WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя та творчість Дмитра Павличка - Курсова робота

Життя та творчість Дмитра Павличка - Курсова робота

проблематиці, більш свідомою власної природи (не випадково збірка 1984 р. має назву "Спіраль" - знак діалектики). Як показав досвід, напрям роботи ще замолоду було обрано правильно: "я радію, що мені болить // Оте ж таки, що змалечку боліло". А це - рідний оберіг ("Франківщино! Моя висока земле..."), філософсько-публіцистичні роздуми, навіяні мандрівками в чужі краї ("Вірші з Парижа", "Вірші з Афганістану"), проблеми внутрішнього життя і передовсім - боротьба з лицемірством, облудливістю й кар'єризмом, вимога правдивості, що одна є запорукою тривалості створюваного: "В одній словесній непохогшій плоті // Згоряє те, що брех-нями гуде, // А сяє те, що в істині й скорботі".
Не перестаєш лише дивуватися, з якою неослабною енергією внуртовується поет у щодення, як гостро й моментально реагує на кожний прояв соціально-психологічного негаразду, мовби й нема за плечима років та й, що там гріха таїти, невеселого досвіду протистояння казенній тупості й самодурству ("Бабуся з квітами", "Жадаючи лиш слави й пишноти", "Притча про Правду" та ін.). Як ніхто інший він має право на твердження: "Чуюсь добре лиш на полі бою, // Під вітрами ленінських знамен".
Здавалося б, можна тут згадати й про риси донкіхотства, але заважає... бачення вітряка, безвідмовнепочуття реальності, філософська проникливість погляду, що в одній далині відкриває іншу, не даючи розімліти в ейфорії остаточних тверджень, яка закінчується розчаруванням. Говоримо нині про збої у трудовій, землехазяйській моралі, яка прийшла на зміну земле-власницькій, та була зневажена і ослабла. Саме Д. Павличко ще 1984 р. ("Смереки") показав це на рівні зводин із власною совістю того, кому за всіх збитків і втрат однак треба жити, працювати, збирати докупи розшарпану душу,- бо як інакше? У постійно прирощуваній етичній перспективі - суть художньо-філософських одкровень Д. Павличка, заповіданого ним "бездна між словами". Це його свідомо торований митецький шлях, жаждива потреба натури: "Я в кожній пісні вчую ноту // Душі своєї - сопілчаний, шершавий голос".
Від 60-х років Д. Павличко пише для дітей. Великої популярності зажили його поеми "Золоторогий олень" (1968), "Пригоди кота Мартина" (1987), в яких прозирає поетика народної байки, як її розумів, зокрема, й І. Франко, створюючи свого "Лиса Микиту". Динамічність сюжету, яскравість характерів, житейська виваженість оцінок, за якими боягузтво і скнарість висміюються, а шануються чесність і мужність,- все це не так адаптація для дітей дорослого світобачення, як міта народної етики, зрозуміла і старому, і малому. Поет не вигадує, не сідає перед читачем навпочіпки - він передає дітям успадковану плазму народної моралі у формі поетичної алегорії, байки, дотепу ("Папуга", "Півень", "Лелека"). Але цікаво, що так само, як у його "дорослий" вірш не раз перехлюпується збережена хлопчача запальність, відчайдухість Котигорошка й задивованість Телесика, так і в "дитячий" вірш переливається часом доросла жура, а точніше, безілюзійне відчуття моменту, буде це мить задуми над сторожким прозорим плесом чи відчуття того, як визріває осінь на червневому осонні: "Дні безжурні, дні веселі, // Тріумфуюча трава! // Тільки джміль з віолончелі // Звуки смутку добува".
Такі вірші ("Весна", "Вітряк") багато говорять і дорослим, і дітям, а тому, певне, дітям більше, бо вони більше цінують поважність звернення. Про це інколи забувають наші "дитячі" віршарі. Тим часом життєва мудрість, особистісність або ж характерність і вивищує над плином одноден-них поетичних "метеликів" дотепну й по-дідівськи добру мову
поезій М. Стельмаха, зачаровану власним образом розповідь М. Вінграновського, вимогливу, як іспит, казку Ліни Костенко, далекоглядний вірш Д. Павличка.
"З ініціативи й благословення Рильського почалась моя перекладацька служба в українській літературі", - пише Д. Павличко, спогадуючи 1953 рік. Вже тим, що зроблене на цій ниві, поет може звітувати перед своїм народом і часом. Сам лише "Світовий сонет" (1983)-своєрідна індивідуальна антологія, яка укладалася протягом багатьох років і відбила поетичні смаки й уподобання Павличка-перекладача, е справою подвижниць-кою. І річ не лише в майстерності відтворення оригіналів, відміченій фахівцями, а й у тому, що зусиллями Д. Павличка фактом української культури стали цілі поетичні світи. Вони розширили межі національної традиції і явили точки її зіткнення зі світовим літературним процесом. Уповні це дасться взнаки через покоління, але ідейно-естетичний досвід Норвіда й Еліста, Чавчавадзе й Хосе Марті, Вотева і Нєгоша, багатьох інших, частково представлених серед перекладів у третьому томі, засвоюється й нині.
Навряд чи треба говорити, як ці перегорнуті глибини збагатили творчість самого Д. Павличка; це - очевидно. "На моє глибоке переконання,- каже автор "Світового сонету".- бути в наш час "чистим" поетом не можна. Та й не потрібно. Якщо ж не вдається проза, пиши статті. Якщо вони не виходять - перекладай. Якщо з тебе непутящий перекладач, шукай себе в драматургії чи в роботі сценариста, не минай спроб висловитись як публіцист. Не замикайся в поетичній творчості, бо кожен вихід з неї в іншу сферу збагачує саме її, твою рідну поетичну стихію".
Сказане потверджується й плідною, багатолітньою працею Д. Павличка і в галузі критики та літературознавства. Започаткований студією над сонетами І. Франка науково-літературний доробок поета складається нині із сотень (!) статей, переважно портретного характеру, невеликих за обсягом і вельми цікавих за змістом, відмічених особливою чіткістю провідної думки. "Магістралями слова" (1978), "Над глибинами" (1984), "Біля мужнього світла" (1988) - не просто збірники статей. Це - складена з окремих розвідок довготривала, важка і захоплююча експедиція вглиб материка світової та рідної української культури, яка потребувала від Д. Павличка великих сил, але віддячила такою широтою мистецького світогляду, якою міг похвалитися хіба що М. Бажан.
В одному з віршів 1972 р. Д. Павличко скрушно зітхнув, поглянувши на безмір за громадою вже зробленого, просторінь, яку б так хотілося охопити розумом і серцем:
Розпочав я сто робіт,
Сто та ще й одне начало.
Глянути не встиг на світ,
А воно й смеркати стало.
Відтоді минуло півтора десятиліття. Багато нового і доброго виніс поет зі своєї робітні на люди. А це почуття постійного невстигання, невтоленості, затятої творчої гонитви за обрієм, здається, тільки зросло: "Допоки я не захолов, пали мою ледачу кров",- сказано у вірші "Мій болю" (1984). Невситима жага мислі й почуття, захопленість новою далиною і є "сто першим" началом Дмитра Павличка, його головним і останнім доказом у гуманістичному твердженні "Людино - ти можеш!". Такому доконечному твердженні в наш складний, тривожний, вирішальний час.
Дмитро Павличко поет щедрого і своєрідного обдаровання, в палітрі якого яскраво
Loading...

 
 

Цікаве