WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя та творчість Дмитра Павличка - Курсова робота

Життя та творчість Дмитра Павличка - Курсова робота

ліричному нурті і є митецьким кредо Д. Павличка:
Від полігонів сивіють луки,
Кришиться неба синій азбест, -
Що тут робити? Вмерти з розпуки?
Ні! Navigare necesse est!
Вірші та поеми другої половини 70-х (почасти представлені розділом "Вогнище", в основі якого - одноіменна збірка, 1979) - епізоди цієї боротьби, етичного протистояння, лінія котрого пролягає крізь душі. На думку Д. Павличка, "поезія - найдраматургічніший жанр, в кожному справжньому вірші - схована драма, зачаєний конфлікт. І чим ширший фронт того конфлікту, тим значиміший поетичний твір". Діалектична боротьба суспільне значимих ідей утверджується як визначальна риса поетики Д. Павличка, її захоплююча суть.
Тому, як не дивно, про ідейно-змістовні поезії митця в сукупності говорити важко - кожна з них більша чи менша драма, що відбулася на наших очах, вивергнувши чергову глибу життя. Скажімо, у вірші "Вертеп" показано, як у незайманій дитячій свідомості відбувається зміна понять святого і грішного, спадають паперовікрила християнської чистоти, одіозні перед лицем враз побаченої земної любові, в слухняному "янголові" прокидається одержимець, зманений зі сліпої кліті наївності сяючим, грізним, смертельним життям:
Я не взяв ні гроша. Тільки серце мені
Та опришківська ватра навік переплавила.
Сповіщав я про бога, але в глибині
Свого духу - чекав на пришестя диявола.
Такі відкриття відбуваються чи не в кожному вірші Д. Павличка, складаючись в зацікавлене, історично проникливе бачення, переживання дійсності. Поет висвітлює її на зрізі діалектичних переходів і заперечень, у мить якісних зламів.
Архітектоніка вірша Д. Павличка (з бігом часу це особливо помітно) визначається рухом думки через діалектичне заперечення вихідної тези та й потвердження на новому знаннєвому рівні. Можна бачити в цьому виключний вплив сонетної композиції, якою поет оволодіває досконало. А можна - й більш глибоку традицію, від якої взагалі бере свій початок інтелектуальне письменство і яка простежується від часів античного театру з періодами строф та антистроф його хорового співу.
Про це красномовно свідчать поеми Д. Павличка. Так, у "Поєдинку" (1978) герої-побратими, зведені у гладіаторському герці, прикидаються, імітують бій, та скоро переконуються, що "несправжня битва страшніша від справдешньої стократ". Тоді кожен починає зумисне наражатися на меч супротивника-друга, але цей альтруїстичний порив заперечується думкою про ганьбу, яка довіку ляже на переможця. Починається справжня січа, де кожен прагне перебрати на себе страшний моральний гніт і тим урятувати побратима... але ж при цьому вони вже виконують не свою, а диктатора волю, їхня воля лишилася перед поєдинком, на обіцяних їм за відмову битися хрестах: "Не жаль мені життя, ні побратима, // Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!.."
В періодах заперечень гартується оцінка Ігоря в поемі "Князь" (1986). Пихатий невдаха, боягуз, що піддався каганові, утікач, котрий зрадив віру, любов і пам'ять загиблих,- через пекельний суд совісті проводить Д. Павличко героя, аби дійти висновку, що й оцей суд - частина його подвижництва, рокована відповідальністю державного діяча.
Якою б сильною не була вихідна, експозиційна ідея твору, вона обов'язково буде підважена, переглянута і ляже підмурком вищої ідейної споруди. Це стосується й емоційної барви твору, яка під пером Д. Павличка міниться в усьому спектрі людських почувань. Перечитуючи Р. Барадуліна, поет висловив таку думку: "Вміння робити вірш в нутрі емоційно суперечливим свідчить про витончений, спостережливий і філософський та-лант". Важко не згадати її, вдивляючись у "Таємницю твого обличчя" (1979), занурюючись у цей багатий і складний світ почуттів.
В останні десятиліття (особливо після відходу В. Сосюри) нашій ліриці стало якось незручно говорити про любов - захоплено, жагуче. Сповідь така здалася наївною, хоча насправді боязню безхитрісної щирості заявило про себе духовне відчуження і навіть зубожіння внаслідок девальвації багатьох морально-суспільних ідеалів. Коли б не вірші М. Вінграновського, І. Драча, Л. Талалая і, може, ще кількох (на розсуд читача), криза інтимного вірша була б незаперечною. Але ж річ у тім, що це не просто криза одного жанру, а втома і вистудженість душі, збайдужіння особистості аж до дна (чи бездна) власного єства.
Це гостро, як біль, як зяючу порожнину в обороні духу відчув Д.Павличко. Тому "Таємниця твого обличчя" хоч і ввійшла в десятиліття явищем майже унікальним, та аж ніяк не випадковим. З гуманістичної точки зору її суспільний сенс не поступається найгострішим інвективам та притчам поета.
З вершини життєвого досвіду Д. Павличко оспівав любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмисленості й тривання; як виклик розжирілому на брехні святеннику і зжовклому від нудоти циніку він підніс її горді знаки на філософсько-історичну височінь: "Цілунки стишені й неситі, //Полови сонячна луска; // Як пальми слід на антрациті, // На спині слід від колоска".
Низкою сліпучих, стугнуватих образів ожив в українській поезії поганьблений жанр еротичної лірики, що має в світовій культурі величезну багатовікову традицію від Сапфо й Катулла до Бодлера й Тувіма. "На пахучім сріблі сіна // Чарка любощів терпка. //Дико блиснули коліна, //Як зіниці хижака", "На грудях, на стрункому лоні // Одежу тихо розпина. // Неначе куля на долоні, // Лежить прекрасна і страшна", - Д. Павличко сьогодні єдиний, хто сміливо, не схиблюючи проходить самою гранню естетично припустимої натуралізації малюнка, збагачуючи враженнєве тло поезії, повертаючи їй розріджену романтичним сиропом життєву достовірність і гостроту.
Це не заважає йому сягати філософських висот, доходити вагомих істин. Власне, заради них поет і вдивляється в реальність зблизька, з онтологічною цікавістю і духовним потрясінням, закладеним у самій суперечності між безконечною любов'ю і конечним життям: "Та вже не прилетить моя любов прозора. // І добре, що нема нікому вороття, // Що на одну любов дано одне життя".
Любов як вседержительниця життя - єдиний і наскрізний мотив інтимної лірики, таємниця, розгадувана Д. Павличком. "Поезію творить любов, а не злоба,- пише він у слові "Про се5е".- Ненависть - звіряче почуття, і, власне кажучи, ради того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великі подвижники й світочі доброти. Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі й складні часи".
1977 р. Д. Павличкові за книгу "Любов і ненависть" була присуджена Державна премія Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.
80-і роки не вносять у поезію Д. Павличка помітних змін, хіба що видається вона більш зосередженою на соціально-філософській
Loading...

 
 

Цікаве