WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Гоголівський період Української літератури - Реферат

Гоголівський період Української літератури - Реферат

ГОГОЛІВСЬКИЙ ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
"Знаю, что имя мое после меня
будет счастливее меня,
и потомки тех же земляков моих,
может быть, с глазами, влажными от слез,
произнесут примиренне моей тени..." [1]
М. Гоголь
Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже!..
Т.Шевченко. "Гоголю"
"Ти" і "Я" - Гоголь і Шевченко - два генії, два з'явища, що творять разом цілісність у розвитку української духовності і в розвитку національної літератури одного відтинку історичного буття народу. І не лише в сенсі "ти смієшся, а я плачу", себто емоційного ставлення до дійсності, а в суті перетворюючій і народотворчій. Дивно "плакав" Шевченко і дивно "сміявся" Гоголь. Шевченко сльозою випікав національну млявість, байдужість, інтелігентську зарозумілість, слізно молив Бога злити в синє море "кров ворожу", хоча ніхто й досі не розтлумачив, про чию кров ідеться і чи в буквальному розумінні мовиться про кров.
Гоголь гірким сміхом своїм спонукав плакати, накликаючи неприхильність і ворожість "усіх станів". Шевченко побачив сам і показав іншим, що "Україна сиротою понад Дніпром плаче", а Гоголь у розпуці вигукував: "Матінко моя! Пожалій свого бідного сина. Де ти?" - і, не знаходячи відповіді, вже рідній матері ревно присягався, що його "серце завжди залишається прив'язаним до священних місць батьківщини".
З Україною Гоголь пов'язаний не тільки серцем, його синівською любов'ю і бажанням добра, а й усією творчістю, більшою часткою безпосередньо, меншою - опосередковано. Шевченко, Куліш, а пізніше й Драгоманов, послідовно вважали його українським письменником, що писав російською мовою.
Ми назвали статтю "Гоголівський період української літератури" не на противагу відомим "Нарисам гоголівського періоду російської літератури" М.Г.Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що Гоголь - один із найбільших українських письменників, які розбудили "в нас усвідомлення нас самих", - як Шевченко, так і Гоголь.
Гоголівський період - це зумовлений історією час української літератури, коли вона ще активно творилася в іннаціональних формах, різними мовами. І все ж багатомовність чи різномовність відходила в минуле. Надбанням історії літератури ставала українська літературна спадщина латинською, грецькою, старослов'янською, польською, давньою книжною українською мовою, такою ж "мертвою", як і старослов'янська.
У першій половині XIX ст., в яку цілковито вкладається творчість Миколи Гоголя, виборола право бути літературною мовою жива народна мова. Але ще інтенсивно продовжувалася творчість українських письменників російською мовою. Після появи "Енеїди" (1798) Котляревського і навіть Шевченкового "Кобзаря" (1840) російська мова залишалася мовою української публіцистики, науки, літературознавства. Російськомовна традиція в українській літературі, властиво, завершується повістями Миколи Гоголя і романами Михайла Старицького. Видання російськомовних повістей Миколи Гоголя у відтворенні їх українською мовою випадає із практики перекладів світової класики в Україні. Це, як зауважував Є.Маланюк, радше "відреставрування" [2], а не переклад, бо йдеться про твори українського письменника, що писав російською мовою і через неї прислужився й розвиткові російської літератури. Себто, Микола Гоголь одночасно входить у контекст двох культур - української і російської, а ширше - в контекст світової літератури, яку він збагатив так само, як і дві національні.
Так історично склалося, що бездержавна українська нація змушена була працювати на користь державних націй, до складу яких послідовно входила після татаро-монгольського погрому в 1240 році і повного занепаду Русі, Руської землі (так офіційно в Середньовіччі звалася наша держава).
У XIX ст. російська історіографія витворила метафору Київська Русь, а в останні десятиліття імперська ідеологія спромоглася на ще один фальсифікат - "дрєвнєрусскоє ґосударство с центром в Кієвє". Фальсифікат, бо ніякої "Дрєвнєй Русі" як давньоросійської держави на берегах Дніпра ніколи не було, та й саме поняття "Росії" як держави - винахід царя Петра у ХVІІІ ст.
Але спочатку - Литва, час, коли витворився спільний культурний контекст - українсько-білорусько-литовський. Після входження Литви разом із Білорусією та Україною до складу Королівства Польського формується спільний польсько-український культурний контекст, у тому числі й літературний [3]. Павло Русин, Георгій Тичинський, Григорій Чуй, брати Озимки (Зиморовичі), Станіслав Оріховський, Себастьян Кленович, Адам Чагровський, Йосип Верещинський, Мартин Пашковський, Данило Братковський, Афанасій Кальнофойський, Лазар Баранович і десятки інших українців, а особливо ті, що здобули європейську латинську освіченість, писали латинською і польською мовами. І все ж вони залишалися патріотами України і в своїх латиномовних чи полономовних творах писали про те ж, про що виспівували в українських народних думах та історичних піснях кобзарі. Сьогодні ми перекладаємо латиномовні твори сучасною українською мовою і повертаємо у власний літературний актив, відтворюючи істинну картину історії української літератури і перебіг літературного процесу ХV-ХVПІ століть.
Із другої половини ХVІІ ст., себто після горезвісної Переяславської угоди 1654 року, почав формуватися спільний українсько-російський контекст. Кращі літературні й наукові сили України були забрані російськими царями до Московії, щоб підіймати з азіатської забитості північного сусіда, який уже наростив фізичні біцепси, але відчував інтелектуальну й культурну ущербність, стикаючись із європейськими народами. Українець Іван Федорович (Теодорович), названий "друкарем Москвітії Іваном Федоровим", змушений був, рятуючи життя, тікати з Москви від дикого натовпу, що вважав чаклунством видану ним першу друковану в Москві книжку. Деякі ритини йому вдалося врятувати і вивезти назад до Львова, а друкарня і все начиння були погромлені й спалені. Такою була Москва в ХVІ ст.
У ХVІІ ст. з України в Московію - виховувати царських дітей, запроваджувати освіту, друкарство, перекладати церковні книги - подалися Симеон Полоцький, Епіфаній Славинецький, Дамаскин Птицький, Арсеній Сатановський. Після відкриття у 1700 році Московської академії впродовж наступних сорока років усі її ректори, префекти, професори були вихованцями Києво-Могилянської академії. Працювати на російську культуру з України пішли Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, художники - Володимир Боровиковський, Дмитро Левицький, а далі - Василь Рубан (1742-1795), Василь Наріжний (1781-1825), Федір Глинка (1786-1880), автор текстів відомих пісень "Вот мчится тройка удалая", "Не слышно шума городского", віршів про запорожців та роману про Богдана Хмельницького; Василь Капніст (1756-1823), автор комедії "Ябеда", та "Оды на рабство", який у 1791 році за дорученням українських патріотичних кіл просив у Берліні пруської допомоги навипадок, якщо Україна повстане проти Росії. Капніст був першим, кому п'ятирічний Микола Гоголь прочитав власні вірші, після чого Капніст сказав його батькам: "Із нього буде великий талант, аби тільки доля послала йому в наставники вчителя-християнина". Названі мистці, як і безліч інших, творили як українську, так і російську культури.
Окремим рядком хотілося б сказати про класиків російської літератури, які вийшли з України, але вже безпосередньо на неї не працювали:
Федір Достоєвський (батько якого був греко-католицьким (!) священиком); Петро Чайковський (із козацького роду Чайок); Антін Чехов (Чех); Володимир Короленко; Дмитро Мережковський (із роду Мережків) - його прізвище росіяни часто брали на кпини, ніяк не второпаючи значення кореня "мережка"; Костянтин Бальмонт (онук українського козака Грицька Баламута, що отримав від Катерини II дворянство за воєнні звитяги); Володимир
Loading...

 
 

Цікаве