WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життя і творчий шлях Анатолія Шияна - Реферат

Життя і творчий шлях Анатолія Шияна - Реферат

називали житомирські муляри). Я здуру вибрав спеціальність слюсаря-механіка, хоч мав до занять із металом непереборну відразу. Це я відчув увіч, навчаючись в училищі. Руки в мене були побиті, метал я ненавидів, ходити на заняття не хотів. Доля наді мною зглянулася. Несподівано курс механіків закрили (до речі, піти з училища тоді було неможливо), і мені та й іншим запропонували перейти на якийсь інший курс. Я вирішив стати бетонником, бо там училися найменше:10 місяців, - уже відчував, що потрапив не туди. А вабила мене все більше й більше українська філологія, власне, літературознавство. Саме виходив 20-томник Івана Франка, і я з жаром кинувся на нього, особливо на томи 16-й і 17-й, де були статті про літературу. В Житомирській обласній бібліотеці мені потрапила до рук єдина стара українська книжка, яка там була, - Д. Багалій. "Григорій Сковорода - український "мандрований філософ" (траплялися й інші старі книжки, але приватне: вірші Олеся, драма Л. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко", "Соняшна машина" В. Винниченка - остання мені дуже подобалася). Іван Франко і книжка Багалія - це було друге вибухове враження, яке значною мірою вплинуло на мою долю (а було мені тоді 17 років), бо встановили основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя. В 1957 році я зустрівся з Борисом Теном (про стосунки з Борисом Теном дивись спогад "Велика людина Житомира" в книзі "Жадань і задумів неспокій". - К., 1988. - С. 262-275, відсилаю до них читача). Невдовзі перед тим у Житомирі вийшов альманах творів місцевих письменників та композиторів "Перший сніп", ми з братом були критично настроєні проти того збірника і ніби на противагу йому, а ще для того, щоб підтримати морально важкохворого нашого товариша і також поета Віктора Березюка, вирішили видати свій альманах "Первоцвіт". Брат мій тоді вже працював у друкарні лінотипістом, він навіть хотів набрати його і таємно відтиснути (згодом він став жертвою цієї своєї бібліофільської пристрасті), але чомусь це розладналося, і ми випустили той альманах у двох примірниках (один нам, а другий В. Березюку) рукописно. Батьки наші були перелякані нашою "видавничою діяльністю" і сварили нас за неї, через що я написав ще п'єску-жарт "Трагедія Первоцвіту", де всі ці пристрасті осмішив. Щоб більше було авторів, ми придумували собі псевдоніми, а нашого хворого товариша переконували, що нас і справді так багато. Я пробував зав'язати літературні знайомства інші, але літературна братія в Житомирі була такого низького інтелектуального рівня (окрім Б. Тена), що відбила в мене охоту до літературних знайомств. Через Бориса Тена, власне його сина Василька, ми вийшли на Євгена Концевича, з яким щиро заприятелювали (Див.: Є. Концевич. Дві криниці. - К., 1990. Моя післямова "Про Є. Концевича, письменника і людину", С. 189-190).
Я закінчив технічне училище влітку 1957 року і був посланий на роботу на бетонний завод - спершу на той, що був у кінці Рудинської вулиці (див. оповідання "Долина джерел"), а потім мене перевели на той, що за вокзалом, близько Хінчанки. Тут я пропрацював рік, до літа 1958 року. Багато читав світової й української літератури, в обласній бібліотеці була енциклопедія Брокгауза та Ефрона, гуманітарну частину якої я освоїв, пробував читати філософську літературу (зокрема Гегеля) і вважав по-юнацькому себе тяжко мудрим. Мене вабив Київ, у якому я побував вдруге в 1956 році з братом, тоді його забирали у військо. Але здоров'я його лишалося вельми слабке, і прослужив він кілька місяців та й був списаний. Я ж готувався до вступу в університет. Стимулом було ще й те, що дівчина, з якою я тоді дружив, вступила на філософський відділ Київського університету (тепер я вже в Київ приїжджав частіше, бо мав тут амурний інтерес). Пішов я на той-таки історико-філософський факультет, хоч мене більше вабило літературознавство, причина (крім амурних резонів) була проста: у мене було вельми зле з англійською, а на історичний англійську не здавали. Отож я героїчно двинув на Київ, на екзаменах одержав три четвірки й одну п'ятірку (з української літератури) і витримав конкурс із 12 чоловік на місце. Вступити хотів я скажене, бо мене чекало восени військо на три роки, а я, як і мій дід по матері, мав (і маю) різко виявлений антимілітарний комплекс: усе військове, як і заняття металами, в мене викликало гостру негативну реакцію. Бог мені посприяв: я вступив. Пам'ятаю, приїхав у Житомир майже спустошений від переживань і відразу ж пішов на Михайлівську, де у взуттєвому ательє працював мій батько. Батько, побачивши мене, звівся зі свого пасастого стільця й німо дивився, геть побліднувши.
- Як? - спитав самими губами в напруженій тиші, яка запала в майстерні.
- Вступив, - так само пошепки відказав я.
І тут я побачив те, чого ніколи не бачив у своєму житті: в батька покотилися по обличчю сльози. Вдруге він заплаче тоді, коли заарештують мого брата, - ці сльози були від щастя, а ті від розпачу. Але то буде в 1966 році.
І ось я студент. Спершу жив у Боярці неподалік від могили Володимира Самійленка в домі старої вчительки, яка ще Самійленка знала живого (див. оповідання "Вечір святої осені"), а під кінець 1958 року оселивсь у 4-му університетському гуртожитку на Виставці, де прожив чотири роки. Почався новий етап мого життя - студентський. Перше, що я вчинив: подався в каталоги університетської бібліотеки. Тоді саме йшла лібералізація життя і чимало старих книжок було розморожено, зокрема українських. Я переглянув карточки україністики, і в мене помутніло в голові, аж недобре стало: увіч відчув, що освіта моя поки ще цілком мізерна, що моя самовпевненість, мовби щось у цьому світі пізнав, сміху варта, і хтозна, чи зможу я подолати й осягти це море, не втопившись у ньому. І тут заговорила в мене трудолюбна кров моїх предків-ремісників, адже чи були вони столяри, чи шевці, а завжди були добрі майстри, часом і висококласні. Дуже швидко я побачив, що учбовий процес в університеті цілком схоластизований, отож вирішив ставитися до нього формально, а всю свою енергію кинути на самоосвіту, що я і вчинив. Отже, дні мої були наповнені так. Приїжджав раненько на лекції, на першій перерві біг до бібліотеки, кидав у ящичка замовлення на книжки, а коли вони були відкладені, брав на лекцію, де ті книжки студіював. Потім біг на обід, з обіду - знову в бібліотеку і просиджував тут частенько до 10 години вечора, коли бібліотека зачинялася. Тоді їхав на Виставку у гуртожиток. Ясна річ, що трохи часу виділялося на дівчат і кіно, на вечори у Спілці письменників, у клубі Рабіс на вулиці Леніна, концерти в Малому залі консерваторії (ще з Житомира захоплювався класичною музикою), зрідка театр і філармонію, бо грошей у мене було вельми мало - я відмовився брати у батьків грошову допомогу, бо вони не мали з чого її
Loading...

 
 

Цікаве