WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя і творчий шлях Володимира Самійленко - Реферат

Життя і творчий шлях Володимира Самійленко - Реферат

народу, то для тих із мандрівників, що самі не жили ближче з народом, пізнання це було дуже поверховне. Але поява мандрівників у глухому селі справді причинялася дорозбудження духу. Виясняючи народові громадянські права й обов'язки у зрозумілій формі, мандрівники кидали промінь свідомості у глухі закутки краю. Співали в церкві й на громадських зібраннях, розвивали естетичні почуття. Молода їх жвавість підбадьорювала ту нечисленну інтелігенцію, що хиріла по селах без культурного товариства.
Того літа мандрівка відбулась по селах буковинських, мандрівників було душ тридцять, переважно студентів Львівського університету, до котрих і я пристав. Пам'ятаю тільки декого з мандрівників: Кирила Трильовського, Осипа Маковея, Нижанківського, що, здається, тоді ще не скінчив був гімназії, але вже був відомий як композитор; був Величко, був Черепашинський...
Їхали ми спершу залізницею, а далі фірами від попа до попа. Не раз сільські громади владжували на урочисту зустріч. Виїздили нам назустріч кінні представники громади з національними прапорами й вітали промовами, на котрі відповідали мандрівники; потім ішли всі до місцевої "Читальні" або "Товариства тверезості", й там відбувалось імпровізоване віче, виголошувалися промови, співались патріотичні й інші пісні. Часом промовляли й селяни. Потім, звичайно, цілу мандрівку закликав до себе місцевий панотець. Священики приймали нас дуже гостинно, годували обідами, вечерями й давали притулок на ніч. За браком помешкання, часом ми займали ціле горище, куди наносили соломи, й ми, полягавши покотом у два ряди, ще довго не спали, вели розмову, жартували. Пам'ятаю нашу гостину у православного декана о. Кантеміра. Цей Кантемір був румунського походження й, як він казав мені, потомок того знаменитого Антіоха Кантеміра сатирика, що почав у Росії складати російські вірші.
Отець Кантемир не пускав нас од себе днів два чи три, а врешті так захопився, що сам прилучився до мандрівки й, найнявши нам кілька фір та захопивши для прохолоди компанії відер два пива, рушив із нами. В дорозі придумав він нам такий жарт: завезти нас до відомого москвофіла о. Козоріжчука, нехай, мовляв, приймає українців. Коли ми під'їхали до господи о. Козоріжчука і стали тиснутися у двір, то нам назустріч вийшла наймичка й заявила, що панотця немає дома, що вони кудись там поїхали.
Отця Кантемира це не збило з пантелику. "Нічого, - сказав він, - у нас є своє пиво, ми й без його погостюємо". І ми, вломившися юрбою до вітальні, розташувалися, неначе бажані гості. Тоді о. Козоріжчук, що ховався від нас десь у стодолі, не маючи що робити, появився, немов відкіля вернувся, з жартовливим окликом: "А що це тут за юрба?" І зараз же почав примирливу мову на тему, що всі ми, мовляв, бажаємо служити народові, як москвофіли, так і народовці.
Між іншим, цей о. Козоріжчук, почувши, що я з України російської, може, і сподіваючись мого співчуття, підсів до мене і став говорити на ту тему, що, власне, ніякої окремої української мови нема, що є одна мова Пушкіна й Шевченка, і в нас зав'язався диспут. Цікаво, що всі доводи проти існування української мови подавав він непоганою українською мовою; я йому також заперечував по-українськи. Мені не хотілося його поставити в ніякове становище, а, певно, я міг би повторити ту сцену, що відбулась у Кониського з Дідицьким, що написав брошуру "Как малорусину научитися в одинъ часъ говорити по-великорусски". Дідицький почав був теж доводити Кониському про єдність язика московського й українського. Кониський і каже йому приблизно так: "Знаете, если вам удобнее говорить по-русски, то давайте будем говорить на этом языке, я его тоже знаю". Та став сипати російськими фразами, та ще стараючись дати чисто московську вимову. Дідицький слухав, аж у очах йому стало темніти, а далі й каже: "Слухайте, господине, давайте ліпше говорити по-простому, бо я хоч і люблю руський язик, но протеє єще не довольно в нему біглий".
У Козоріжчука ми недовго барилися, бо то була візита надпрограмова.
Мандрівка, як і взагалі побут у Галичині, залишила в мене сильне враження на все дальше життя.
Проживши ввесь раніший час під страшним російським режимом, під яким не можна було навіть говорити рідною мовою, майже нічого не можна було писати, а тим більш мати свою пресу, школу й урядування, дивно й радісно було бачити, що все те в цьому куточку України вже існує і хоч помалу та розвивається. Дивно було почувати, що над твоєю душею не стоїть російський жандарм, що за одно непевне слово може тебе заарештувати й запроторити бог зна куди.
Звідавши Галичину, потім якось бадьоріше працювалося, додавала духу та думка, що хоч у нас, на Вкраїні, та праця не матиме довго вжитку, але є країна, де вона потрібна й зараз же знайде притулок.
Справляла враження і краса галицької, й особливо буковинської природи з її горами, лісами, ріками. Довелося бачити й автентичну гуцульську коломийку, плавати на дарабах Черемошем; все це, почасти рідне й почасти незнайоме й нове, збагачувало душу повнішою й ширшою уявою українського життя.
Перед від'їздом із Галичини я зустрівся тут із Арабажиним, з котрим і умовились вертати разом і перевезти контрабандою кілька українських книжок.
Напакували їх цілі два куфри й найняли пачкаря, котрий мав їх перенести вночі через Збруч і подати їх мені в вікно, а я мав везти їх до Києва. Арабажин поїхав просто до Києва, а я в Волочиську лишився ночувати. Даремно я просидів цілу ніч перед одчиненим вікном, дожидаючи сподіваних книжок, не скажу, щоб без страху: бо вікно моє виходило на залізничний двірець, од якого відділяла мене невеличка площа, перед двірцем увесь час ходив жандарм, і, на лихо, світив тоді повний місяць. Книжок я так і не діждався, перед світом чув, що щось двічі стрельнуло з рушниці. Дочекавшись денного потягу, я поїхав до Києва; там через кілька днів я одержав листа, що пачкар, що переносив книжки, натрапив на граничну сторожу: на нього стріляли, але він утік, покинувши куфер із книжками, котрі й були сконфісковані.
На щастя, я догадався з тих книжок, що були з авторськими написами на моє ім'я, здерти картки з написами й перевезти ті картки окремо у своїй кишені, так що, зловивши книжки, не могли пізнати, кому вони належали. Інакше б мені, тодішнім звичаєм, прийшлось би було помаршерувати куди-небудь літ на п'ять до Вологодської губернії, бо між тими книжками поруч із такими, як Новий завіт і "З вершин і низин", були й видання Драгоманова, особливо зненавидженої особи для нашої адміністрації, й соціалістичні закордонні видання.
Трохи пізніш у мене з приводу тих книжок таки була люба розмова з нашим загальноукраїнським "приятелем", жандармським генералом Новицьким, і то зовсім із несподіваної нагоди.
Мій приятель іще з часу мого побуту в Полтавській гімназії, доктор Володимир Александров, що вже тоді закінчив свою службову кар'єру й був дивізійним військовим лікарем, видав перед тим українську літературну збірку
Loading...

 
 

Цікаве