WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Гоголівський період Української літератури - Реферат

Гоголівський період Української літератури - Реферат

Маяковський (ще й досі багатьом в Україні відомі популярні колись його рядки: "Товарній москаль, на Украйну шуток не скаль"); Максиміліян.Волошин, Анна Ахматова (з роду Горенків) і багато-багато інших.
Такою була тодішня реальність, і цю трохи ширшу історичну довідку ми подаємо, щоб переконливіше довести, що український письменник і класик російської літератури Микола Гоголь не є ані випадковістю, ані винятком.
Українська література чужою, російською, мовою творилася до другої половини XIX ст. Російською мовою створено чимало повістей Григорія Квітки-Основ'яненка; російською мовою Євген Гребінка писав знаменитий романс "Очи черные", а також історичні повісті; першу редакцію "Чорної ради" Пантелеймон Куліш опублікував російською мовою; навіть Тарас Шевченко дві свої поеми, всі повісті та "Щоденник" писав російською. Щоправда, російськомовні повісті і "Щоденник" Т.Шевченка - виняток. Річ у тому, що через кілька років після заслання, за домаганнями друзів поета, з нього було знято заборону малювати й писати російською мовою, але залишено в силі заборону писати по-українському. Тому Шевченко відкрито пише російською мовою, одночасно створюючи "захалявні" поезії українською. Російською мовою написані романи Михайла Старицького "Богдан Хмельницкий" та "Разбойник Кармелюк".
Отже, гоголівський період - це час активного творення української літератури російською мовою. Він почався задовго до появи Гоголя і завершився невдовзі вже після нього. Але вершинним здобутком його є російськомовна творчість геніального сина українського народу Миколи Гоголя.
А чи ж виявлялася не просто українська стихія, а український патріотизм у творчості Гоголя? Чи була в нього синівська любов, що робить письменника подвижником національної ідеї, у нашому випадку української, а не російської?
До збірки "Миргород" Гоголь узяв епіграф із записок одного мандрівника: "Хоча в Миргороді випікають бублики з чорного тіста, але досить смачні". Ці слова перегукуються із сентенцією про дим батьківщини, який завжди солодкий і приємний. У рідному Миргороді для Гоголя бублики смачні навіть із чорного тіста. А скільки ностальгії за рідною землею, її красою та людьми у "Старосвітських поміщиках", не кажучи вже про "Тараса Бульбу". Ці твори писані в той час, коли Гоголь робив неймовірні зусилля, щоб добитися призначення Михайла Максимовича на посаду ректора щойно відкритого Київського університету, а самому обійняти кафедру світової історії: "Киньте, нарешті, цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити... Якщо добре помислити, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!.." [4] Досить дивні настрої для класика російської літератури, що, як намагаються переконати нас російські вчені, дуже любив Росію.
"Тепер я засів за історію нашої єдиної (тут і далі підкреслення наші. - В.Я.), бідної України. Ніщо так не заспокоює, як історія. Мої думки починають литися тихіше й стрункіше. Віриться, що я напишу її, що я скажу багато чого, про що до мене не говорили..." І знову через півроку: "Туди, туди! до Києва, до старого прекрасного Києва! Він - наш, він не їхній - правда? Там, чи довкола нього, відбувалися події нашого минулого..." (До М.Максимовича. 20.12.1833) [5]. Чий же це - "наш" і "їхній"? Кому так настирливо не хотів віддавати свій Київ "класик російської літератури"? Росіянам? Росії? Дивна, м'яко кажучи, позиція "великого російського серця".
Чи аргументують ці думки Гоголя твердження російського релігійного містика Васілія Розанова: "Гоголь був і завжди хотів бути тільки російським поетом, споглядаючи на малоросійство своє, як зріла людина споглядає на своє дитинство. Ба й справді, як "московськість" Русі, так і "українство" південної частини її суть лише древні, дитячі й підліткові фази її зростання, яким належить згадка, належать пісня і казка, а не турботлива серйозна дійсність... Великий Гоголь вивів малоросійський народ на загальноросійський шлях життя, свідомості й мовлення: і питання, ним вирішеного, ним повернутого до півночі, не перевирішити і не повернути в інший бік... Його великому російському серцю вони завдають невимовних образ" [6].
Скільки тут шовіністичного україножерства, скільки намагання видати бажане за дійсне. Щось не те нашептали духи "релігійному містикові" В.Розанову. Історія посміялася над подібними "оракулами". Не стало добром для українського народу, що Гоголь вивів його "на загальноросійський шлях життя". (Містик Гоголь сказав би, що це, радше, покарання Господнє, бо Росія на довгі роки відірвала Україну від європейського шляху, що ним Україна завжди йшла, властиво, аж до початку ХVІІІ ст., до поразки Івана Мазепи). Мабуть, правдивіше було б ствердити, що Гоголь зробив добро для обох народів тим, що вивів їх у світову культуру, світову літературу.
А що ж думав сам Гоголь про свою російськість? У листі до письменниці і своєї приятельки Олександри Смірнової 24 грудня 1844 р. Гоголь пояснював, - щоправда, знаючи, що все, написане ним, могло бути використане проти нього, з певною "дипломатичністю": "Скажу вам одне слово стосовно того, яка в мене душа, хохлацька чи російська, тому що це, як я бачу з листа Вашого, було одного часу предметом ваших роздумів і суперечок з іншими. На це вам скажу, що сам не знаю, яка в мене душа, хохлацька чи російська. Знаю лишень те, що ніяк би не надав переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ні росіянинові перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро наділені Богом, і, як зумисне, кожна з них окремо має в собі те, чого немає в іншій".
Всупереч офіційним ідеологам Росії Гоголь каже про українців і росіян як про два різні народи, зі своїм побутом, своєю історією, окремими характерами й психологією, і веде мову про них, як про рівних. Це суперечило основній ідеї самодержавства - ідеї "офіційної" народності, якою проголошувалася російська народність, а всі інші - її відчахнутими гілками, що мусили зростися на "єдінонєдєлімому" стовбурі Російської імперії.
Гоголь зізнавався тій же Смірновій, що у Франції познайомився з новими людьми, від яких він ніколи не чув "докорів употаємності та невідвертості". Отже, докори таки лунали, недомовленості декого дратували. Все це зродило проблему - загадку Гоголя. Оточення довкола нього поляризувалося на прихильників і супротивників, почалися тривалі пошуки "ключа" до розгадки Гоголя. [7]
А розгадка, на наш погляд, у його "українській душі", в його українському патріотизмі, зізнаватися в якому було виявом крайньої неблагонадійності, а такої репутації, на відміну від Шевченка, він ретельно уникав, бо знав наслідки й боявся. У час навчання в Ніжині (1821 -1828) відбулося повстання декабристів (1825). У всій творчості Гоголя - жодної згадки про це. Польське повстання 30-х років - жодної згадки. Вирок 1847 року кирило-мефодіївцям і заслання Шевченка, Костомарова, Куліша, Гулака - жодної згадки і висловленого ставлення - ні позитивного, ні негативного. І в той же час: "Наша Україна дзвенить піснями". "Тепер я засів за історію нашої єдиної, бідної України", долею якої журився й переймався усе життя, а не тільки в ранній період творчості.
Незадовго до смерті у листі до В.Жуковського, який, до речі, брав жваву участь у викупі Шевченка з кріпацтва, Гоголь висловив упевненість, що нащадки земляків зроблять його ім'я щасливішим, ніж він самий, пізнають і зрозуміють ті недомовленості й таємниці, які витворилися поміж ним і його тінню (себто його творами). Зрозуміють і заплачуть (див. епіграф до статті).
Відгадку таємничості трагедії Гоголя і віднайдення відмички до секретів його творчості треба, значною мірою, шукати в Україні. Вчитаймося, у якому контексті і коли Гоголь уживає поняття "Русь" і "Росія". Здається, в жодному випадку він не ототожнює їх. І навіть, коли "Мертві душі" називає "русской поэмой", то все ж не "российской". Де в Гоголя є поняття "Русь" чи "Руська земля", там є й Україна. Де
Loading...

 
 

Цікаве