WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Аналіз кіноповістю. II. Довженка «Україна в огні» - Реферат

Аналіз кіноповістю. II. Довженка «Україна в огні» - Реферат

зайдами. Але знайшовся зрадник - і ось уже Запорожець за колючим дротом концтабору. Сила любові до життя і ненависті до ворогів допомогла йому разом із товаришами звільнитися. Але що ж далі? А далі - страшне. І у своїх, у партизанів, які знали лише зовнішній бік справи, що цей чоловік - староста, він - зрадник. Свідків немає - уся Тополівка згоріла. За всі свої страждання, за свій патріотизм і добрі справи Лавріна чекає лише ганебна смерть запроданця. Така неприкрита правда життя. Тільки випадок рятує цю мужню людину від смерті - приїжджає з-за Дніпра його син Роман, командир партизанського загону.
Не оминула й дочки Олесі лиха година, поносила по .німецьких полонах. І хай ніхто не питає, якою ціною добралася вона додому. "Вона була вже не красива не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди". її врятувала "мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність".
Закінчується кіноповість так, як і починається - щасливою зустріччю хоч і поріділого, але багатого на красивих та сильних людей роду Запорожців. Знову лунає улюблена материна пісня, хоч і без неї (мати загинула разом зі своїм селом). Тепер уже Олесі, як хранительниці роду, доводиться проводжати на війну свій рід: "А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свійрід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи".
Отже, рід залишився жити, і це глибокий довженківський символ безсмертя українського народу.
Про .жіночі образи твору дуже проникливе написав відомий літературознавець Б. Степанишин.
Усе краще, що є в українському етносі, Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ України. Це їй берегиня роду -.Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся, Христя Хуторна, Мотря Левчиха й інші.
Усі жінки змальовані автором з великою симпатією, та Олеся найближча його серцю: мабуть, це його ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невсипуща в роботі і скромна, цнотлива й співуча. Олеся "співала так голосно і таїс прекрасно, як не снилось,ні одній припудреній артистці". Взагалі була "вона тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброго, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом". Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко переживає всенародну біду - окупацію. Вражена -. нападом фашистів, притуливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: "Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?" З "нами" - це з родом, рідним.селом, усією Україною. Вважаймо, що цей вигук болю вустами Олесі вирвався з грудей всього українського народу.
Є в повісті незвичайно смілива сцена, не властива українській літе-ратурній і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути поґвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує себе першому з наших воїнів, що відступають (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб не збитись у цій сцені на голу еротику чи фальшиву сентиментальність. Опис ночі-зустрічі Олесі і Василя займає понад чотири сторінки, і це чи не найкращі, найпоетичніші сторінки повісті. Перша ніч незайманих дівчини і парубка, в яку вони перед Богом і собою стали чоловіком та жінкою, описана в народному, пісенному дусі.
...Багато освідчень у коханні і у вірності шлюбу дала нам класична і сучасна українська література, але таке ми почули вперше.
Не випадкове ім'я головної героїні. Незвичайно сильні українські жіночі характери під таким же іменням Олеся були в П. Куліша, Б. Грінченка, А. Чайковського та інших прозаїків і поетів України.
Усі жіночі образи повісті трагедійні, а образ Христі Хуторної серед них - найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера.
...Коли Христю вели на. жахливе незаконне судилище, "вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до себе".
Відвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: "Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?" - ...Христя з гідністю каже: - Я знаю, що не вийти мені звідси живою... Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний... Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами і стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?
Я не признала вас за свого суддю: я пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія і стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуєте смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?"
Так з підсудної Христя стала обвинувачем свого судді й силою народ-ної правди засудила його до вічної ганьби як людину Несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.
Олеся і Христя - два основні компоненти образу України: перша - її поетична душа, а друга - її трагічна доля.
Виразність і емоційність образів дівчат посилює материнське слово-плач.
"Донечко моя,, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранішніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая наруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя..." - тужили - Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє перед від'їздом на примусові роботи в Німеччину.
Читаючи це хвилююче материнське напучування, що так зворушує серце, ми вчуваємо з сивої, тисячолітньої давнини прадавні наші українські плачі: від плачу Ярославни до сучасних "плачів" Оксани Лятуринської і Тодося Осьмачки.
Loading...

 
 

Цікаве