WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя і творчість Василя Барки - Реферат

Життя і творчість Василя Барки - Реферат

вітаїзму".
Зате праця Юринця про Тичину дуже тоді сподобалась; він, походячи з Галичини, як і Курбас, був мислителем - енциклопедистом, що докладно знав розвиток європейської поезії. Його монографія на той час була новістю, приводила до оригінальних висновків про багатосторонній стиль "клярнетиста" Тичини.
Було в мене тоді благоговіння перед нашим мандрівним філософом XVIII століття, Сковородою (походив з моєї Лубенщини); і я не бачив тоді достатньої причини, чому так полемісти з Відродження 20-х років здебільшого "звисока" ставилися до нашої старовинної клясики. Для мене, цілковитого сковородинця, близько підійшов Достоєвський, предмет величезного ентузіязму, - і в ті роки, і пізніше. З рідного письменства були кумирами - звичайно, крім Шевченка, - на першому місці Іван Франко: особливо його проза, після нього Коцюбинський, Стефаник.
Закінчивши педагогічний технікум, після всіх драм і конфліктів став учителем математики і фізики, але слабим, в неповній середній школі. Послали в дуже глуху Сьому Роту, шахтарський "посьолок", що одночасно числився як село Нижнє, за якусь версту від шахти "Тошківка": між високими крейдяними горами і нижчими - із звичайних скель, на березі Дінця. Сьома Рота, лежачи в міжгір'ї, втопала або в чорний дим від шахти, або в білу куряву, несену з крейдяних верхів'їв. Нещасливі випадки в підземеллі, пияцтво і "поножовщина" були звичайним явищем, і завжди вранці на вулицях знаходили трупи.
Учні спочатку ставилися вороже до нових вчителів, але скоро привикли і були дуже милі.
Довелося 1928 року виїхати поспіхом з України, властиво - тікати: через конфлікти з місцевими партійними керівниками.
Пристав на Північному Кавказі, що тоді разом з Кубанню входив до РСФСР (як і тепер).
Здавна приманював Кавказ; і Кубань була омріяною землею.
Там скінчив філологічний факультет, зрікшися попереднього фаху, для якого не годився.
Вже на Донбасі, в одинокості, брався перечитувати модерністичні вірші; вивчав їх напам'ять, передусім - вірші Тичини.
А тепер, згадуючи життя біля Дінця, складав і сам лірику. Послав перші вірші Тичині, і, - на моє радісне здивування! - він надрукував їх в "Червоному шляху", найбільшому в той час періодичному журналі в УССР. (Тичина редагував відділ поезії).
1930 року вийшла моя перша збірка поезій: "Шляхи" в Державному видавництві в Харкові, тодішній столиці. Рання авторська надія була гвалтовно обламана жахливо напасницькою рецензією, сам заголовок якої відбиває весь її зміст: "Проти клясово-ворожих вилазок в поезії". Друкувалася вона на всю сторінку в столичній "Літературній газеті"; містила неправдиві закиди.
Я тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про "вилазки"; тільки хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутности з подій життя. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема - в спробах відновити релігійний "пережиток капіталізму", хоч я теж і цього не робив, а тільки будував символічні картини з подихами вічних сил, що діють над обмеженою реальністю видимого. Найгостріше обвинувачення було - що я нібито хотів віршами повідомити пресу на Заході про фізичну ліквідацію "служників культу", але насправді я тільки подав експресіоністичний опис того, що діялося під час антирелігійного карнавалу, коли артисти на плятформах зображували священика, патера і равина, ведених під скісний гостряк гільйотини. Навіть провідний вірш з ортодоксальною думкою не врятував збірки, і довелося на зборах "РАПП"-у без кінця "каятися". (РАПП: Російська Асоціація Пролетарських Письменників; мала українську секцію, до якої я належав). Додалося також обвинувачення в "буржуазному націоналізмі".
Зрештою, вирішила письменницька управа: треба скласти "виробничі", "трудові" поезії, відвідуючи завод "Красноліт" і частково працюючи там. Я так і зробив. Виникла збірка "Цехи", видана 1932 року також в Харкові - в ЛіМ-і (Література і Мистецтво).
Рецензія в "Літературній газеті" була прихильна - з тією ідеєю, що автор виправляється і зростає свідомість.
Але я вже не мав надії; хоч і цілком щиро писав на сюжети "виробничі", але відчував: більше не зможу так писати. Напроти того, як я хотів писати і міг, - не можна було.
Замовк. Вибрав добровільну поетичну німоту - замість писати, до чого серце не лежало. Настало безмовне десятиліття: аж до приходу німців. Але дома, пізніми вечорами, часто писав вірші; вони майже всі пропали під час війни.
На Кубані тоді була "українізація" - передусім для міста, єдиного великого міста-столиці, що серед українського населення козачої области зрусифікувалося було більш як наполовину. Приїжджав Скрипник, член ЦК ВКП(б), і заохочував до здійснення справи, схваленої на самому московському "олімпі". Ми з одним приятелем, лінгвістом, плекали тоді "страшну таємницю": мрію про з'єднання Кубані і України - для здійснення принципу справедливости.
Обидва були цілком лояльними громадянами і гадали, що при радянському ладі можливо перебороти болючі розриви, проведені через український народ при "проклятому" "царизмі".
Про це ми згадували з ним через тринадцять років, під час війни - вже на Заході. Але сила "культу особи" подавила справедливість; Кубань і досі відірвана від основної маси українців.
Хоч ми самі часто руйнували свій життєвий стан.
Напади комсомольців за "Шляхи" і навіть за другу збірку в студентський час були надто гострі. Коли ж проголошений був вільний конкурс в аспірантуру і я його витримав, то напади за кожен вислів змусили покинути український відділ і перейти на більш нейтральний відділ історії середньовічних західньоєвропейських літератур. Але цей відділ проваджений був російською мовою.
Так скінчились мої можливості писати українською мовою і вивчати українську літературу.
Через півтора року в Кремлі, з наказу Сталіна, проголосили похід проти "українізації" і зліквідували її на Кубані.
Деякий час я мав додаткову працю в художньому музеї: як науковий робітник (складати каталоги, тексти "етикеток", плянувати експозицію, досліджувати експонати, що зоставалися в "фонді" через невизначеність). Воднораз працював над розділами з фахових аспірантських курсів.
Дослухував аспірантські курси в Москві вже пізніше; тоді ж вибрав тему дисертації: про співвідношення реалістичности і фантастики в стилі "Божественної комедії" Данте.
В музеї служба скінчилась катастрофою з відданням під суд. Хоч достатніх причин до того не було; я з фонду, визначивши дані про картини, включив в експозицію естамп Дюрера: "Чоловік смутку" (бичування Христа), копію А. Іванова (автора "Явління Христа народові") - з картини Веронезе "Пієта", гарні копії з Рафаелевої "Мадонни з святим Георгієм"; з "Ночі" ("Різдва") Кореджіо; та ряд інших картин, справжньої мистецької вартости, з релігійними сюжетами. Для суду формула обвинувачення була: "контрреволюційне оформлення художнього музею".
Тільки коли раптомв Кремлі змінився тон і почались нагінки на "спрощенців", що збіднюють збірки клясичного малярства в музеях, - прийшов і мій порятунок.
А з свіжих курсів, що слухав їх в Москві: від професорів
Loading...

 
 

Цікаве