WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Василь Симоненко - соловей української літератури - Реферат

Василь Симоненко - соловей української літератури - Реферат

було розцінити свавілля цензури, яка в кожному правдивому слові поета чи газетяра вбачала "наклеп на прекрасну радянську дійсність" або "паклюження соціалістичних ідеалів"?
Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року:
"Друзі мої принишкли, про них не чути і слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю , "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші в "Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" й "Вітчизни"…
Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного смутку !
Щоправда, на той час Василь вже точно знав, що йому лишилось три чисниці до смерті. Знав давно, але будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це - усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаться верховодити на білому світі й будуть безкарно чинити свої чорні справи.
Сиерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам… Не тільки в пору князювання "товарища" Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовської "перебудови" на цю тему було накладене якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного секрету полягає в тому, що Василя Симоненка по - звірячому "обробили", а точніше - прибили охоронці громадянського порядку в міліцейських мундирах.
Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум - гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення.
Якби на місці Симоненка опинився будь - хто з черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Але охоронці порядка, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися. Замість того, щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею і побажати щасливої путі - дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції. І була ця наруга вчинена над автором популярної в Україні книжки "Тиша і грім" зовсім не випадково.
У цивілізованих суспільствах завжди вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками свого народу. У протруєнійкласовою ненавистю більшовицькій імперії, де всі загальнолюдські поняття поставлені з ніг до голову, право говорити від імені трудящих нахабно узурпували партійні вожді. Аби позбутися будь - якої конкуренції в боротьбі за вплив на маси, вони мобілізували всі ресурси пропагандистського, адміністративного та каральних апаратів для дискредитації, обпльовування, а то й фізичного винищення справжніх народних речників. Недаремно ж в устах сталіністів слово "поет" було символом не просто "гнилого інтелігента", а політичного відступника, примаскованого контрика, потенційного ворога народу.
В останній фазі правління Хрущова перелицьовані сталіністи, послуговуючись досвідом політичних судових процесів 30 - х років , винуватцем усіх бід в країні виставили творчу інтелігенцію. І найперше місце серед вигаданих відьом за більшовицькою традицією було зарезервоване письменникам. Тому виховані на постулатах неосталініської політграмоти черкаські стражи порядку, здибавшись із відомим українським поетом, ідейно й морально були підготовлені до того, як із ним вчинити.
Уже ніколи й нікому точно не встановити, яка "душевна" розмова відбулась у них з Симоненком, але факт залишається фактом: тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру.
Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Сміло негайно виїхали його колеги - журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року "Літературна Україна". Ось уривок із нього:
"Коли Василь (визволений з ув'язнення друзями) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:
- Ось подивіться …
Ми жахнулися: всі руки були в сінцях.
- А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І ціліли не по м'якому місці, а по спині, попереку.
- За що ? - вихопилося в нас.
Я, бачите, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав, і ще … Вони затятими виявилися. Як же: потрапула до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... - Василь вилаявся і потім додав: - У тому казематі мене зачинили. Я почав трюкати в двері. Довго не відчиняли. Яще дужче. З'явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворохнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад ? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…"
Щось обірвалось усередині.. Оте Василеве зізнання друзям "по гарячих слідах" і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненківської трагедії. Так, його не вбили в каталажці мордовороти в синіх мундирах, зате садистськими побоями прирекли не повільне і мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом. Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притримувати які медицина виявилася безсилою.
І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили подальшісуспільні події, подібним способом, запозиченим у гестапо, були "знешкоджені" журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк.
Передчасна смерть позбавили Василя невідворотньої неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам - шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача.А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанистського благословення ім'я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсцинуацій, злісних наклепів.Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії.
З неймовірними труднозами Василевим друзям доводилося "пробивати" у світ кожну його книжку. І все ж таки завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові "Земне тяжіння" (1964), збірку новел "Вино з троянд" (1965), "Поезії" (1966), "Избранная лирика" (1968), "Лебеді материнства" (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей.
Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року.
Loading...

 
 

Цікаве