WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя та творчість Дмитра Павличка - Курсова робота

Життя та творчість Дмитра Павличка - Курсова робота

образна думка завжди проступатиме крізь більш прозорі й світлі шари експозиції. Є тут своє психологічне підґрунтя, адже справжня втіха - та, що пам'ятає ще про біль, а радість поглиблюється знанням страждання.
Перша книжка Д. Павличка "Любов і ненависть" (1953) тому й сталапершорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи стривожену і гострокутну. Звеличення радянського сьогодення виростало зі свідомості учорашньої нужденності, а тому не мало казенної заданості. Воно прямо адресувалося народу, що здолав стихію власництва й темноти, зажив благородно і сміло:
Мене також чекала згуба,
Нужда і безробіття вир -
Я син простого лісоруба,
Гуцула із Карпатських гір.
В твоєму університеті
Я вчусь тепер, народе мій.
Так дай же в молодому злеті
Мені піднятись вище мрій.
("Я син простого лісоруба...")
Ця громадянська напруга (подекуди тематично й роззосереджена) вирізняла дебют Д. Павличка з потоку української повоєнної лірики, підрожевленої погідністю переможного настрою, з другого боку - не надто сміливої порушувати гострі проблеми.
Вірш Д. Павличка виростав на свіжій межі двох епох рідного краю, в ньому нуртувала енергія суспільних перетворень, викрешуючись громовицями громадянського пафосу: "Але, людське забувши щастя й горе, // Який до чорта буду я поет!" - писав двадцятичотирилітній автор "Любові й ненависті". Тут, у сліпучих спалахах світоглядної ясності, змикалися суспільно-психологічні суперечності Гуцульщини, які всеукраїнський читач сприймав не так розумом, як серцем, відчуваючи "на дотик" тектонічне двигтіння незнаних життєвих глибин.
Це й важке перетворення в іншу - соціалістичну - якість одвічного стремління селянина до власного грунту ("Земля"), утвердження в боротьбі нової ідеології, вивільнення свідомості з-під влади церкви - тривале, пов'язане з багатьма конфліктами, аж до найболючіших - родинних ("Відповідь батькам"). Це й подолання націоналістичної омани, що завдала стільки лиха возз'єднаним землям і гірко відлунилася по всій країні ("Убивці").
В усіх ліричних темах Д. Павличка пульсував пафос все-можності, невичерпної сили молодечого духу, бриніла висока оптимістична нота руху через "терни до зірок". В голосі молодого поета було щось неструджене, неперемерхле, щось від святого неофітського захвату. Все те, що згодом вигартується в усвідомлене і невідступне служіння Правді, в оце освячене її підбадьорливим горішнім доторком "Людино - ти можеш!".
А ще художня достеменність, шорстка відчутність образу, про яку так гарно сказав потім А. Малишко: "В поезії Дмитра Павличка розвинувся, задзвенів, зацвів у слові вічний катран прикарпатського Покуття, з смереками і дубами, з мозолистими, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне плугом і посіяним зерном".
Визнання прийшло до поета з першою збіркою. 1954 р., за пропозицією М. Бажана, Д. Павличка (заочно!) прийняли до Спілки письменників. Того ж року його творчість була високо оцінена на III з'їзді письменників України.
Наступні збірки ("Моя земля", 1955; "Чорна нитка", 1958) разом із розвитком мотивів, які вже прозвучали, приносять і нові, дещо несподівані для суворо інтонованої музи Д. Павличка, а водночас такі природні. Коли в "Любові й ненависті" подих інтимних почувань ледь зазначився, перейшовши окремими віршами тихо, як вечірня казка, то вже в "Моїй землі" стужавів смерековим духом і почав витворювати свою власну поетичну плоть (цикл "Любов", пізніше названий "Пахощі хвої"). Його вірш ще часом підпадає під класичні впливи, скажімо, І. Франка, Т. Шевченка (стилістика Кобзаря ясно проступає у пісні "Закарпатці, брати мої", 1954) чи В. Сосюри (мала поемка "Не по дорозі", 1954, написана в розповідній інтонації його ліро-епічних творів 20-х років). Та дедалі чіткіше вимальову-ються риси власного поетичного мислення, що проглянуть в усіх жанрах і стануть його особистим майстровим знаком. Це - особлива конфліктність ліричного сюжету, в якому думка і почуття рухаються доланням суперечностей, а обмеженість окремих позицій перетворюється на всеохопність діалектичного судження. На просторінь, що відкривається за явищем чи станом і напоює людину жагою жити.
Поет зображує ліричного героя в багатьох психологічних станах, кожен з яких суб'єктивно остаточний, але насправді переходить в інший. Так, у вірші "Ти мене гуцулом називала" юнацька нетерплячість серця обертається очманілою закоханістю, що перегорає на гіркоту зневажених почуттів і, здавалося б, цілковиту внутрішню випорожненість, яка запов-нюється цілющим трунком досвіду: "У багатті другого кохання // Першого завжди іскринка тліє".
Прорив до нового розуміння суті пережитого, трансформація конкретно-буттевого досвіду в енергію філософського знання, яке підноситься над собою і зіштовхується з іще більшою складністю життя,- ось джерело драматургічної напруги Павличкового вірша, шлях художньої думки, що не обривається з останнім рядком, а продовжується за ним, немов за обрієм. І що особливо цікаво: переконаний у власній правоті, наступальний, навіть навальний поет, Д. Павличко не пригнічує читача, не притискає його думкою до координат реального будення, а, навпаки, мовби підштовхує і пропонує вийти за узвичаєні їх межі. Це тому, що виголошувана істина не означається в останній інстанції, а мобілізує на освоєння нових соціально-філософських просторів.
Згадаймо вірш "В хаті" (1955): стара баба обурюється на онуків, які в атеїстичному запалі наміряються винести з хати ікону пречистої ("Що їх благаю - таж ви в комсомолі, Розуму братися час! // Де там! Ми, кажуть, її у стодолі // Можем прибити для вас!"). У когось вона викличе усмішку, в когось жаль. Але ж парадокс у тім, що ця стара жінка сама вітає і розуміє нову ідеологію як можливість для молоді витворити щось краще, мудріше за те, чим жила вона, а не як право на знищення її малого світку, її уявлень, тобто її самої як наївної, "темної", але ж людини. Не сьогодні-завтра вона піде на вічні строки, й та ікона, що є часткою її життя, стане мальовидлом, і по всьому. Але й комсомольцям наче ж не личить обідати під образами. Так суб'єктивна правота героїв конфлікту змушує читача дати йому власну оцінку, зробити наступний крок в осмисленні ситуації. В даному разі ним є тільки гуманістична ідея про те, що все справді плідне й тривале народжується з доброти та уваги до людини, а не безоглядності та поспіху. Ця ідея не нав'язується читачеві, навіть не висловлюється, а мріє за поетичною картиною.
Діалектичність думки, що прозирнула в низці творів 50-х років, означила кінець "поетичного дитинства", раннього періоду творчості Д. Павличка і початок великої зрілої роботи. Але, як хотілося показати, в тому "дитинстві" були і правда, і принада. Найкраще про це сказав сам поет: "Я нічого не хотів би змінити в моєму минулому житті. Слабкі вірші, написані мною в молодості,
Loading...

 
 

Цікаве