WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя та творчість Дмитра Павличка - Курсова робота

Життя та творчість Дмитра Павличка - Курсова робота

і для української поезії. Ця книга продовжувала лінію інтелектуальної лірики, до певної міри підваженої і тривіальними розумуваннями в класичних формах, і метафорично звихреними новаціями молоді, яким не раз бракувало власне життєвої посутності. Сама проблема новаторства, яку в полемічних герцях інтерпретували то в суто ідеологічному, то в суто стильовому аспектах, виносилася "Гранословом" на матеріалістичний грунт. Творчий приклад Д. Павличка свідчив про те, що істинні художні відкриття зумовлюються осмисленням нових, незайманих життєвих сфер. "Гранослов" стане знаменником великого творчого злету десятиліття, поєднає і узгодить традиційний вірш В. Симоненка з карколомнимасоціативним рядом І. Драча, емоційну стихію М. Вінграновського із сольфовим співом І. Жиленко. Рідкісне розмаїття індивідуальних форм і стилів примириться на спільному грунті новоосвоюваних життєвих материків.
Після цієї книги вже не так важитиме спосіб висловлювання, як актуальність та проникливість думки, міра правди. Історично складеться так, що "Гранослов" стане в ряд найяскравіших літературних явищ, які будуть останнім піком 60-х, за котрим почнеться спад інтелектуально-духовної активності суспільного життя, названий нині періодом застою. Звісно, будуть у ньому свої озоріння й відкриття, крізь товщу догматизму та байдужості літературна думка пробиватиметься до джерел життя і правди, готуючи майбутнє прозріння. Та "Гранослов" лишиться одним з найбільших світил, під яким усі нерівності літературного поступу, всі його западини, злами та вершини бачитимуться з особливою ясністю.
Д. Павличко вигранив у слові ряд ідей, які десятиліття виношувало в розтулених долонях полемік та запальних суперечок. Насамперед це стосується нового масштабу особистості, прилученої до космічного бездна та часового безміру. У всесвітньому безмежжі крилатів історією Демон М. Вінграновського, зі свічкою між зірок шукав розгадку буття інтегральний мандрівник І. Драча, щось величезне й притягальне відкрилося людині в надрах атома і неба. Але ця ж людина в п'янкому відчутті могутності вже починала тривожно позиркувати через плече на зелену колиску землі, звідки її вихопила стрімка течія НТР, шукати земну антитезу космічної безконечності як духовної пустоти. Це й низка поезій "пізнього" А. Малишка, і "Крапля" В. Мисика, і "Про хоробрість" Б. Олійника, й чимало іншого, де примирялася "фізика" і "лірика", закладалися підвалини гума-ністичного потрактування космізму як світовідчуття. Д. Павличко опоетизував людину як начало всіх начал, показав у її звичайності духовне безмежжя, те, що й пов'язує кожне смертне "я" із вічним всесвітом ("Космос").
Земна велич людини розкрилася в "Гранослові", втихомирюючи ентеерівські амбіції та вносячи перспективу в щодення. Д. Павличко зобразив особистість не як володаря природи,- ця популярна в 50-х ідея почала виявляти свою ущербність,- а як частинку цієї природи, невіддільну від усього сущого, фрагмент загадкового круговороту матерії, де відбувається взаємоперехід вічності й миті. Поза цим контекстом просто неможливо зрозуміти незглибимість Павличкового, писаного з натури малюнка, об'ємність характеру, духовного мікрокосму, який шириться від серця і діловитим сновиганням бджіл, і мовчазним терпінням дерева, і горбкуватістю теплої землі, на якій квіти вигойдують мед:
Біля вуликів на землі
Лежить собі дід мій і куня.
І лазять бджоли по його чолі,
Як по розтрісканім зрізі пня.
І лазять бджоли по запалій щоці,
А він лежить собі, як неживий.
Очі його, немов чорні рубці,
Зашиті сивою ниткою вій.
Не ворухнеться його рука -
нехай беруть собі карий мед
Дідусь мій до смерті своєї звика,
Як звикає до слави поет.
("Біля вуликів на землі...")
Придивіться до цієї грандіозної у своїй філософічності й простоті картини - тут немає праху, а є матерія у безконечному триванні, що виявляє різні властивості аж до свідомості і доброти як вищої її сутності. Поезія, дитя мрії та ідеалу, розкрила духовний космос людини по цей бік буття. В естетиці українського вірша це було на той час звершенням безсумнівно значущим. У земних клопотах і пориваннях одкривалася даль духовної безконечності. Й досі не маємо нічого подібного осанні гордої плоті, виспіваній Д. Павличком у сонеті "Лук", у віршах "Очі твої злочинно-гречні", "Моя гріховнице пречиста". Крайня як на нашу літературну традицію відвертість цих поезій виправдовується духовною далиною, що відкривається в торжестві земного кохання. Досі немає рівного "Молитві" Д. Павличка вірша во славу Шевченковому генію, бо тут углибає і розкошує в духовному безмежжі щаслива ним особистість.
Це особливе розкрилля виявляється і в гостроті соціального зору, що лемешем перегортає товщі злежаних і виснажених уявлень. Згодьтеся, потрібна справжня інтелектуальна свобода, аби підважити безгрішність і безсумнівну правоту народної маси так, як це зробив Д. Павличко у вірші "Аутодафе" (тепер публікується під назвою "Ян Гус".) Найпосутнішим словом про діалектику національного й інтернаціонального досі лишається вірш "В кабінеті Леніна", вперше після "Гранослова" пропонований читачеві. Низкою інвектив ("Манекени", "Страх" та ін.) митець утручається в морально-етичні проблеми доби як речник правди і демократії. "Бажаючи дійти суті поетичної творчості Д. Павличка,- пише Ф. Неуважний,- ми б відкрили в ній думку про цілковиту офіру слова в ім'я найвищих цінностей - правди, добра і краси. Буде це також усвідомлення доконечності праці, зусилля, мозольного труда, розуміння потреби поєднання в поетичному слові "раціо" та "емоціо". Це буде максимальне твердження, виражене у вірші "Navigare necesse est!", що продовжує ідею, висловлену Лесею Українкою в "Contra spem spero" чи І. Франком у "Semper tiro". Слушно підмічена громадянська наснаженість Павличка не мусить, однак, затінювати того факту, що сама вона є виявом різнопланово багатої натури, пошукованої філософами істинно людської сутності. Трибунність поета відрізняється від ораторської наступальності чергового на вічі промовця так, як похвала життю від похвали богові, грім небесний од грому овацій, росяна тиша досвітку від тиші келійної. Це - спосіб життєвідчуття, а не одна з його форм, а тому й проявляється в усіх поетичних жанрах, розширюючи і саме їх коло.
Перегортаємо чергову сторінку і несподівано опиняємося в прозорій морозності "Зимових краєвидів", "на пленері", де й не видно запаленого ідеєю трибуна, котрий щойно допікав і термосив нас ядерним словом: "Повітря, неначе прозорий граніт, слюда снігова ряхтить, наче манна...". Тільки зрідка долине з глибини пейзажу голос автора ("шлях тоді проляже в світ, коли йтимуть за тобою"), але на мить, бо сам він розчиниться в ландшафті, його контрастній фактурі, і засніжений простір буде натуральним продовженням його земного єства,
Loading...

 
 

Цікаве