WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Микола Гоголь, життя та творчість - Реферат

Микола Гоголь, життя та творчість - Реферат

уже остаточний, наскільки більш величний, висновок: "Якщо немає Бога, то я - Бог !".
Недаремно бідні чиновники повітового містечка пригнічені ніби "надлюдською" величию Хлєстакова. "Генерал" це ж для них означає - майже "надлюдина". "Як ви гадаєте, Петре Івановичу, хто він такий стосовно чину ?" - "Я гадаю, заледве не генерал". - "А я так гадаю, що генерал-то йому в підметки не годиться ! А коли генерал, то чиновник хіба що сам генералісимус !.. Оце, Петре Івановичу, людина - а ! - робить висновок Бобчинський. - Ось вона, що значить людина !" А знищений Артемій Пилипович Земляніка тільки лепече, треблячи та бліднуючи: "Страшено просто. А чому і сам не знаєш.". І справді, по сцені проноситься ніби подих якогось надприродного жаху.
Глядачи сміються і не розуміють страшного в смішному, не відчувають, що вони, можливо, обдурені ще більш, ніж дурні чиновники. Ніхто не бачить, як росте за Хлєстаковим велетенський привід, той, кому власні пристрасті наші вічно служать, якого вони підтримують, як ревізора, що підсковзнувся, - чиновники, як великого Сатану - дрібні чорти. Здається, і дотепер ніхто не побачив, не впізнав його, хоча він уже являється "у своєму власному вигляді", без машкари або у найпрозорішій із масок, і безсоромно сміється людям в очі і кричить: " Це я, я сам ! Я - скрізь,скрізь !".
Розгляд "Ревізора".
..."Минає страшна імла життя, - пише Гоголь в одній із своїх "заміток на клаптиках", - і ще глибока прихована в тім таємниця. Чи не жахливе це явище - життя без підпори міцної ? Чи не страшно велике воноявище ? Так - сліпе...". У цій страшній імлі засліпені люди блукають і здається одне одному привидами. "Нічого не бачу, - стогне Городничий, приголомшений туманом, - Бачу якись свинячі рила замість облич, а більш нічого". Згадайте Єгипетські тьми, - пояснює Гоголь з іншого приводу у статті "Страхіття і жахи Росії", - це марення чорта. Сліпа ніч обняла їх раптом, серед білого дня; з усіх боків уп'ялися у них жахаючі образи; старезні страховиська із сумними обличчями стали непереборно в очах їхніх; без залізних кайданів скував їх усіх страх і позбавив усього; всі спонукання, усі сили в них прогинули, окрім одного страху".
І ось "ява остання" не лише в звичайному, сценічному, а більш глибокому, символічному значчені - "остання ява", видіння, яким закінчується все, - "Ті ж і жандарм": " Чиновник, що приїхав згідно з іменним повелінням із Петербурга, виклмкає вас зараз же до себе". Вимовлені слова ці, як громом, вражають всіх. І далі страшна "німа сцена" - закам'яніння жаху. Ми мусимо вірити, за задумом Гоголя, що цей петербурзький чиновник, що з'являється, як "бог із машини", як янгол у середньовічних містеріях, є справжнім. Ревізор - втілений фатум, совість людська, правосуддя боже. Ми, однак, не бачимо його; він залишається для нас ще більше, ніж Хлєстаков особою фантастичною, примарною. Але якщо б ми побачили його, хто знає, чиновник не виявилася б дивна подібність між двома "чиновниками з Петербурга", великим і маленьким, чиновник не промайнуло б у грізному обличчі цього неначе б і справджнього Ревізора знайоме обличчя людини світської, значно вищого польоту, ніж Іван Олександрович, але наскільки ж спритного "доконченого comme il baut, розумного, навіть, хай ітак, доброчесного" і відночас такого, який абсолютно "нічим не відрізняється від інших", від усіх ? У його начальницькому окрику, коли заходиться він шпетити з висоти буцімто непогрішимого правосуддя своїх менших братів, бідних повітових чиновників, чиновник не пролуніє знайомий, тільки-но почутий окрик: "Та ж мене: ані-ні ! Та ж у мене пильнуй !.. О, я жартувати не люблю, я вам задам острашки !" ? Що, якщо в образі другого Ревізора повортається, здійснивши одне із своїх вічних кіл, перший, що тільки-но помчав геть, Іван Олександрович, як Хлєстаков вищього польоту, у новій і докінчено останній яві своїй ? "Згідно з повелінням із Петербурга" - ось що приголошує "як громом" усіх, не лише дійових осіб і глядачів, а, здається, і самого Гоголя.
..."В результаті, - говорить знову сам Гоголь вустами однієї з дійових осіб у розв'язці "Ревізора", - в результаті залишається щось отаке ... я вам навіть пояснити не можу, - щось страхітливо - похмурне, якись страх безладдя нашого. Саме ця поява жандарма, що з'являється у дверях, це закам'яніння, до якого спричинилися для всіх його слова, що сповіщають про приїзд справзнього ревізора, який має стерти їх з лиця землі, винищити доконечно - все це якось незвичайно страшно".
Чичиков.
У Хлєстакові переважае початок руху, "прогресу", у Чичикові - початок рівноваги, усталеності. Сила Хлєстакова у лиричному пориві, сп'янінні; сила Чичикова - у розумному спокої, тверезості. У Хлєстакова "надзвичайна полегкість", у Чичикова надзвичайна вагомість, розважливість у думках. Хлєстаков - споглядач; Чичиков - діяч. Для Хлєстакова все бажане - дійсне; для Чичикова все дійсне - бажане. Хлєстаков - ідеаліст; Чичиков - реаліст. Хлєстаков - "ліберал"; Чичиков - "консерватор". Хлєстаков - "поєзія", Чичиков - "правда" сучасної російської дійсності.
Але не зважаючи на всю цю явну протилежність, таємна суть їх та ж сама. Вони - два полюси єдиної сили; вони - брати-близнюки, діти російського середнього стану і російського ХІХ століття, найбільш серединного, буржуазного з усіх віків, і суть обох - "вічна середина", "ні те, ні се" - абсолютна вульгарність. Хлєстаков стверджує те чого немає, Чичиков - те що є, - обидва однаково вульгарно. Хлєстаков задумує, Чичиков виконує. Фантастичний Хлєстаков опиняється винуватцем найреальніших російських подій, так само як реальний Чичиков винуватцем найфантастичнішої російської легенди про "мертві душі". Це, повторюю, два сучасних російських обличчя, дві іпостасі вічного і всесвітнього зла - чорта.
"Найбільш справедливо, - зазначає Гоголь, - називати Чичикова - господар, набувач. Набуток - вина всього". "- Так он як ! Отаким-то чином, Павле Івановичу ! Так от ви надбали, - говорить голова після звершення купчої на мертві душі.
- Набув, - каже Чичиков.
- Добре діло ! далебі, добре діло !
- Так я бачу сам, що більш доброго діла не міг би здійснити. Як би там не було, мета людини все ще не визначена, якщо вона не стала, зрештою, твердою ступнею на міцний підмурок, а не на якусь вільнодумну химеру юності".
Чи не висловлює тут вустами Чичикова уся європейська культура ХІХ століття свою внутрішню сутність ? Вищий смисл життя, остання мета людини "не визначена" на землі. Кінець і початок світу недоступний для пізнання; тільки середина - світ явищ - доступна для пізнання, чутєвого досвіду, а відтак і реальна. Єдиним і остаточним мірилом для оцінки всього є тривкість, обгрунтованість, "позитивність" -середньої людської чуттевості. Усі філософські та релігійні сподівання минулих віків, усі їх поривання до безначального і безкінечного, надпочуттєвого - є, за визначенням Канта, лише "метафізична" і "теологічна" маячня "вільнодумні химери юності". Але герой наш (герой нашого часу, як і сам час) уже був середнього віку і обачливо розхолодженного характеру. Він задумався "положительнее", отже "позитивнее". І от головна позитивна думка Чичикова і є думкою саме про те, як знехтували всім, що здається йому "химерою", облудною примарою безкінечного, безумовного, стати
Loading...

 
 

Цікаве