WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Вічна загадка любові (за оповіданням Григора Тютюнника «Зав'язь») - Реферат

Вічна загадка любові (за оповіданням Григора Тютюнника «Зав'язь») - Реферат

до-сліджень, та, мабуть, ще нікому не вдалося розгадати Тютюнників феномен: як на кількох сторінках вмістити думки та образи цілого роману, як у краплині відобразити світ.
Подумаймо над цією загадкою й ми. Герої новели "Три зозулі з поклоном" - прості сільські люди. Щоправда, сам оповідач - уже студент, хоч душа його й коріння тут, у рідному селі.
А трагедія розгортається на рівні шекспірівської. Невідомо, чому дівчина Марфа вийшла заміж за недалекого, негарного парубка Карпа - з відчаю, жалощів чи з покірності долі. Полюбила ж сусідського одруженого чоловіка Михайла, що був як "сокіл", чорноокий, ставний та гарний.Але не посміла розбивати сім'ю, мучилася мовчки. Тільки ходила разом із чоловіком на посиденьки до Михайла та Софії, співала з ними. Як гляне на рудого товстопикого Карпа Яркового, що "над галушками катується", потім на Михайла - зітхне та сльозами в душі заллється - вголос соромно.
Коли ж трапилося нещастя: сусіда забрали як "ворога народу", Марфа весь час думала про нього, чекала листа - не до неї, до його родини,- щоб довідатися хоч, що живий, потримати дорогий папірець у руках, поцілувати його. І коли така нагода траплялася, Марфа раділа і плакала, жила цим. Настільки великим і сильним було й почуття, що передавалося на відстані. Михайло в засланні, в "Сибірі неісходимій", відчував, що десь тут біля нього "ходить Марфина душа нещасна". Тому й просить дружину, щоб та сходила до Марфи і сказала, що посилає він їй "три зозулі з поклоном" і просить відкликати "свою душу назад", тоді й до нього "хоч на хвильку прийде забуття".
Хіба не дивне й не високе отаке неземне та безнадійне кохання Марфи? А з якою гідністю й тактом поводиться Михайло! Коли Софія, бачачи муки жінки, говорить: "Ти, Михайле, ...хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться" - то він: "Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться". Розуміє, що ні до чого подавати надію... Великим благородством віє від слів і вчинків Софії. Вона не сердиться, не вважає Марфу за суперницю, бо впевнена у своїх і чоловікових почуттях. Дивлячись на страждання сусідки ("Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася за сто"), жаліє її, навіть прагне допомогти.
Високий духовний світ, благородство почуттів і дій селян відчувається не лише в коханні, а й у щоденному, буденному житті.
Михайло садить сосни на жовтому піску, потім молоденькі деревця досаджують ще інші, бо звикли оточувати себе красою. Навіть на засланні чоловікові сниться його робота - столярування. Але просить у листі до дружини, щоб не жаліла найдорожчого - інструменту, якщо буде скрута. Михайло безмежно любить свою родину - Софію, сина, свій край. І не хоче засмучувати описом своїх бід, навіть вигадує, як їх "там" добре годують та вдягають. Тільки окремі деталі можуть видати справжнє його життя - посивів, хоч до цього зовсім не старів, "руки як не свої", "вдягачка", до якої селянам "не звикати".
Поштар дядько Левко розуміє почуття Марфи і не встоює перед їхньою силою, "озирається довкола, немічно зітхає" і дає чужого листа, хоч за це його можуть покарати. Тільки попереджає, щоб
не казала нікому та слізьми чорнила не розмазала, а потім делікатно одвертається і терпляче жде, поки дівчина натішиться тим листом і не наплачеться. Марфа дає дядькові пожмаканого (збирала, видно, по копієчці, носила завжди із собою!) карбованця, щоб випив за здоров'я її любого, а той бурмотить зніяковіло: "Хіба що за його здоров'я.., а так зроду би не взяв би..."
Ось так у невеликому творі письменник майстерно розкриває високий духовний світ простих сільських людей. І десь у підтексті читається думка, що саме це допомогло їм вижити, вистояти у страшні часи сталінських репресій та воєнного лихоліття і залишитися при цьому Людьми.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ХУДОЖНЬОЇ СПАДЩИНИ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА
У ті часи, коли писав Григір Тютюнник, про національну ідею не могло бути й мови. Але талановите перо письменника прорвало завісу страхів та заборон цензури і показало всьому світові: є такий український народ! Зі своєю особливою ментальністю, чудовою мовою, з віковічними предківськими звичаями, традиціями та народною мораллю.
Герої Григора Михайловича працьовиті й закохані в красу природи як Михайло ("Три зозулі з поклоном"), Миколка ("Зав'язь"), Данило ("Лісова сторожка") та багато інших. Вони мрійники й оптимісти, "диваки", хоча належать до покоління, обпаленого войною, сирітством та повоєнною розрухою, вірні друзі, милосердні й відповідальні за долю інших (Павло з товаришами з повісті "Вогник далеко в степу", Климко з однойменної повісті, Олесь з оповідання "Дивак" та інші).
Прикметною рисою українців завжди було вміння посміятися над собою, по-доброму пожартувати над іншими, дотепність. Такими є дід Лаврін і Микола з оповідання "Зав'язь", оповідач з "Обнови" та інші герої.
Особливо дивним і зворушливим є те, що ніякі злигодні й нещастя не вбили одвічну народну рису - пошану до старших, до батька й матері. Скрізь ми бачимо звертання дітей до батьків, родичів на "Ви", навіть подумки. І до сімдесятих років збереглася традиція родинних і сусідських посиденьок та обрядових співів (колядок), відзначення великих християнських свят.
Для Тютюнникових героїв любов до ближнього, милосердя і все-прощення здебільшого визначальні. Згадаймо Соню ("Три зозулі з поклоном"), тітку Ялосовету ("Вогник далеко в степу"), Миколку
("Зав'язь"), того ж Климка, які жили за принципом: "Буде в людей - буде і в нас..." (бо діди так учили).
Але не замовчує письменник і те негативне, що є у нашого народу - покірність, довірливість, пристосовництво і легка здатність до асиміляції, як мовної, так і духовної. Багато українців стали вважати себе меншовартісною нацією (в цьому їх біда, здебільшого, а не вина!), тому брали з "вищої" на їх погляд, нації все, навіть далеко не найкраще.
У вчених є такий термін - "генетична пам'ять". Тобто пам'ять, яка дається людині в спадщину вже при її народженні. Григір Тютюнник свято вірив у генетичну пам'ять свого народу, яка і дозволяє йому бути саме народом, а не населенням певного географічного регіону. І вважав, що в тій пам'яті поряд з чуттям свого первокореня "записані" любов і доброта. Саме цією вірою і пронизані його книги.
ВИКРИТТЯ ГР. ТЮТЮННИКОМ СОЦІАЛЬНИХ І МОРАЛЬНИХ
ДЕФОРМАЦІЙ У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ 70-Х РОКІВ
(на прикладі
Loading...

 
 

Цікаве