WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Спогади про Івана Франка - Реферат

Спогади про Івана Франка - Реферат

став добрим, з душею щирою, яким його, певно, там, у місті, ніхто не бачив ніколи. Вечором ми з Франком обоє та ще з півдюжиною моїх молодших братчиків та сестер пішли на прогулянку. Побували на мості над річкою, прислухаючись до мого улюбленого жаб'ячого хору. Виявилось, що і Франко його любить. Під час того, як менша братія довкола нас пустувала та гомоніла, ми вслухувались в ніжні трелі, що йшли навперемінно з жаб'ячим співом, та, спершись на поруччя моста, вдивлялись у таємну глибінь плеса, посрібленого місячним світлом, та в ще глибшу глибінь власної душі.
Так не хотілось розставатись з чарами маєвої ночі, але малі пустії, захотівши спати, потягли нас до хати.
- Чому про вас кажуть, що ви звичайно похмурі, в'їдливі та відштовхуючі від себе? - питаюся Франка.
- А як ви кажете? - він питає.
- Я кажу, що навряд; ви веселі, як дитина, і ентузіастично добрячі!
- Я такий лиш при вас, друже!
- А чому не такий для других?
- Бо надто багато я зазнав лиха від чужих, а ще більше від своїх!
На тім ми розстались і пішли спати. На другий день раннім ранком ми пооглядали всі особливості в нашім саду, в зільнику. Відвідали мою "святиню дум" під покрівлею смерек (нині там надгробна каплиця мого пер-шого катехита), і там я залишила свого гостя, бо треба було йти до школи. Після школи та обіду ми вибрались гуртом на прогулянку в прекрасні жовтанецькі ліси. По дорозі ми були настроєні, як діти, що бігли поперед нас поміж хвилюючим золотом хлібів. Так само Франко тішився, не менш від дітей, кожним перелітаючим метеликом, кожною пірнаючою в. гущавинах пташкою, а навіть і кожною стрічною людиною. Так було аж доки ми не дійшли до лісу. Як лиш там опинились під монументальними аркадами дубів та сосон та прохололи у врочистій тишині, Франко став як не той... Як переображений: затих і задумався. Здавалось, що більшав, що з рамен йому виростають крила, а з високого чола ясніють лучі. "Ах, як люблю тебе я, лісе мій, лісе!" - шептав сам до себе. "Я також люблю ліс над усе, але і цвіти пристрасно люблю, а ви чомусь ніякої не звертаєте на них уваги", - кажу. Усміхнувся поблажливо до мене. "Знаєте, - каже, - коли б я був незалежний від куска хліба і міг творити лиш те, чим повна моя душа, то я отут би замешкав, наче пустинник, і творив би, творив і творив залюбки! Мій голос тут, в цім величнім настрої, міцнів би, як ієрихонська труба, і ним пробував би я збудити народ мій зі сну вікового".
І дійсно, в цих жовтанецьких лісах він обдумав багато речей, начеркнув, а навіть і виконав. Зробив був раз нарис великої епопеї, щось вроді "Мужиків" Реймонта, написав навіть пролог до неї, та відтак не знаю вже, що з тим сталось? Отак проминуло нам ще кілька гарних днів. Ми повідвідували майже всі жовтанецькі ліси (а великі і розлогі вони були), слухали і виучували співи співців з божої ласки. Казкового цвіту щастя по папоротях гляділи, та, на жаль, жодному з нас не судилось його в житті знайти.
Відтоді Франко, заохочений гостинним прийомом в домі моїх батьків, частенько - майже щотижня - пішки (З милі) забігав до Жовтанців, щоб, як він казав, "відвести душу". Не любив лишень стрічатись з якимись гостями у нас, перед якими, як він казав, "не хоче парадувати". Тому тоді, коли тих гостей не можна було якось зручно та швидко позбутися, Франко, не зважаючи ні на які просьби, ані переконання, ні на правила товариської пристойності, схоплював притьмом свій крислатий капелюх і, не дожидаючи підводи, пішки стрибав назад до Львова, зовсім не дбаючи, яке враження залишить така незвичайна поведінка по собі. Франко взагалі про якийсь товариський кодекс пристойності знав стільки, що новонароджене немовля.
Десь колись і я, відвідуючи Львів, переказувала до нього котримсь зі своїх братів-гімназистів, і ми стрічались на короткі хвилі. Одного разу стрічаю його, як іде з розмахом серединою вулиці задуманий, іде, як луна-тик, ні на що не зважаючи і нікого не спостерігаючи. Сходжу я вже з тротуару і йду навпроти нього - не бачить мене! Соромно мені, щоб не побачив хто, а я таки мусила аж вдарити його квітами, що їх мала в руці, щоб мене зауважив.
- Здорові були! - кличу. - Про що так думаєте завзято?
Стрепенувся, зрадів:
- Ах, вітайте, товаришко мила! Я таки і думав про вас. Книжок для вас заготовив.
- От спасибі - кажу, - я таки зараз їх візьму, бо вже зараз їду!
- До мене зайдете? - здивувався.
- А чому ж би ні? Настрашуся, гадаєте, пані опінії! Ви знаєте, я іноді люблю їй навкірки робити! - сміюся.
- От і славно робите! - каже, все-таки недовірливо дивлячись на мене. - То ходімте!
[Вулиця] Ліндого вже недалеко. Пішли. Не було вже мені як повороту шукати. По дорозі Франко говорив весело, незважаючи на мою збентежену мовчанку. За кілька хвилин ми ввійшли до його хати.
- А ви чого так принишкли? - питає.
- Я хоч і відважна, - кажу, - а все-таки не годна позбутися деякої неприємності. А ще якби так, не дай бог, увійшов хто і мене тут побачив, то спаленіла б, як прихоплена на чімсь лихім.
- Нічого вам паленіти! До мене заходять лиш люди, які надто шанують мене та вас, щоб могли щось непристойного подумати. А впрочім, що б вам це зашкодило, коли б якийсь недоума і подумав собі щось зайве? А головне, що ви, моя музо, отеє розв'язали вашою благословенною появою оту проблему, над якою я даром мучив свого чуба від самого рання, - і тут, в хаті, і там, по дорогах літаючи та людей штовхаючи. Це дивно, що як вас побачу або хоч листок від вас прочитаю, так тоді мої натхненні думки так пливуть, що ледве пером їх наздоганяю. А такий тоді добрий стаю, що весь світ до серця тулив би! Що це я? Скажіть?
Мені стало ніяково.
- То сідайте ж та й пишіть! Шкода марнувати хвилин настрою, - кажу, - мені і так вже пора іти.
- Ще хвильку заждіть, а то, їй-богу, розвіється настрій! - каже він, підносячи мою руку до вуст.
- А таки мають рацію наші прабабки, - кажу, схоплюючись.
- Що, може, це щось непристойного - пошанувати вашу ручку за те добро, що ви з собою внесли до мого змученого чола та опадаючу душу здійняли на вершини творчості?
- З цього виходить, - кажу, - що я повинна би...
- ...усе і безперестанно окрилювати мене! - шепнув він.
Щоб розвіяти ніяковість, кажу йому:
- От бачите, друже, що то значить тло для речей! Там, в Жовтанцях, так нам свобідно - чи в домі батьків, чи в моїй хаті, в лісі, під смереками,- там всюди genii lосі витають! Ми перевиправляємо, споримо, захоплюючись нашими речами. Або ви могучим розмахом очеркуєте контури якогось твору, я вам піддаю красок, докладаю барвистих епізодів і так нам любо і добре удвох: а тут, в тих кам'яних домовинах, студено якось і ніяково.
Посмутнів чогось, принишкнув та задивився в даль. Щоб його розважити, питаю:
- Коли мене ревізитуєте?
- Коли прикажете - листок жемчужний пришлете! А ні - то і сам прибіжу, як мені дуже сумно буде! Серце трудне прийду звеселити! От я так не раз пишу до вас
Loading...

 
 

Цікаве