WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Український романтизм. Микола Васильович Гоголь. - Реферат

Український романтизм. Микола Васильович Гоголь. - Реферат

і обачливо розхолодженного характеру. Він задумався "положительнее", отже "позитивнее". І от головна позитивна думка Чичикова і є думкою саме про те, як знехтували всім, що здається йому "химерою", облудною примарою безкінечного, безумовного, стати твердою ступнею на міцний підмурок умовного, скінченного, відносного, єдиного, нібито реального. "Але чудово, - додає Гоголь, - що у словах його була все якась-то непевність, немовби тут - таки сказав він собі: "Ех, брате, брешеш ти, та ще й добряче !". Так у глибині чичиковського "позитивізму" така ж всесвітня "брехня", як у глибині хлєстаковського ідеалізму. Бажання Чичикова "стати твердою ступнею на міцний підмурок" - це саме те, що тепер пішло в хід - а тому - вульгарно, як зрештою і бажання Хлєстакова "взятися, нарешті, до чогось високого". Обідва вони лише говорять і думають "як усі"; а насправді ні Чичикову немає ніякого діла до "міцних" основ, ні Хлєстакову - до гірських високостей буття. За консервативною розважливістю у одного приховується така ж "химера", порожнеча, ніщо, як за ліберальною "полегкістю думок" - у іншого. Це не два протилежні кінці і початки, не божевільні, але все ж чесні крайнощі, а дві "безчесні, тому що занадто розсудливі" середини, дві однакові площини і вульгарності нашого століття.
Якщо немає в людському житті ніякого певного сенсу, вищого, ніж саме це життя, то немає для людини на землі і жодної певної мети, крім реальної перемоги у реальній боротьбі за існування. "Так їсти хочеться, як ще ніколи не хотілось" - цей несвідомий, стихійний зойк Хлєстакова, "голос природи", перетворюється на свідому громадсько-культурну думку у Чичикова, думку про надбання, про власність, про капітал. "Більш за все бережи й накопчуй копійку: ця річ надійніша за все на світі... Копійка не підведе... Все зробиш і все проб'єш на світі копійкою". Ось заповіт батька і всієї духовної батьківщини Чичикова ХІХ століття. Ось "найпозитивнішого" із століть, з його промислово-капіталістичним, буржуазним ладом, який на скрізь пронизав усю культуру, ось нібито єдино "міцний підмурок", знайдений якщо не в абстрсктній споглядальності, то у життєвій дії і протиставлене всім "химерам" минулих віків. Тут немає, звичайно, правди божої, зате є "людська, занадто людсбка" правда, можливо, почасти навіть виправдання.
Сенс життя Чичикова.
Замість блаженства - благополуччя, замість благородства - благопристойність, тобто зовнішня, умовна доброчесність, бо для Чичикова, як для істинного позитивіста, немає ні у добрі, ані в злі нічого безумовного. Так як єдиною визначеною метою і вищим благом людини на землі є "спокійні достатки", а єдиний шлях до них - набудки, то вся моральність і підкоряється цій меті і цьому благу, бо "якщо вже вибрано мету - потрібно йти напролом". "Вперед, вперед ! Excelsiom" - цей бранний клич сучасного прогресу - клич не лише Хлєстакова, а й Чичикова.
Несвідома сутність усякого позитивізму, як вчення про смисл життя, від Конфуція до Конта є запереченням кінця, утвердженням безконечного продовження роду людського, безконечного прогресу: нам добре, дітям нашим буде краще, онукам, правнуками ще краще і так без кінця. Не людство у Богові, а Бог у людстві. Саме людство є Бог, і іншого Бога немає. Немає особистого безсмертя, а є лише базсмертя в людстві. Кожне століття "турбується", "набуває" для наступних століть; безконечний набуток, накопичення мертвого капиталу - скарбу "мертвих душ", який ніколи не витрачається, - ось неусвідомлена, але й безумовна суть прогресу. Звідси - "поклоніння предкам": у китайському - поклоніння нащадкам у європейському позитивізмі, звідки шлюб, дітородіння, "родина, як релігія". "Дружина, діти" - ось вічне виправдення всіх жахливих безглуздостей буржуазного ладу, вічне заперечення проти релігії, яка говорить: "Вороги людини - домашні її", - ось "міцний підмурок", об який нібито розбиваються усі крилаті "химери", усі християнські пророцтва про кінець світу...
...Померти , не народивши, - все одно, що не жити зовсім, тому що будь-яке особисте життя є "пухир на воді"; він лопне - помре людина - і нічого не залишиться, крім "пари". Особисте життя має сенс лише в родині, у роді, в народі, в державі, у людстві, як життя поліпа, бджоли, мурашки лише у поліпняку, вулику, мурашнику. З цією несвідомою метафізикою Чичикова погодився б усякий "жовтолиций позитивіст", учень Конфуція, і усякий "білолиций китаєць" - учень О.Конта: тут крайній Захід сходиться з крайнім Сходом. Антлантичний океан - з Тихим.
Мертві душі.
..."Мертві душі" - це було колись для всіх звичним казенним словом у канцелярській мові кріпосного права. Але нам тепер зовсім не потрібно бути чулими Маніловими, а треба лише справді відчувати "розуміти предмет таким, яким він є", тобто треба розуміти не умовний, казенний, "позитивний", чичиковський, а безумовний, релігійний, людський, божий зміст цих двох слів - "душа" і "смерть", щоб вислів "мертві душі" зазвучав "предивно" і навіть престрашно, як неймовірне блюзнірство. Не лише мертві, а й живі людські душі як бездушний товар на ринку, - хіба це не дивно і не страшно ? Тут мова онайбільжчої і реальної дійсності чиновник не нагадує мову найбільш чужої і фантастичної казки ? Неймовірно, що за якимись канцелярськими "казками", за якоюсь "ревізією" мертві душі вважаються живими; а можливо, і навпаки, живі - мертвими, так що зрештою не виявляється жодного вічного, позитивного "підмурку" длі того, щоб відрізнити живих від мертвих, буття від небуття. Тут жахлива сумліш слів від жахливої сумліші понять для того, щоб утварилась, така цінічна вульгарність мови. І не зважаючи на цей внутрішній цінізм, Чичиков і вся його культура зберігає зовнішню "благопристойність, гідну подиву". Звичайно, люди повні здорового глузду і навіть розуму державного, прийняли у казенний вжиток це ходяче слівце "мертві душі": а між тим безодня хлєстаковської легкості відкривається тут у чичиковській "обгрунтованості"!
"Вульгарність усього разом злякала читачів. Злякало їх те, що один за одним проходять у мене герої один вульгарніший за іншого, що немає жодного втішного явища, що ніде навіть і перепочити чиновник виддихатися бідному читачеві і що після прочитання всієї книги здається, ніби точно вийшов із якогось задушливого льоху на світ Божий". Після "Мертвих душ" складається таке ж враження, як після "Ревізора"; щось жахливе - похмуре, "все ще якось незбагненно страшно".
Як Іван Карамазов бореться із чортом у своєму кошмарі, так Гоголь - у своїй творчості, теж свого роду "кошмарі". "Комарі ці давили мою власну душу: що було в душі, те з неі й вийшло". "Уже здавна я тільки й заклопотаний тим щоб вдосталь насміялася людина над чортом" - ось головне, що було в душі його. Чи вдалося це йому ? Зрештою, хто над ким посміявся у творчості Гоголя - людина над чортом чи чорт над людиною ?
В усякому разі, виклик було прийнято, і Гоголь відчував, що не можна йому відмовляться від поєдинку, пізно відступати. Але ця страшна боротьба, яка почалася в мистецтві, у відсторененному від життя спогляданні, мала вирішуватися в самому житті, в реальної дії. Перш ніж подолати вічне зло у зовнішньому світі як художник, Гоголь мусив подолати його в собі самому як людина. Він це зрозумів і справді переніс ьоротьбу із своєї творчості у своє життя; у боротьбі цій побачче він не лише своє художне покликання, але і "справу життя", "душевну справу".
Література:
- Історія філософії України. Хрестоматія.Київ,1993.
- Д.С. Мережковський. Гоголь і чорт . Дослідження.
Loading...

 
 

Цікаве