WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя і творчий шлях Євгена Маланюка - Реферат

Життя і творчий шлях Євгена Маланюка - Реферат

Филимон Васильович узяв із збіднілої дворянської родини колишніх сербських осадчих. 2 лютого 1897 року молоде подружжя святкувало народження сина Євгена. Гликерія Яківна принесла в сім'ю (в оту другу, батькову, половину хати) традиції вмираючих "дворянських гнізд" - музику, поезію, замилування романтичною і класичною літературою. Можливо, саме через це в місцевій початковій школі Євген вигідно вирізнявся серед однокласників. Незважаючи наматеріальну скруту, батьки віддають свого первістка (Євген мав ще молодших братів: Сергія - 1898 року та Онисима - 1900 року народження) до повітового Єлисаветградського земського реального училища.
Місто Єлисаветград у пору учнівства Євгена Маланюка було помітним культурним центром півдня Російської імперії. "Жодна зі столиць світу - ні Париж, ні Нью-Йорк не справили на мене опісля такого враження, як Єлисаветград", - писав у своїй автобіографії інший відомий краянин Л. Троцький. І хоч як парадоксально це звучить, але частка істини в тій емоційній оцінці, навіяній дитячими спогадами, все ж була. Єлисаветград мав могутні театральні традиції, і його не обминала жодна знаменита театральна трупа. Місто прийняло майже половину із 47 виставок художників-передвижників. Тут функціонувало з десяток гімназійних закладів. А земське реальне та громадське комерційне училища були відомі в усій імперії.
Як свідчить сам Є. Маланюк, віршувати він почав ще гімназистом у 13 років. Безперечним стимулом до того стали серйозні гуманітарні традиції реальної школи: позакласне читання, живопис і театр були предметом особливої уваги педагогів. Саме на час учнівства припадає знайомство Євгена Маланюка з творчістю Шпільгагена, Амічіса, Рільке, Д'Орвільї, Уайльда, Гамсуна, По, Гюго, Верлена, Рембо, Ередіа, Метерлінка, Блока, Бєлого, Сологуба та інших позапрограмових письменників. У юнака сформувався справжній культ читання. Згодом, уже в Чехії, у листі до поетеси Наталі Лівицької-Холодної Євген Маланюк писав: "Преса - привичний наркоз, без якого я впадаю в апатію" (1928). А в 60-х роках поет говорив колезі Леоніду Полтаві: "Громадянство все менше читає, так знову просплять Україну... Нечитання вижене українців зі світу".
14 червня 1914 року серед вісімнадцяти випускників сьомого класу Єлисаветградського реального училища знаходимо й ім'я Євгена Маланюка. Мріючи про інженерну професію, він їде до столичного Петербурзького політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції не поганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала перша світова війна.
Доля приводить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує 1 січня 1916 року. Далі запасний піхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по-військовому скупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами і датами - криваві бої, поразки і перемоги, втрати бойових побратимів.
Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 року. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, у якій був "кривавий листопад" 1919 року, коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося 5 - 10 бійців, а полки нараховували 50 - 60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцятип'ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют рідній землі і перейти польський кордон.
".../ пригадується найстрашніше. Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армія - згідно з якимсь там параграфом "міжнародного" права - віддавала зброю, - згадував пізніше Євген Маланюк. - ...Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І - що найстрашніше - вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все, - дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою".
Переживати, осмислювати, "прокручувати" у пам'яті злети і поразки УНР довелося в таборах інтернованих, розкиданих по всій Польщі. І тут доля "не поскупилася", відмірявши Євгенові три роки таборового життя. Саме тут приходить усвідомлення необхідності змінити стилет на стилос, віддавши і його служінню Україні. Так народжується Маланюк-поет. Його вірші, публіцистичні, культурологічні, літературознавчі статті майже щочисла з'являються в таборових журналах "Всім", "Наша зоря", "Український сурмач", "Веселка" та інших виданнях.
Восени 1923 року Є. Маланюк виїздить до Чехо-Словаччини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факультету Української Господарської Академії в Подєбрадах. Чехо-Словаччина, завдяки політиці її президента Томаша Масарика, стала тоді справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Для тисяч біженців з України та колишніх вояків українських армій відкривалися національні школи, гімназії, інститути, академії. Видавалися численні українські журнали, започатковувалися видавництва. Лише у Подєбрадах в Академії виходило більше десяти часописів: "Наша громада", "Подєбради", "Село" та інші.
Навчання в Подєбрадах для Євгена Маланюка було не лише часом копіткої праці в читальних залах та навчальних аудиториях, а й періодом бурхливого літературного життя: доповідей, дискусій, мистецьких змагань. Серед побратимів-літераторів - вже відомі сьогодні особистості: Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Наталія Лівицька-Холодна, Микола Чирський, Михайло Мухин, Олена Теліга, Улас Самчук.
У Подєбрадах, 1924 року, поет дебютує збіркою віршів "Стилет і стилос". Роком пізніше в Гамбурзі побачить світ ще одна книга поезій - "Гербарій" (вона була написана першою, але затрималася з виходом у видавництві). Осмислення трагічної долі Вітчизни - такий наскрізний мотив поезій цього періоду. Любляче і зболене серце поета народжувало гнівні й глибоко трагічні інвективи:
Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо Ти ж коханка, а не мати,
Зрадлива бранко степова!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі
Loading...

 
 

Цікаве