WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Василь Симоненко. Життя та творчість - Реферат

Василь Симоненко. Життя та творчість - Реферат

номером стоїть гуртожиток Київського Державного університету імені Т. Г. Шевченка. Отам восени 1952 року я уперше зустрів замріяного, кароокого хлопця, який назвався Василем Симоненком. Він, як і я, був зодягнений у дешевеньку спортивну кофтину, але красиво світився поетичним натхненням. Невдовзі ми обрали його старостою нашої університетської літературної студії, яка у п'ятдесятих роках була справжньою кузнею літературних талантів усієї України. Там поруч із юним Симоненком я й досі бачу наших творчих однодумців і побратимів: Юрія Мушкетика, Анатолія Косматенка, Віктора Близнеця, Тамару Коломієць, Василя Шевчука, Бориса Олійника, Петра Засенка, Станіслава Тельнюка, Наталю Кащук, Роберта Третьякова, Володимира Коломійця, Олеся Лупія, Василя Діденка, Бориса Рогозу, Анатолія Москаленка, Івана Сподаренка, Івана Шпиталя, Дмитра Головка, Івана Власенка, Олексу Мусієнка, Анатолія Перепадю та інших університетчиків - нині відомих письменників. Упродовж багатьох років вони боролися за те, щоб чесне ім'я нашого вірного товариша та однокурсника ніколи не згасло на небозводі сучасної літератури. А в тому гуртожитку і в нашому рідному університеті ніколи не вивітряться наші молоді голоси, наші дружні суперечки. Пам'ятає їх і вечорова вулиця Освіти, якауже давно проситься, щоб її назвали ім'ям Симоненка - славетного народного поета. Не може бути, щоб такої вулиці в Києві не було. Адже Симоненкова дорога у вічність проходить і через Київ.
Нещодавно вулиця Симоненка з'явилась у Черкасах. І не десь на околиці, а в самому центрі міста, де річечка новоназваної вулиці голосно впадає (чи вписується?) у широке річище вулиці Шевченка. І це так символічно! Так розумно! І так справедливо! Я ж достеменно знаю, що в Симоненка було багато літературних вчителів, але ім'я Великого Кобзаря для молодого поета було дороговказом на шляху до людської правди. Недарма ж одна старенька вчителька колись у Лубнах сказала, немов навіки зав'язала: "Наш Василь - це рідний синочок Тараса Шевченка". Як гарно і мудро сказано! Не забуваймо, що в своїх найкращих віршах Симоненко і справді досягає високого Кобзаревого звучання:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Саме сюди, у Шевченків край, опісля закінчення університету приїхав молодий поет і журналіст. Я ж поїхав у Франківський край - у славне місто Борислав. Та через рік я знову повернувся на рідну Київщину - і почав кликати Василя до Києва, де знайшов для нього роботу і сякий-такий притулок. У відповідь одержав листа із Черкас: "Чолом тобі, Миколо! Обміркував твою пропозицію. Зараз не можу прийняти її. Треба протриматися тут хоч до 100-річчя Тарасового. Та й по слідах його ще не походив... Хоч тут і нудоти багато, хоч інколи вити на місяць хочеться від самотності, але без цього, мабуть, ще важче буде..."
Так, було йому нелегко на вибоїстій черкаській дорозі. Була самота, зневіра і розчарування - як у кожної талановитої людини у сумні часи застою та бездум'я. Але він знав не тільки творчі муки, а й творчі радощі.
Тут, у Черкасах, найповніше розкрився його самобутній талант поета і журналіста. Він спершу працює в обласній газеті "Черкаська правда", потім очолює відділ пропаганди при новоствореній газеті "Молодь Черкащини", а пізніше здібного журналіста призначають власним кореспондентом республіканської "Робітничої газети" по Черкаській області. Він щодня поринав у глибокий вир людського життя, писав казки і вірші, статті і фейлетони, консультував поетів-початківців, їздив до Києва та Львова, до Москви, Кіровограда, Одеси... Саме тоді - у 1962 році - виходить у світ перша поетична книжка В. Симоненка "Тиша і грім", з'являється перша казка "Цар Плаксій та Лоскотон".
Так трапилося, що в українській літературі опісля казки І. Я. Франка "Лис Микита фарбований" була довга-предовга перерва. Звичайно, були чудесні прозові та поетичні твори наших письменників-класиків, але помітної, вагомої казки не було ні в Тичини, ні в Сосюри, ні в Малишка. І раптом - "Цар Плаксій та Лоскотон". Ця весела, дотепна казка одразу сподобалась юним читачам. Окрилений успіхом, поет створює нову, дивовижну казку "Подорож у країну Навпаки". А його третя казка - "Казка про Дурила" - це лебедина пісня Симоненка, бо вона була закінчена за три місяці до ранньої смерті поета. Але ця страшна казка написана не тільки для дитячої уяви, а й для дорослої пам'яті про пережиті, криваві дні. Адже тут головний герой твору бреде через море людської крові, шукаючи Рідний край.
У смішному і трагічному образі Дурила тут постає одурений, темний і безпорадний народ. Ось чому я думаю, що остання Симоненкова казка - це унікальне явище всієї світової літератури.
За шість років черкаської дороги він устиг зробити так багато, як ніхто із сучасних поетів. Щоправда, його сатиричні, гостросюжетні твори рідко друкували столичні газети та журнали, а саме ім'я поета замовчувала офіційна літературна критика. Тільки тепер - у час народного відродження - нарешті повністю надруковано його знаменитий "Щоденник", багато віршів і "Казку про Дурила".
У пізній грудневий вечір 1963 року навіки зупинилося його молоде серце, що переболіло усіма людськими болями і кривдами. Та остання Симоненкова дорога не зупинилася біля його могили у Черкасах. Адже лишилася іще одна дорога, яка ніколи не зупиниться. Ця дорога - у людське безсмертя, де буде звучати Симоненків заповіт:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Loading...

 
 

Цікаве