WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Художня своєріднійсть образу селянина в малій прозі Леся Мартовича - Реферат

Художня своєріднійсть образу селянина в малій прозі Леся Мартовича - Реферат

межу", в якому автор змальовує образи селян Грицька та Йванихи. Темних, затурканих, жадоба до землі яких зробила сварливими та егоїстичними, призвела до ворожнечі.
Вражає жах становища селян і в оповіданні "Мужицька смерть". Помирає людина. Свідки конання Гриця Баната намагаються розрадити його своїм, мужицьким, способом. Кожний розповідає про свої біди, бо "все легше, як видиться чоловіка нещасливішого від себе".
Доведена до відчаю Грициха приповідала:
"...Піду я з дітьми попід чужі плоти. Заберуть чужі люди мою працю. Цілий вік свій я гарувала, вночі не досипала, робила тяжко, як та худобина, та й не собі, не собі".
За словами Семенихи "християнин приходить на світ аби бідувати".
Не менш жахливими є судження Процихи: "... Бідно діється, так бідно, що прийдеться з голоду помирати. Але християнин живе надією: пручає біду, як може... Християнин гарує ціле життя. Отак цілий тиждень, як віл у плузі. А все: коби здоров'я, то якось перебудеться".
Навіть Гриць, умираючи, мріє про те, що як би хотілося вмерти, як люди. Зібрати сусідів, родину і "зарядити своїм "маєством, бо я його з собою у гріб не заберу".
І в мріях роздає своє майно. Уділяє дітям, при цьому даючи настанови, як мають жити, хто доглядатиме матір, кому яка пайка, і що по смерті говоритимуть сусіди.
Та померти так, як люди, Гриць не міг. Мало того, жив не як люди, позбавлений можливості лікування тепер, та й догляду не мав, який мав бути за смертельно хворою людиною в останні дні, він і померти не міг, як люди. Бо засобів на прожиття родині не залишив, а втратив останнє, що мав. Борг у лихваря зріс вдвоє. Повернути його Гриць не міг. Лихвар уже посягає на "помірочок", котрий годує всю Грицеву родину. Як і за що мають його похоронити, це мучило його більше, ніж хвороби чи смерть.
"А звідки ж я ще тобі на похорон візьму, за що тебе поховаю? За свої сльози?", - голосила над живим ще чоловіком Грициха.
У цих словах жахлива правда мужицького життя і смерті. Жінка, як і Гриць прекрасно знає, що чоловік "хоть би подужав, то нічого не порадив би". Тому вибух жалю і гніву, обурення й докору адресуються не Грицеві, а австро-угорському урядові з його законами, які "за бідними людьми, за каліками не обстають".
Кожен з героїв говорить про своє горе, яке вливається в загальний багатоголосий хор. Пригноблені соціальним ладом, знеможені податками і підневільною працею, доведені до відчаю і смерті, вони мусили врешті-решт почати усвідомлювати себе соціально.
Лесь Мартович утверджує в душах своїх героїв високі людські ідеали, витравляє все рабське, егоїстичне, низьке. Господарем має бути на землі той, хто працює, а не злодій і розбійник.
Два світи - пана і селянина - зображує Лесь Мартович в оповіданні "Зле діло", показавши перевагу морального права селянина-трудівника над правом конституційним, урядовим, що не враховує народних традицій, нехтує розумом простої людини.
Петро купив у Семена шмат поля без відома і згоди його жінки. Згідно з "мужицьким правом", поле Семена "непродажне", бо повинно перейти в спадщину його чотирьом дітям. А суд визнає, що поле Петро купив законно. Жінка Семена, Олена, протиставляє доводам суду "хлопське право": "Я маю з ним четверо дрібних дітей. Що їм із тата, з мами, як лишаться без грунту?" За мужицьким звичаєм" купувати "непродажний грунт" - "зле діло". І Олена таки вплинула на сумління Петра - той відчув, що зробив кривду своєму сусідові, порушив норми людських взаємовідносин. Семен віддає Петрові гроші, отримані за продану землю, що знову переходить до свого господаря. Самі селяни дійшли згоди, помирилися на основі давніх традицій, знехтувавши конституційними законами.
Не менш жахливі картини безправного життя селян змальовано в драматичній сцені "За топливо".
Будучи сам юристом, Лесь Мартович чимало уваги приділяв показу буржуазного суду як засобу пригноблення селянства.
Судять селянина-бідняка, який вночі взяв в панському лісі хмизу, бо не мав на чому зварити обід. Суд, звичайно, боронить права пана. Підсудний відкидає свою провину: "Я нічого не крав. Я топливо брав. Мені належиться".
На зауваження судді, що коли йому належиться, то він мусить позивати пана до суду, обвинувачений відповідає одним вигуком "ая", даючи зрозуміти, що суд завжди стане на сторону пана. Звичайно, суд став на бік пана і селянина засудили на два тижні тюрми.
Автор показує, до якого економічного упадку дійшло трудове галицьке селянство, розкрив, до якої міри воно було залежне від польсько-шляхетського поміщицького господарства, яким важким ярмом для трудового народу був цісарсько-королівський суд, що обороняв інтереси панівних класів.
Офіційному законодавству, антинародному в своїй основі, автор протиставляє мужицьке право, ще до кінця не усвідомлене народними масами. Герої оповідань відчувають справедливість своєї мужицької правди, але через затурканість, неорганізованість відстоюють її пасивно.
Картини безправного, підневільного, напівтваринного життя муссікусів Мартович змальовує в оповіданні "Винайдений рукопис про руський край". Від підводить читача до висновку про абсолютну ворожість цієї країни до народних мас.
І так оповідання за оповіданням, новела за новелою, постають перед нами картини страдницького життя безправного селянства Галичини.
Слабкий промисловий розвиток Галичини погіршував становище трудового селянства. Важкі економічні умови приводили до зубожіння, спродування землі, масової еміграції селянства. Це в свою чергу зумовлювало загострення класової боротьби.
Іван Франко писав про тогочасну Галичину: "Лихва руйнувала нарід. Лі цитації (спродування землі за борги) сипалися тисячами, банки розкидали свої наукові сіті, недороди йшли одні за одними, нужда збільшувалася страшенно".
Лесь Мартович серед простого люду Галичини бачив свого героя чесним, скромним, гарячим патріотом свого народу. Симпатії до нього зберігав до кінця життя.
Потрібно було глибоке знання народного життя, психології селян, щоб створити такі талановиті твори.
Та й доля письменницька самого автора була трагічною. Вийшовши з-під селянської стріхи, з гущі народних мас, пішов у широкий світ шукати правди, виборювати кращу долю для принижених і пригноблених. Невтомно працюючи на шматок хліба, витрачаючи свій час і творчу енергію на службу в адвокатських канцеляріях, тинявся по галицьких містечках в пошуках кращого заробітку.
Та не змарнував свого таланту, не розчарувався в обраному шляху.
Мабуть, недаремно епіграфом до одного із своїх оповідань Мартович поставив такі знаменні слова: "Не для слави, а для людей". Вони були його життєвим і поетичним кредо.
Та шлях цей був вкритий тернами.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Бандурак Володимир. Лесь Мартович зблизька. Видавництво "Карпати". Ужгород, 1971 рік.
2. Бандурак Володимир. Оповідання про Леся Мартовича. Ужгород. Видавництво "Карпати", 1977 рік.
3. Білецький Ф.М. Лесь Мартович. Київ, 1961 рік.
4. Кононенко В.І. Мій рідний край - Прикарпаття. Івано-Франківськ, 2000 рік.
5. Мартович Лесь. Винайдений рукопис про руський край. Київ, "Веселка", 1991 рік.
6. Мартович Лесь. Новели. Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь". Київ, 1950 рік.
7. Погребенник Федір. Лесь Мартович. Видавництво художньої літератури "Дніпро". Київ, 1971 рік.
Loading...

 
 

Цікаве