WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя та творчість Дмитра Павличка - Курсова робота

Життя та творчість Дмитра Павличка - Курсова робота

були щирими. Щирість і людяність я ціную вище за майстерність, тому що тільки з їхньою допомогою можна бути не просто майстром, але ж і людиною".
Для Д. Павличка це завжди означало чути інших, чути біль і радість народу, серцем вловлювати суворий голос доби як заклик зайняти місце в шерезі сміливців, правдоборців, тих, кого завжди менше. Розім'яклу в рефлексіях та декорах, улесливу й боязку музу поет зневажає яквідступництво від великого обов'язку, покладеного народом на плечі своїх митців. Прозріння нового й викриття виродженого, занурення в культурно-філософські глибини задля нових ідей - так розуміє він художній труд. "У небесах схоластики не видно мислі-ластівки, не видно думки-блискавки, що бігає навискоки",- писав Д. Пав-личко 1958 р., мовби роззираючись по надміру заквітчаних і перенаселених солов'ями поетичних просторах десятиліття. Ця думка не заадресована, однак поет і досі вважає, що біда поетичного покоління 50-х у тому, що воно "ніяк не може знайти свою тему". Накреслюється і власна програма: "блискавкою-мислею своє життя я висловлю". Першим її виконаним пунктом стала збірка "Правда кличе!" (1958), книга, яка стала духовним порогом "шестидесятників", - слава і сором свого часу, дитя мужності і жертва напівправди.
Вісімнадцятитисячний Гі тираж було вилучено з обігу й знищено. На IV з'їзді письменників України П. Тичині було довірено місію "осмикнути" поета, котрий вийшов за рамки дозволеного, вибився з дифірамбічного тону, що Павло Григорович з властивою йому делікатністю й виконав. Сама книжечка не згадувалася як неіснуюча, але малася на увазі саме вона, її ін-вективні "неясності".
Тим часом жодних неясностей не було - то гримнула Правда про сталінську добу, бюрократизм, ідеологічне фарисейство, лицемірність; гірка нередукована правда, покликана до життя XX з'їздом КПРС, але в усій повноті своїй, як виявилося, передчасна.
Це був голос громадянської совісті, яка назвала своїм ім'ям не тільки "вождя всіх народів" та його діяння, а й застерігала, що з його смертю не зникає антидемократичний механізм чиновницького адміністрування. Досі сонет Д. Павличка "Коли помер кривавий Торквемада" лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціально-філософською проникливістю алегорією:
Пішли по всій Іспанії ченці.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Тільки теперішній перебудовний час по-справжньому розкрив ідею твору. Не випадково найкращу її інтерпретацію знаходимо в таких далеких від української поезії роздумах Є. Носова: "З вершин бюрократичної піраміди було скинуто її творця, у порослих мохом стінах абсолютистської споруди пробили віддушину, впустили живодайне повітря. Але ж сама піраміда лишилась! З усіма своїми ієрархічними поверхами і навіть вільним кріслом на вершині. А поки крісло не прибране, завжди буде спокуса залізти в нього й примірятися. Отже все, що було зроблено, можна було назвати лише послабленням, а не демократією".
І було назване в поезії Д. Павличком! Він перший і єдиний, за тридцять літ до рязановської пісеньки "Мы не сеем, не пашем, не строим, // Мы гордимся обіцественным строєм", відважив ляпаса функціонеру, котрий "Не оре, не кує і не будуе, //Лише гукає: "В комунізм йдемо!". Перший і єдиний відверто сказав про розшарування суспільства на тих, хто працює, і тих, хто розподіляє плоди цієї праці, не забуваючи про себе та погейкуючи "жвавіше, жвавіше!" ("Лист прибиральниці до поета"). Образ "кам'яного чоловіка" з одноіменного вірша, що до збірки не ввійшов і лише раз побачив світ зі сто-рінок "Літературної України" (1962, 3 листоп.), досі лишається найсильнішою метафорою духовного скам'яніння, що охопило країну в пору репресій, породивши не тільки можновладця, а й сліпого виконавця. Того, хто й досі не може опритомніти, тупо наморщує низьке чоло й хитає головою, читаючи в пресі жаску правду про вчорашнє, про самого себе. Аж страшно, як актуально звучать ці давні рядки:
Як гордо він ходив землею
З високим стажем без доган.
Він зняв сьогодні портупею -
На пенсії його наган.
За кожну кулю по копійці
Йому сплатила вже казна,
Та вбиті ожили партійці,
У "Правде" їхні імена!
Встають розстріляні поети,
Співці червоних барикад,
І правда ожила, та все те
Ненавидить камінний кат.
Він остовпів у новім сяйві
Великих Іллічевих слів,
Обтяли Шіві руки зайві -
Лишили дві для мозолів.
Для праці чорної лишили,
Та він їх ніжно береже...
Він ще готов сотати жили
З тих, що його забули вже.
З партійних позицій Д. Павличко викривав духовний параліч як тяжкий наслідок сталінізму, художньо-публіцистичним словом розбивав закам'янілу в страху свідомість сучасника, власним прикладом, а не тільки жестом, кликав його "і рости, і діяти" на благо народу. Йому справді боліли "хайживістські ямби" ("Шановний критику, немов старі монети,.."), духовне зубожіння через утрату зв'язків з рідною культурою ("Лист до одного знайомого в справах філологічних").
У відкритій комуністичній боротьбі за оздоровлення всіх сфер суспільного життя Д. Павличко став у той авангард культурно-політичного фронту, що випередив свій час і сягнув дня теперішнього. Поклик правди, кинутий поетом і заглушений переляканими жерцями напівправд, нині звучить на повну силу. Це видання вміщує всі вірші, які після 1958 р. більше не публікувалися.
Але головне в тому, що мужнє слово Д. Павличка і тоді не завмерло в пустелі. Воно було почуте й оцінене. Вся творча молодь, яка за три-чотири роки могутньою когортою виступила на літературну арену й опинилася в центрі уваги, знайшла в цьому слові підтримку власному дерзанню, мала його за надійний тил своїх духовно-інтелектуальних пошуків. Так, надійний, бо спалена "Правда кличе!" снопами іскор злетіла в "Тиші і громі" В. Симоненка, "Баладах буднів" І. Драча, "Атомних прелюдах" М. Вінграновського, "Двадцятому валі" В. Олійника - в усій полум'яній ліриці "шестидесятників".
Саме з цього погляду є слушною думка М. Ільницького про те, що творчість Д. Павличка виявилася зв'язковою ланкою між живими класиками та новопризовцями української літератури. Завдяки безстрашному внутровуванню художньої думки в нові, досі не займані життєві сфери, реалізованій настанові докопатися до суті, до правди речей він має всі підстави іменуватися предтечею нині уславленої літературної хвилі. Від поетики Д. Павличка вельми різниться каскадно-метафоричний вірш І. Драча, неспішно-розважливий роздум Б. Олійника, матеріально відчутний образ М. Вінграновського. А поклик громадянського сумління і правди у всіх - єдиний.
Не раз писалося про
Loading...

 
 

Цікаве