WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя і творчий шлях Володимира Самійленко - Реферат

Життя і творчий шлях Володимира Самійленко - Реферат

композитора Миколи Лисенка. Тут читали автори свої нові твори й переклади, тут же вони й обговорювалися, складалися проекти нових літературних робіт; усе, що готувалося до друку, звичайно, відсилалося до львівських часописів, до "Зорі", а потім і до "Правди", як вона стала виходити.Тут же Лисенко знайомив нас із своїми новими композиціями. Відвідували ці зібрання, звичайно, всі з молодих письменників, хто на той час перебував у Києві: Леся Українка, Сергій Шелухин, Одарка Романова, Максим Славинський, Михайло Обачний (Косач), Людмила Старицька, часом і Олена Пчілка й кілька інших.
Організовувались тоді ще такі спеціальні громадки, як та, що їй читав приватні лекції проф. Володимир Антонович - спершу так званої географії України (справді це було дещо ширше від географії), а потім історії козацтва. Останні лекції, записані слухачами, потім вийшли в Чернівцях без імені Антоновича.
Велику заслугу у справі познайомлення ширшої київської публіки з українським мистецтвом, а саме з українською музикою, треба признати Миколі Лисенкові, що з студентів і курсисток зорганізував тоді великий мішаний хор з 80 - 90 співаків.
Хор цей збирався на проби в залі мінеральних вод близько Купецького зібрання. Приходило туди багато з української публіки. Та зала зробилася була потроху наче неофіціальним українським клубом.
Лисенко багато праці поклав на цей хор і досяг того, що хор цей був добре вишколений і міг виконувати трудні й серйозні музичні твори.
У навчанні хору діяльно помагали Лисенкові Я. Гулак-Артемовський, урядовець із управи залізниць, і Порфирій Демуцький, тоді студент медицини, котрий пізніше сам зорганізував хор із селян і давав із великим успіхом концерти навіть і в Києві. Цей Демуцький має теж чималі заслуги в записуванні й гармонізуванні народних пісень.
Концерти хору Лисенка відбувалися в залі Купецького зібрання, й публіка відвідувала їх дуже охоче. Виконувались тут такі складні речі, як кантата: "Б'ють пороги", хор з "Утопленої" - "Туман хвилями лягає", хори з опери "Тарас Бульба", вінок з колядок, веснянки, кращі народні пісні в хоровім укладі, солові співи, й сам Лисенко виконував свої фортеп'янові композиції.
Але ці концерти не обмежувалися тільки українською музикою: виконувались і твори Гайдна, Мендельсона, Мусоргського, Рубінштейна, здебільше з українським текстом. А в час святкування Кирило-Мефодіївського ювілею хор Лисенка виконував пісні всіх слов'янських народів із оригінальними текстами.
Такі концерти дуже захоплювали публіку, а "Киевлянин" на другий день злостився й висміював "хахлацкаго маэстро". Але "маэстро" на це не зважав і провадив далі свою безкористовну тяжку працю.
Великою повагою у значної частини нашої молодіжі користувався Олександр Кониський.
Сам вічно зайнятий якоюсь українською роботою, то романом, то оповіданням, то статтею, або розправою, він знаходив час, щоб гуртувати біля себе молодь університетську, семінарську й академічну (з Духовної Академії), давати їй поради, притягати до роботи.
У його редагувались переклади для "Історичної бібліотеки" монографій Костомарова, читались і обговорювались праці для "Записок наукового товариства ім. Т. Шевченка", статті для "Правди". Кімната його на Бібіковському бульварі була місцем найкращих і найсвіжіших інформацій про все, що ставалося з українського життя на Вкраїні і в Галичині, з якою він мав найбільше зв'язків.
Він умів і попрацювати, й пожартувати, з вигляду надто старий, але душею ще зовсім молодий. І молодіж почувала себе в його незвичайно любо.
Всі любили відвідувати старого "Перебендю".
У його ж, жартуючи, складав я свої пародії на москвофілів: "Разговоры Мракова с Драковым", а потім прилучився й Кониський, і ми складали їх удвох і підписували "Лисий з Сивим". Друкувалися вони у львівському "Дзеркалі". Потім там же появилися й дальші "Разговоры", котрі не належать ні мені, ні Кониському.
Коли я розповів Кониському про свою візиту до генерала Новицького, як мене тягали за "малороссийские гадости", то він ніяк не міг забути того жандармського дотепу й часто потім, закликаючи до прочитання або обговорення чогось, казав:
- Ну, давайте тепер "заниматься малороссийскими гадостями".
З старими громадянами Кониський, здається, не був у злагоді й піддержував найбільші зв'язки з Вас. Ник. Карачевським-Вовком та Володимиром Антоновичем.
Драгоманова Кониський дуже не любив. Сам націоналіст до фанатизму, він не вважав Драгоманова досить щирим українцем і навіть знаходив у йому прикмети москвофільства.
Крім вищезгаданих громадок, були в Києві ще й інші гуртки, до котрих я не належав: був гурток академіків, семінаристів, слухачок вищих жіночих курсів, пробували й гімназисти вищих класів засновувати громадки.
З російськими соціалістичними гуртками нам не щастило нав'язати добрі відношення.
Ніби байдужі до національного питання, вони в суті були дуже нетолерантні до українського відродження.
- А все-таки зачем это? - казали вони. - Мы вас сожмем (здушимо), - казали одвертіші з-поміж них.
З університетських професорів, як свідомих українців, за мої часи майже нема кого згадати. Крім Володимира Антоновича, заявляв себе як українець проф. Іван Лучицький, хоч на роковинах і вечірках промовляв по-російськи, просивши наперед вибачення, що українською мовою не досить володіє. Але були випадки, що громада настоювала, щоб говорив по-українськи, як уміє, і він говорив непогано.
Кафедри слов'янської філології були тоді обсаджені ворогами українства. Історію "русского языка" тоді читав Соболевський, видатний учений і потім член Російської Академії, але далекий від яких-небудь симпатій до українства, а "славянские наречия" - запеклий наш ворог Флоринський. Цей визнавав самостійними всі інші, крім нашої, слов'янські мови, навіть дуже близькі до себе: визнавав окремими і словацьку мову, і словінську, й лужицьку, й кашубську, тільки української не визнавав.
Треба сказати, що в ті часи великої нагінки на все українське й не могло бути в університеті багато професорів-українців; отже, такі видатні наукові сили, як Павло Житецький або Орест Левицький, мусили задовольнятися скромною ролею вчителів середніх шкіл.
Щодо українського життя в родині, то українізованих родин було тоді в Києві надто мало. Родина Олени Пчілки, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Василя Карачевського-Вовка, Христі Вовчихи (дружина Хведора Вовка, що тоді жив у Парижі емігрантом), Павла Житецького - оце, мабуть, і всі. В інших більш або менш панував "общепонятный язык".
Кидаючи загальний погляд на тодішнє українське життя в Києві, треба признати, що ми, українська молодь тодішня, зробили в ті часи мало, але ми вчилися робити і вчилися не стільки через школу, котра майже нічого не давала для вироблення свідомого українства, а поза школою, почасти під проводом старших громадян, почасти своїми силами, і грунтовними підвалинами пізнання народу нам стали ті многоцінні
Loading...

 
 

Цікаве