батька забрали в тюрму в 1937 р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник,- мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він І його дружина" Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав "Як упав же він з коня", "На майдані".(....) Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз "Котигорошко",- прекрасна казка.
Перечитував оце недавно - диво, та й годі...
А до Донбасу, ще коли жив я з матір'ю і татом, добре запам'ятались мені Шевченків "Кобзар", "Під тихими вер-бами" Грінчеика, "Хіба ревуть воли...", "Кайдашева сім'я", "Тихий Дон", тоді ще не закінчений,- третю частину чита-ли, мабуть, тато і мама воювалися за неї: обом хотілося читать. Зійшлись на тому, що вечорами читали вголос.
1938 року віддали мене дядя і тьотя до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Думаю, що тут другі мої, сказати б, батьки дотримувались принципових поглядів щодо української мови, освіти, куль-тури взагалі.
Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942-1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері. До цього я був старцем в повному розумінні цього слова. Сталося се так. На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину - коли вона кипить, з неї багато піни...
Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству,- голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти І порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду - земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.
Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідна моя тьотя з грудною сестричкою.
Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, І ми опинилися в чужих людей - те, що було І в Донбасі: міняли квартиру за квартирою, бо ніхто довго не хотів держати постояльців з двома дітьми. Так і в селі було.
Після Перемоги повернулися дядя І поранений, забинтований уже до смерті Григорій - аж тоді ото я його взнав трохи ближче, бо він мене іноді гладив по голівчині і казав щось хороше, лагідне. Видно, взнав, що я теж устиг на-страждатися, хоч і не розуміючи того до пуття.
У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас Із мамою у 47-му: я носив "з города" щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.
Восени нам, ремісникам, вручили атестати слюсарів п'ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідси поїздом - до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кімната - загін на 68 душ) І розподілили по цехах. Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну... їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не
Loading...

 
 

Цікаве