WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Гоголівський період Української літератури - Реферат

Гоголівський період Української літератури - Реферат

Росія - там тільки Росія.
Бінарну опозицію "батьківщина" - "чужина" в Гоголя і Шевченка надзвичайно тонко спостеріг Юрій Барабаш, з'ясувавши, що "ностальгія стала спільним лейтмотивом петербурзького періоду їхнього життя", що саме Петербург обом відкрив очі на Україну, пробуджував і загострював національну пам'ять, сприяв національній самоідентифікації Гоголя і Шевченка.
Зрозуміла річ, опозиція "батьківщина" - "чужина" у Гоголя постає по-іншому, ніж у Шевченка. Потяг до рідної Василівки, Києва, України, підвищений інтерес до національного побуту, традицій, пісень, бувальщин, героїчних подвигів пращурів, чого він не знайшов у "північній Пальмірі", яка для нього - "чухонська сторона", "простір висхлого болота". "Що ж, їдеш чи ні? - запитує Гоголь Максимовича. - Закохався ж у цю стару бабу Москву, від якої, крім щів та матюків нічого не почуєш". Але імперія не дозволила Гоголеві виїхати до новоствореного Київського університету, а призначила його ад'юнкт-професором загальної історії Петербурзького університету. І Гоголь зів'яв.
Саме в цей час він розпочинає працю над "Мертвими душами". Поема покоробила не тільки Росію, а й Україну. На козлах українського повозу сиділи ті ж Собакевичі, Ноздрьови, Манілови, і кого можна було догнати і випередити з такими "джиґітами" на чолі? Та й імена їхні добуті десь із козацького запасника прізвиськ - Собака, Ніздря, Мана, Коробочка.
Гоголь не міг ні в Росії писати про Росію, ні в Україні про Україну. Імперію пойняла ніч, морок, а художникові потрібне було світле тло, на якому російська ніч увиразнювалася б контрастами. І за таке тло він вибрав Європу - Італію, Рим, "батьківщину його душі". Про Україну він міг писати і в Росії, бо вона була яскравим тлом для просвітлення історії свого народу, для зіставлення: такі ми були і ось такими стали, були Тарасами Бульбами, а стали Іванами Івановичами та Іванами Никифоровичами. Гоголь підніс під очі українського панства свічадо, але, побачивши в ньому власні пики, воно почало нарікати на свічадо.
Загадку Гоголя бачили і в стилі його письма. І тут відгадка в Україні. В Росії він говорив мовою образів, суть яких не часто вдавалося з'ясувати навіть професійним критикам. Це була мова барокова - така природна для людини, що здобула освіту в Україні. Він промовляв символами й емблемами, алегоріями. І якщо його "Мертві душі" - найуніверсальніша алегорія, то всі попередні твори, як української, так і російської тематики, - це проміжні алегорії, емблеми, окремі штрихи до "Мертвих душ". Гоголь шукав універсальний образ і знайшов його. Ми можемо вести мову про різну міру таланту і його різноспрямованість, але художнє мислення Гоголя, як і Сковороди чи й Котляревського, сформоване бароковою естетикою і поетикою. І коли під цим кутом зору подивитися на художню практику Миколи Гоголя - перестає існувати ще одна "загадка".
Якщо говорити про стиль мови Гоголя, інтонаційні особливості його мовлення, то вони питомо українські, і недаремно письменник нарікав на недостатнє знання російської. Та й озлоблені критики Гоголя - Булгарін, Сеньковський, Полєвой - чомусь радили йому перш за все "підучитися російської грамоти". (До речі, уже майже півтора століття існує легенда, що свої перші твори Гоголь писав українською мовою, а тоді вже перекладав їх на російську, і що десь у якихось архівах ще, певно, можна натрапити на відповідні рукописи. Однак ніяких документальних підтверджень досі не вдалося навести нікому.)
Але, крім мовного стилю письменника, є ще й стиль людської душі і стиль цілісної творчості, що випливає з цієї душі. І яким різним не був би творчий стиль Івана Котляревського, Тараса Шевченка і стиль Миколи Гоголя, є чинник, що об'єднує їхню несхожість у національну цілісність. Ідеться про їхній український патріотизм. Проте в Гоголя він особливий: це, передовсім, утвердження поваги українця до своєї душі як національного феномену, Гоголем же й відкритого. І байдуже, чи це ідилічні "Старосвітські поміщики", чи героїчний "Тарас Бульба", чи фантасмагоричний "Вій" або "Ніч проти Різдва".
Ось Хома Брут оглядає мертве лице сотниківни і починає відчувати, як хворобливо скімлить його душа. Для його душевного стану Гоголь знаходить таке порівняння: "...неначе серед вихору веселощів та метелиці танцюристів завів би хто пісні про поневолений народ". Чи не правда, дивне порівняння, але воно єдино правильне, адже йдеться про поневолену українську душу. І рефреном звучать Хомині слова: "Та що б же то за козак з мене був, коли б я злякався".
Навіть Андрій Бульбенко, виправдовуючи перед прекрасною полькою свою зраду товариства, батька, вітчизни, так пояснює свій стан: "Вітчизна - це те, чого шукає душа наша, що для неї наймиліше..." А козацький полковник Тарас Бульба, який не хотів вірити у зраду рідного сина, впевнений, що Андрій "продав віру і душу". Отже, зрада батьківщини - це продаж української душі.
Хома Брут гине від нечистої сили, що знайшла осілість в українському храмі. І хоч сюжет "Вія" - за межами можливого, істина проглядається досить виразно. Діти колишньої козацької старшини (відьма - сотниківна) заполонили український храм, як і храм душі, різною чортівнею. Хома Брут, за Гоголем,не так великий грішник, як наївний хитрик і крутій, гине у божому храмі, в українській святині. Справді, є над чим замислитись.
Старовина, ідилічна патріархальність України - це гоголівська маска, майстерно накинута на гострі й пекучі проблеми сучасності вуаль. "Яка радість, яке буяння охоплює серце, коли почуєш про те, що давно-давно - нема йому ні року, ні місяця - діялось на світі! А ще як приплутається якийсь родич, дід або прадід, - то тоді тільки рукою махни. І здається, що достоту сам усе це робиш, неначе заліз у прадідівську душу чи прадідівська душа шаленіє в тобі" ("Пропала грамота"). Гоголь мав геніальну здатність і в прадідівську душу залізти, і впустити її до себе - можливо, то була душа його предка Остапа Гоголя, козацького полковника, сподвижника і "правої руки" закатованого царем гетьмана Петра Дорошенка, бо надто сильно шаленіла вона в письменникові.
Навіть в інтимі Гоголя шаленіла предківська душа, якщо не козацького чи шляхетського родича, то, можливо, самого Сковороди, бо Гоголь, як і він, смертельно боявся цього високого людського почуття. Кохання Гоголь називав "першим благом у світі", але за все своє життя так і не пережив любовного почуття і за це дякував долі. Коли товариш Гоголя по Ніжинському ліцею Данилевський написав йому про свою закоханість, він відповів: "Прекрасно розумію і відчуваю стан душі твоєї, але самому, дякувати долі, не довелось пережити. Я тому кажу "дякувати", що це полум'я перетворило б мене у прах за одну мить".
Свою "любовну ідеологію" Гоголь утілював в образах. Так, у "Тарасі Бульбі" Андрій фактично гине в полум'ї своєї демонічної пристрасті до прекрасної польки, чинить зраду, що не має батьківського прощення. Дивовижна врода польської воєводівни виявилася сильнішою за віру, честь, козацьке побратимство, батьківщину. Подих краси тут руйнує моральні засади, вона - аморальна. До цього висновку підводить нас не тільки образ Андрія. У повісті "Вій" псар Микита згорає від кохання до сотниківни-відьми не в образному розумінні, а буквально: "Коли одного разу прийшли до стайні, то замість нього лежала попелу купка та порожнє відро: геть згорів, сам собою згорів". Та й "філозоф" Хома Брут, повозивши на своєму хребті відьму-панночку, врешті гине. Образ панночки-сотниківни, вочевидь, символічний, це знак доби, навіжена сила, що спопеляє і псаря, і філософа, загиджує православний український храм усіляким чортовинням і перетворює його в руїну.
Після перебування 1833 року в рідній Василівці Гоголь вивіз стільки творчих намірів і задумів, що пережив невдовзі своєрідну кризу від наддостатку роздумів і сюжетів. Наступає новий етап творчості, її злет і розквіт. Перо наштовхується на такі місця,
Loading...

 
 

Цікаве