WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя та творчість Дмитра Павличка - Курсова робота

Життя та творчість Дмитра Павличка - Курсова робота

до німоти" - це не ювілейний уклін Франкові, а захоплення майстром у робітні, де не стихає труд. "Я добровільно став на це каміння люте, // Запалений твоїм натхненням назавжди", "В мені живе одна клітина вогню твого",- так говорить поет "задивленому в будущину" Франкові. Саме задивленому в майбуття, бо все, що людство створило і нагромадило в культурі за тисячі років, наближає грядуще торжество правди і краси. Тому, думаючи про Франка, Павличко стверджує: "Не відходить з ним його епоха,// Вона лише збирається прийти".
Орієнтація на суспільно-естетичний ідеал, діалектичне ставлення до нього позбавляє культурологічний аспект творчості Д. Павличка музейної устояності, утопічної позолоти, яка часом полискує в рафінованих рядках, скажімо, М. Зерова. "Золотий вік" людства для Д. Павличка не позаду, а тільки попереду. Всі засвоювані ним мистецькі здобутки включені в пізнання нових явищ дійсності, суть прологом, а не епілогом оригінале них образних структур.
Так, прометеївський пафос, ще древніми виплекана ідея гуманістичної самопожертви вияскравлюеться в картинах воєнного лихоліття і переводить монолог ліричного героя "поеми "Вогнище" (1979) у філософську площину: "Я вогнищем відчув себе на полі, // Що спалює людські страждання й болі... ...Прийдіть усі, і в попіл я оберну // Зневаги й рабства заскорузлу скверну!"
Відданість традиції простежується і в стилістиці Д. Павличка, котрий і за найсміливіших новацій молоді віддає перевагу класичним формам, передовсім сонету, нормативному віршеві в усіх поетичних жанрах. "Віршові канонічні форми, - вважає поет, - надзвичайно живучі. Вони фактично незнищені. У боротьбі з ними поети винаходили, винаходять і винаходитимуть нові засоби поетичного висловлювання, але ніколи не перестануть народжуватися нові гекзаметри, терцини, сонети. Нові за змістом і вічні за формою. Поетичне новаторство виявляє себе передусім у змісті". Хоча й форма під пером Д. Павличка зазнає змін, "розковується", породжуючи несподівані естетичні ефекти (відгомоном давнього чогось і перевіреного огортається новітній зміст у "Білих сонетах", 1968). Загалом поетові близькі строгі форми - рубаї, терцини, сонети, що відповідають його чіткому мисленню. "Найважливіше, - вважає Д. Павличко,- мовиться і пишеться коротко".
Сказане про культуру стосується й народної пісні, фольклору, що входить у вірш Д. Павличка й етнічно впізнаваним порівнянням ("як дозріває тиші вічна мить і, мов зернятко в яблуці, дзвенить"), і недієвістю картини, навіть за статичної експозиції сповненої руху ("зомлів од жару переповий корч"), символікою чисел ("Два кольори"), низкою традиційних образів ("Впали роси на покоси", "Лелеченьки"). Але головне - ясними етичними критеріями, що не дають схибити у розрізненні доброго і злого, чесного і брехливого. Ця вимога ясності раз по раз заявляє про себе і в публіцистичних рядках, і в стриманій медитації, де, здається, сам народ із властивою йому широтою погляду й навіть дотепністю роздумує над життям і смертю: "Благослови свої життєві сили, // Щоб так, як він, свою верстати путь, // А помирати можна вже як-будь".
Натурфілософською сторінкою лірики Д. Павличка бачаться "Сонети подільської осені" (1973), відмічені рідкісним поетичним живописом, реалістичністю штриха і барви, які лягають на полотно за велінням не самого прискіпливого розуму, а й художницької інтуїції, моментального чуттєвого сплеску ("В повітрі потривоженість така // Тонесенька, як голка літака, // Що тягне білу нить за видноколи").
Здається, ніби за нагальними справами, полеміками, літературно-громадською веремією поетові досі й ніколи було побути наодинці з природою, вчаруватися нею, втішитися, і ось випала нарешті така тиха година. З глибини пейзажу, як із самого себе (бо так воно і є!), Д. Павличко видобуває те, що однаково належить і людині, і світу, що лишається по людині в піднебессі і тече рікою часу, торкається нас, зачіпає, збуджуючи неясну тривогу і бажання відповісти на німе, поза словом простягнуте питання:
Зірки колючі і сухі, як стерні,
Земля і небо повні дивних зваб.
Забулося, що жив тут бідний раб,
Збирав по ночах колоски мізерні
І мріяв дідича прибить до дверні,
Та сам помер, бо на журбу заслаб.
Його сліди мене гукають нині.
Печаль стискає серце в самотині -
Лишився тільки погляд в небесах.
("Вечір")
Своєрідне "інтермеццо", повне малярських чарів, росяної свіжості, неспішної філософської задуми, на яку настроює осіння прозорість, спочила по трудах далина, питальна нота передзим'я.
Бо таки наставала нова пора. Не тільки у подільському, а й суспільному просторі, "зима тривоги нашої" і глибоко затаєних сподівань, глухого подиву від штучної радості і крикливої похвальби, якими метушливо пригорталося нещедре суспільне жниво. Щемку цвіркунову ноту, як сказав І. Драч, повів ніби сам собі, зневажаючи лукавого поціновувача, М. Вінграновський; при корені й кроні під київським небом збився із зоряного путі, прикоротив свій карколомний метафоричний крок І. Драч; поменшало доскіпливої в'їдливості в книгах Б. Олійника; Ліна Костенко мовчала.
Прагнучи якось пояснити цю живу реакцію літератури на розходження громадянського слова і діла, критика заговорила про занурення її в морально-філософську проблематику. Хоча справді і моральною, і філософською проблематика ця була всупереч войовничій загальниковості й поверховості змісту, до яких атмосферою громадського життя заохочувалася художня думка. Дорога, якою Д. Павличко обійшов баговиння догматизму, бадьористої софістики та похвальби, пролягла крізь подільську осінь.
А коли митцеві стало тісно в безлюдді, він ступив ізнов на духовний материк, висвітлюючи величні постаті на темному історичному тлі. Драматичну мить тріумфу героя над власною смертю, жорстокою тупістю часу, оточення - ось ракурс, який обирає Д. Павличко, створюючи галерею портретів. "Дух від покори, від брехні вуста, // А зір від злуди відмивати буде // Твого страшного слова чистота! ("Юліус Фучік"); "Світ у зірках читав його ім'я,// Лиш у пісках Лівійської пустині //Не відала про це сліпа змія" ("Антуан де Сент-Екзюпері"); "Стає над ним убивця, як примара,// Впритул стріляє, ще, і ще, і ще...// - Хіба не годі вже,- питає Че.// І сміхом зблискує зіниця кара" ("Ернесто Че Гевара"). Бунтом культурно-історичних аналогій і прозрінь завершується "інтермеццо" Д. Павличка, котрий не приймає тиші і благодушшя ("Я проклинаю тишу супокою,// Блаженство дорогої самоти,// Напоєне трутизною гіркою.// Жду ранку, шуму, крику, суєти").
"Є насолода у борні",- ці пушкінські слова пояснюють натуру поета, якого кличуть сурми на світову битву добра і зла, правди і кривди, якому незатишно і нудно стає зрештою скрізь, крім її передового рубежа. Не слава веде митця на неї, а віра в людину. Іспит життям на гуманізм - ось що відбувається в бурхливому
Loading...

 
 

Цікаве