WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Дмитро Васильович Павличко - Реферат

Дмитро Васильович Павличко - Реферат

гаслами вони не прикривалися. Кожний прояв націоналізмузавжди кликатиме поета до бою за рівність усіх народів, казенна бездушність і сваволя глибоко обурюватимуть його людську гідність. Як зізнається нині поет, до XX з'їзду КПРС він був внутрішньо готовий, особа "вождя всіх народів" ніколи не викликала захвату. Навіть на юнацький розсуд Сталін і його практика ніяк не сполучалися з кличною і дорогою ідеєю комунізму.
Ще будучи в університеті, Д. Павличко керує літературною частиною Львівського ТЮГу, з 1953 р.- навчається в аспірантурі під керівництвом академіка М. Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу на другий план, і дисертації він так і не захистив. Гадаю, аби нині, як колись, було прийнято присуджувати науковий ступінь за сумою праць, Д. Павличко із сотнями своїх блискучих літературознавчих і критичних студій одержав би вищий.
Від 1957 по 1959 рр. Д. Павличко керує відділом поезії журналу "Жовтень", наступних п'ять років - на "творчих хлібах". Переїхавши до Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (за його роботами поставлені фільми "Сон" - у співавторстві з В. Денисенком, та "Захар Беркут"). 1966-1968 роки віддані роботі в секретаріаті правління СПУ, а потім знову "творчі хліби" і велика, може, не так за часом, (1971-1978), як за покладеними зусиллями робота на посаді редактора журналу "Всесвіт". І тепер Д. Павличко вважає його своїм дорогим дітищем (цілий ряд всесвітньовідомих письменників уперше прийшли до українського читача саме зі сторінок цього журналу). Секретар СП СРСР від 1986 р., з 1988 р.- секретар правління СПУ. І протягом усього часу - численні відрядження, поїздки за кордон, участь у роботі багатьох делегацій та комісій, товариств, редколегій тощо. Таким у загальних рисах виглядає трудовий шлях Д. Павличка, а на творчий - мусимо повернутися від початку.
1 січня 1951 р. в газеті ЛДУ "За Радянську науку" був опублікований перший, як вважається, вірш Д. Павличка "Дві ялинки".
Перша книжка Д. Павличка "Любов і ненависть" (1953) тому й стала першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи стривожену і гострокутну. Звеличення радянського сьогодення виростало зі свідомості учорашньої нужденності, а тому не мало казенної заданості. Воно прямо адресувалося народу, що здолав стихію власництва й темноти, зажив благородно і сміло:
Мене також чекала згуба,
Нужда і безробіття вир -
Я син простого лісоруба,
Гуцула із Карпатських гір.
Наприкінці 50-х поезія Д. Павличка увіходить в сталі проблемно-тематичні річища, які пронижуть усі наступні книги поета. Виходячи на перший план чи відступаючи вглиб художнього континенту, вони будуть наповнюватися й тужавіти філософським нуртом. Творчий розвиток поета видаватиметься рідкісне рівним і висхідним, хоч матиме, безперечно, винятково зоряні години.
Відданість певним темам помітна і в цьому тритомнику, складеному не за хронологією зі збірок, а з великих поетичних циклів, писаних протягом двадцяти-тридцяти років. Такою бачиться громадянсько-публіцистична лірика від згаданих поезій до інвектив "Спіралі" (1984) й "Поем та притч" (1986). Як одне велике дослідження прочитується у Д. Павличка культуроло-гічна тема, започаткована віршами, присвяченими Таланові (1953), і продовжувана досі. Ще одне річище - унікальна за пристрасністю та відвертістю інтимна лірика, що вперше озвалася "Пахощами хвої", сяйнула "Гранословом" (1968) і гордо піднеслася в "Таємниці твого обличчя" (1979). Крутими берегами рубаїв, сонетів і поем аж до восьмивіршів (1988) означена медитативно-філософська поезія, що дедалі сильніше вабить до себе поета, нагадуючи про психологічні закони творчості, за якими юності ближче захоплення, а зрілості - роздум.
1977 р. Д. Павличкові за книгу "Любов і ненависть" була присуджена Державна премія Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.
80-і роки не вносять у поезію Д. Павличка помітних змін, хіба що видається вона більш зосередженою на соціально-філософській проблематиці, більш свідомою власної природи (не випадково збірка 1984 р. має назву "Спіраль" - знак діалектики).
Від 60-х років Д. Павличко пише для дітей. Великої популярності зажили його поеми "Золоторогий олень" (1968), "Пригоди кота Мартина" (1987), в яких прозирає поетика народної байки, як її розумів, зокрема, й І. Франко, створюючи свого "Лиса Микиту". Динамічність сюжету, яскравість характерів, житейська виваженість оцінок, за якими боягузтво і скнарість висміюються, а шануються чесність і мужність,- все це не так адаптація для дітей дорослого світобачення, як мета народної етики, зрозуміла і старому, і малому. Поет не вигадує, не сідає перед читачем навпочіпки - він передає дітям успадковану плазму народної моралі у формі поетичної алегорії, байки, дотепу ("Папуга", "Півень", "Лелека").
Такі вірші ("Весна", "Вітряк") багато говорять і дорослим, і дітям, а тому, певне, дітям більше, бо вони більше цінують поважність звернення. Про це інколи забувають наші "дитячі" віршарі. Тим часом життєва мудрість, особистісність або ж характерність і вивищує над плином одноден-них поетичних "метеликів" дотепну й по-дідівськи добру мову поезій М. Стельмаха, зачаровану власним образом розповідь М. Вінграновського, вимогливу, як іспит, казку Ліни Костенко, далекоглядний вірш Д. Павличка.
Сказане потверджується й плідною, багатолітньою працею Д. Павличка і в галузі критики та літературознавства. Започаткований студією над сонетами І. Франка науково-літературний доробок поета складається нині із сотень (!) статей, переважно портретного характеру, невеликих за обсягом і вельми цікавих за змістом, відмічених особливою чіткістю провідної думки. "Магістралями слова" (1978), "Над глибинами" (1984), "Біля мужнього світла" (1988) - не просто збірники статей. Це - складена з окремих розвідок довготривала, важка і захоплююча експедиція вглиб материка світової та рідної української культури, яка потребувала від Д. Павличка великих сил, але віддячила такою широтою мистецького світогляду, якою міг похвалитися хіба що М. Бажан.
В одному з віршів 1972 р. Д. Павличко скрушно зітхнув, поглянувши на безмір за громадою вже зробленого, просторінь, яку б так хотілося охопити розумом і серцем:
Розпочав я сто робіт,
Сто та ще й одне начало.
Глянути не встиг на світ,
А воно й смеркати стало.
Відтоді минуло півтора десятиліття. Багато нового і доброго виніс поет зі своєї робітні на люди. А це почуття постійного невстигання, невтоленості, затятої творчої гонитви за обрієм, здається, тільки зросло: "Допоки я не захолов, пали мою ледачу кров",- сказано у вірші "Мій болю" (1984). Невситима жага мислі й почуття, захопленість новою далиною і є "сто першим" началом Дмитра Павличка, його головним і останнім доказом у гуманістичному твердженні "Людино - ти можеш!". Такому доконечному твердженні в наш складний, тривожний, вирішальний час.
Loading...

 
 

Цікаве