WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творчість Володимира ВИННИЧЕНКА 1902-1920 рр. - Реферат

Творчість Володимира ВИННИЧЕНКА 1902-1920 рр. - Реферат

ХІХ ст. відчутно політизувався. У Галичині, а невдовзі й на Наддніпрянській Україні почали виникати політичні партії, у програмах яких з'явилася ідея автономії України. Власне, це був єдиний процес: намагання "прорубати вікно в Європу", набираючи cили, збагачуючи свій культурний потенціал, - і активізація політичного життя, що мала на меті соціальне й національне визволення. Об'єднуючим началом було прагнення бачити себе (вже українців, а не українофілів!) модерною нацією. Гасло європеїзму в культурі, літературі було спрямоване саме на те, щоб "засяяти в народів вольнім колі", як скаже у величавому пролозі до поеми "Мойсей" І.Франко.
Запорукою розвитку, оновлення літератури один із чільних ідеологів модернізму М.Євшан оголосив "боротьбу генерацій" - Ця його "формула війни" прозвучала зі сторінок журналу "Українська хата", позиція якого стосовно українофільства, "патріотично-романтичної жвачки", тобто - літератури народницького типу, була особливо різкою. Конфлікт поколінь, боротьба між народницькими й модерністськими уявленнями про природу й завдання літератури, таким чином, на початку століття набрали гостроти.
Микола Євшан і Сергій Єфремов - ось два полюси тієї дискусії. Зосереджена вона була, головним чином, на сторінках "Української хати" і газети "Рада". Хатяни відстоювали орієнтацію української літератури на досвід європейських літератур, зокрема - на модерністські течії в них. Вони сповідували культ вічної краси й сильної особистості, їх вабив ідеал незаангажованого, вільного від проповіді "певних громадських або партійних інтересів" мистецтва, місія якого не зводилася б до ролі "популярних брошур" і "копіювання дійсності".(9) Заперечуючи утилітарність літератури, хатяни кликали молодь "під прапор мистецтва"(10), маючи на увазі, що воно саме собі ціль. ("Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність", - писав Ш.Бодлер, і ці його слова М.Вороний недаремно взяв за епіграф до свого полемічного послання "Івану Франкові"). Якщо М.Євшан у своєму підході до літератури дотримувався принципу естетичного, то в статтях С.Єфремова обгрунтовувався принцип соціологічний: у літературі його цікавили передусім ідеї, призначення письменства вбачалося критикові в служінні народові, в тому, щоб бути учасником суспільних змагань.
С.Єфремов (як і загалом "радяни") модерністських новацій не визнавав і пристрасно полемізував з тими, то їх обстоював...
І все ж полеміка між "хатянами" і "радянами" була хоч і вельми суттєвим, але тільки фрагментом того "конфлікту поколінь", який знаменував об'єктивну потребу якісного оновлення української літератури. Леся Українка не входила до кола "Української хати", але в своїх листах вона так само шпетила "старих" (найчастіше - I.Нечуя-Левицького). Михайло Коцюбинський приятелював із засновником газети "Рада" Євгеном Чикаленком, однак і він закликав побратимів по перу братися за нові для української прози теми - психологічні, філософські, історичні, - і за нові способи їхнього художнього вираження.
Характеризуючи літературну ситуацію в Україні на початку ХХ ст., важливо зважати на нюанси.
По-перше, творчість представників "Молодої України" не вичерпується шуканнями в рамках модернізму.
По-друге, художня практика завжди багатша за декларації й теоретичні гасла сторін, які відстоюють різні, навіть полярні естетичні позиції. На початку століття це означало, що "не кожен автор, який заявляв про свої "модерністські" чи навіть новаторські експерименти, тобто прагнення змінити характер культури, спромагався хоча б частково виконати таке завдання".(11)
По-третє, до виявів об'єктивних закономірностей літературного процесу завжди додаються елементи літературної моди, а вона відзначається примхливістю, непередбачуваністю, нестійкістю, та ще певною поверховістю інтересу, увагою до зовнішніх прикмет того чи того явища. Здається, саме ці її особливості мав на увазі
І.Франко, коли в дещо іронічному тоні говорив про літературну моду кінця ХІХ ст.: "Панування моди і її часті зміни в сучасній європейській літературі є фактом. ... Хто не одягнений по остатній паризькій моді, той не має доступу до салону, хто не пише в дусі Ніцше, не йде за слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена та Гарборга, той не писатель, не варт доброго слова. Є пересада
в тім наріканні, та є й зерно правди" (тобто, в наріканні на те, що слідування моді стало чи не важливішим за наявність таланту. - В.П.). І.Франко ж настирливо нагадував саме про талант, художню якість: "... бездарність, удрапована в філософію всіх песимістів та "надчоловіків", у тумануваті фрази та звуки всіх символістів, сатаністів та декадентів накупу, все ще не здобуде собі нічого більше, крім хвилевого ефекту".(12)
Іронія мала підстави. Зумовлювало її те, що, по-четверте, прибічники модерністських новацій опинялися віч-на-віч з проблемою мистецької якості, майстерності, досконалості слова, - якраз тоді, коли йшлося про практичне творче забезпечення проголошених гасел і намірів.
І якщо С.Єфремов (як автор статей "В поисках новой красоты" - 1902 р. та "На мертвой точке" - 1903 р., надрукованих у журналі "Киевская старина") не мав рації, залишаючи за українською літературою право лише на народницький варіант, то в обгрунтованості естетичних претензій стосовно конкретних творів конкретних авторів йому не відмовиш. Так само, як не відмовиш І.Франкові у влучності його скепсису, з яким він висловлювався про манірні "плакси" молодомузівців. Франкова критика 1907 року ніяк не перегороджувала дорогу українському модернізмові, вона лише нагадувала екзальтованим апологетам "нового містичного неба" про грішну "землю", а заодно й про такі незайві речі, як художній смак, талант… (13)
Та що С.Єфремов й І.Франко, коли й сам М.Євшан (як було сказано - ідеолог модернізму), визнаючицілком закономірними і благодатними для української літератури її творчі контакти з сучасними європейськими літературами, разом з тим, сумно іронізував з приводу примітивного "телячьего восторга" та сліпого копіювання чужих зразків: "...з другого боку, треба ствердити, що всі майже наші екскурсії в "Європу" були нещасливі та схиблені. Ми або губились там цілком, або, коли вертали назад, то не з чимсь дійсно цінним, а більше з відпадками багатого стола і старалися в себе вмовити, що дійсна "Європа", дійсна культура куди богатша від нашої "питомої". В обох випадках очевидно, ми виходили як найгірше. З одного боку наші "яничари" тратили вповні розумінь, народної душі і літератури, навчилися гулюкати на своїх Коцюбинських, Стефаників, Українок чи Кобилянських як на провінціалів, протиставляючи їм елеганцію якого-небудь сутеринового літерата з "Європи", - з другого ж боку наші "просвітителі" насильно почали імпортувати чужу тандиту, не уміючи орієнтуватися серед дійсно цінних добутків західної культури, та вмовляти в публику, що се "первий сорт". А взагалі, для одних і для других українська література була панною в "короткій сукенці". Хотячи зробити її тільки рафінованою, учили її всяких штучок з літературного "півсвітка" Європи.
... Отже, головна річ в тім, щоб, заходячи в тісніші зносини з чужими літературами, не затрачувати оригінальних прикмет своєї і не примушувати її надягати на себе чужі їй костюми - хоч би й які вони були принадні,- щоби замісць скріплення рідної літератури елементами чужих течій не вносити розлад на отрую".(14)
Це надзвичайно важливе застереження було висло М.Євшаном у 1912 році, коли в українському літературному житті помітними стали й деструктивні явища, що виглядали як зворотній бік "інтернаціоналізації літературних уподобань та
Loading...

 
 

Цікаве