WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творчість письменників 60-х років - Реферат

Творчість письменників 60-х років - Реферат

людина, обдарована подобою Божою, даром свобідної волі і, зрештою, здоровим глуздом, стає об'єктом пропаґандистського оглуплення і жертвою масового психозу -- і не має сили чинити опір, бо моральна відпорність у неї ослаблена в атмосфері розпаду традицій, так само, як імунна система ослаблюється в атмосфері радіоактивного розпаду...
Отже, шістдесятники чинили опір дальшому руйнуванню традицій і вперто ставили питання, на які режим відповідав силою, а коли вже погодився відповідати словом у час "перебудови", то це привело його до цілковитого фіяско й до падіння останніх ідолів. Потрібна була безперервна злива розвінчувань і демонтажу ідеології, щоб наблизитися знов до простих істин, які становили основу традиції.
Однією з рис українського шістдесятництва є надмірна заполітизованість. Це відразу кидається в очі, коли ми розглядаємо шістдесятництво як мистецький рух. Але такі склалися реалії, що шістдесятництво в умовах відсутності державності виростало з культурної течії в політичну. Здебільшого шістдесятники так і не змогли відокремити мистецтво від політики, не змогли піднятися в своїх творах над кон'юнктурою.
А кон'юнктура була різною -- від накинених тоталітарною системою догм і постулатів до ідей, висунених рухом опору. Покоління 60-х (як явище культурне) виявилося наскрізь заанґажованим. 70-ті навпаки спричинили з'яву митців, заглиблених у себе. Один із критиків через неможливість вільного самовираження називав навіть сімдесятників "втраченим" поколінням. Одначе, саме ті, хто прийшов на зміну шістдесятникам, навчилися розрізняти поняття. Вони вже чітко знали, що мистецтво за своєю природою не може обслуговувати політичні цілі... Принаймні, коли таке стається, втрачається мистецька якість, що в її основі лежить категорія Краси.
"За всіх скажу", -- писав поет з-під кийка режиму. Безперечно, за всіх сказати неможливо, як не можна однозначно стверджувати, що краще для читача, а що -- ні. От якби в усіх читацьких головах існувала єдина шкала вартостей... Втім, справжній критик і не зобов'язаний забагато думати про читача. Споживач для нього байдужий. На першому місці -- сам твір, бо критик оцінює не вплив, скажімо, роману на маси, а досліджує механізми цього впливу.
Так само і з ідеологією автора. Кого хвилює, наприклад, що Борис Олійник комуніст, коли йдеться про його нову збірку "Таємна вечеря"? Хіба що самих комуністів... Але навіть комуніст зі стажем бере його книжку до рук, очевидно, не з метою вичитати в ній голі комуністичні гасла. "Вибудовуючи свою поезію на моральних конфліктах складної нашої епохи, -- пише в передмові до збірки Бориса Олійника відомий як журналіст і менш відомий як політик Іван Бокий, -- Олійник ніколи не втрачав орієнтирів і, будучи людиною широких поглядів і, сказати б по-сучасному, в найкращому розумінні ідеалістичною, завжди тримався берега передусім народної етики, народної звичаєвості". (От бачите!)
До речі, варто окремим рядком згадати про "вплив на маси" "Таємної вечері". Певні чинники зумовили те, що збірка набула широкого резонансу. Не останню роль тут грали політичні мотиви. Зокрема, на днях Борис Ілліч отримав за свою книжку міжнародну премію імені Михайла Шолохова, що її йому вручив також відомий колись на весь СССР письменник Петро Проскурін. Ця нагорода вручається видатним діячам сучасності, котрі зробили значний внесок у "захист народних інтересів". Серед попередніх лавреатів -- кубинський лідер Фідель Кастро, патріарх Алєксій II, письменники Валентин Пікуль і Расул Гамзатов. Слід зазначити, що нагородження відбувалося під час роботи в Москві з'їзду слов'янскьих народів, на якому було створено Собор слов'янських народів і одним з його співголів обрано пана Олійника.
Втім, зрозуміло, що на цьому пункті акцентувати особливу увагу не варто. Тим паче, коли йдеться про саму книжку, а не про "піну" довкола неї. Отож, зосередимося на громадянській поезії Бориса Олійника. (Хоча є такі інтелектуали, що взагалі не вважають громадянську поезію за поезію, але ми не вступатимемо з ними в дискусію за браком місця, і сприйматимемо цей термін як реальність).
Як слушно зазначає вже згадуваний Іван Бокий існує така вітчизняна традиція: "поети в Україні - люди громадські: проповідники, святі отці, єпископи і митрополити, навіть патріархи". В річищі цієї традиції перебуває і Борис Ілліч, який створив кілька громадянських поезій, що вони й складають переважно "Таємну вечерю". Проблема в тому, що в книжці громадянська позиція автора аж вилазить назовні, ніби роздираючи поетичний "каркас". Наприклад, у віршеві "Гряде пророк!" дістається на горіхи "міченому в списках потайних", котрий "втікав, як тать, в чужинницькі пенати" і який привів "під своїм кривим крилом" на ганьбу Росії "перевертня із міченим чолом". Зауважимо, що поезія присвячена Солженіцину.
У "Верлібрі з коментарями", написаному, ймовірно, перед президентськими виборами, оповідається про те, що "перший-ліпший ладен стати президентом"... Дивує прямолінійність поезії "Європі": "Ми тут жили ще до часів потопу./ Наш корінь у земну вростає вісь./ І перше, ніж учити нас, Європо,/ На себе ліпше збоку подивись". Такі твори можна назвати поезіями-гаслами. До цього типу зараховуємо вірші "Афганцеві" ("...з уставом своїм не ходять в чужий монастир..."), "Гей, слов'яни!" ("Брате сербе.../ Ти знову стоїш наодинці/ ...на смертній межі..."), "Треті" ("Доки на мечі кували рала,/ На тризуби - молоти й серпи,/ Треті загребущо рвали й крали/ Від ракет, ікон - і до сапи"), "Інвектива-1" ("Тобі ж природа усього вділила! То хазяйнуй у суверенній вміло...")...
Знайдемо в книжці Олійника вірші, що наче ілюструють ненаписані поетом публіцистичні статті. До таких належать "Перевдягання душ", "Таємна вечеря", "Марш п'ятої колони", "Інвектива-2"... Своєрідні поетично-публіцистичні заготовки замість "метафоричного вибуху" пропонує автор читачеві. Емпіричний бік у його віршах цілковито занедбано. Той, хто звик сприймати поезію ірраціонально (нераціонально), знайде мало втіхи від читання нової збірки Бориса Ілліча. Хоча маємо тут й рідкісні винятки у вигляді традиційних віршованих зразків, як-от "Відлебеніла, ніби мить...", "Сюжет", "Дощ". Як вірш-метафора сприймається серед усього загалу поезія "Дві ями копали Йому гробарі..." (і це при тому, що жодної метафори в самому цьому тексті нема).
Водночас публіцистичність поезій Олійника можна сприймати і як свого роду епатаж. По суті, виокремлення якихось прозаїчних або неромантичних моментів упоетичному тексті є одним зі способів епатувати публіку. Як пригадуємо, цим частенько зловживали футуристи. У віршеві "Шарж", присвяченому Б. Н. Є. (либонь чи не Єльцину?), олійниківський "епатаж" досягає кульмінаційної точки:
Коли йому, оброслому у пущі,
Сам патріарх облобизав уста, -
Перевернувся в домовині Пушкін
І Володимир опустив хреста.
Коли у храм упхався і рогато
До образів посунув навмання,
З ікони одсахнулась Божа Мати,
Від нього затуливши немовля. (...)
Як бачимо, взаємодія поезії та публіцистики породжує інколи цікаві межові явища. Біда лише в тому, що публіцистика робить твір одноплощинним через свою здатність вбивати поетичний підтекст. Утворену порожнину займають асоціації з політичним, суспільним життям, історичними подіями. Однак подібна заміна не здатна компенсувати втрати. Кон'юнктура тягне поезію за собою долі, наче камінь, що його прив'язали до шиї людини, котра намагається перепливти річку. Поза сумнівом, з таким вантажем дуже легко втонути.
Loading...

 
 

Цікаве