WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Смішне - як основа творчості Остапа Вишні - Курсова робота

Смішне - як основа творчості Остапа Вишні - Курсова робота

Смішне - як основа творчості
Остапа Вишні
План
1. "Уродженець краю, де завжди було в шані гумористичне слово" (У. Дузь).
2. "Моя автобіографія" - твір, який має кілька мистецьких пластів"
3. Українська ментальність у творчості О.Вишні (гумореска "Чухраїнці").
4. Засоби комічного в "Зенітці"
5. Тема любові до природи, її захисту в "Мисливських усмішках"
Сатирично-гумористичні твори розходяться нині надзвичайно швидко. Веселу книжку люблять всі. Хотілося б вловити в цьому приємний відгомін тих благословенних часів, коли в українській літературі засіяла зоря на ім'я Остап Вишня. Щоб нині зрозуміти творчість Вишні, потрібно ретельно з'ясувати, хто він, легендарний Остап, чиїх батьків дитина, де зріс і в кого навчався, що робив і з ким дружив, з чого радів і з чого мучився… перед нами життя, яке й досі не дуже охоче розкриває свої таємниці, частково поховані в недоступних архівах , а частково збережені в усних джерелах, що не завжди співвідноситься з істиною.
Йому випало жити в пору великих соціальних зрушень, в період світлих надій і чорної розлуки, епохальних звершень і масового терору.
Іронія літературної долі О.Вишні в тому, що його унікальний сатиричний хист сягнув висоти в часи утвердження кривавої диктатури Сталіна, і проте саме йому, найталановитішому серед всіх українських сміхотворців, удалося вижити ( а загинули майже всі, зокрема, Василь Чечвянський - рідний брат, Юрій Вухналь, Кость Костко, Юхим Гедзь ) й дочекатися настання "відлиги", коли вперше за чверть віку з'явилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки уявити: багато міг би зробити цей веселий геній, якби в період найвищого розквіту не зазнав нищівного удару і якби над ним майже до смерті не висів долюклів меч берієвської інквізиції.
13 листопада 1889р. на хуторі Чечва, біля тихого містечка Груні, що на Полтавщині, в маєтку поміщиків фон Рот народився хлопчик Павло Губенко. Хоч народився хлопчик у поміщицькому маєтку, але не належав він ні до дворянського, ні до поміщицького роду, і вперше його голос пролунав не в розкішних хоромах, а в селянській білій хаті, де жив його батько Михайло Кіндратович Губенко - колишній солдат царської армії, а потім прикажчик у фон Ротів. Через шістнадцять літ після цієї події він не без лукавого усміху запише в щоденнику : "Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині, бігав, ширяв картоплю, драв горобців, била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!"
У цій хаті крім Павла, народилося ще шістнадцять Губенків, і вже сама ця обставина змушувала батьків добре-таки сушити голову над одвічним і легким родинним питанням: як влаштувати дитину в школу, як звести кінці з кінцями, щоб дати їй освіту та вивести в люди.
Ось як згадує про це Остап Вишня у творі "Думи мої, думи мої…" "Потім освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід - і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти цю лінійку, я б її поцілував!").
Потім з Павлушки вийшов Остап вишня. Письменник. Так як же я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за лінійку вчителеві І.М.Мовчанові. І я вдячний".
Ті, хто близько знав сімейство Губенків, стверджували, що батьки письменника були охочими до жарту й добре відчували комічне. Мати, Параска Олександрівна (дівоче прізвище Балаш), мала веселу вдачу, знала безліч народних приказок і прислів'їв, якими густо пересипала свою мову. А про батьків характер чи не найкраще свідчить епізод з підписання "тестаменту". Про це розповідав сам Павло Михайлович - батько помер у нього на руках. Коли Михайлу Кіндратович подати для прочитання і підпису текст, він зібрав усі останні сили і почав читати вголос: "Я Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем…" Дійшовши до цих слів, батько підписав заповіт, зрезюмувавши: "При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко".
В "Автобіографії" письменник згадує:
"Оддали мене в школу рано . Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу, прийшов додому, а батько каже:
- Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати . Повезу іще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде .
Повіз мене батько в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв він не дуже. Проте повів і віддав мене в Зіньківську міську двокласну школу.
Зіньківську школу закінчив я року 1903 з свідоцтвом, що мало бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого розряду. Та куди ж мені в ті чиновники, коли "мені тринадцятий минало".
Отже, вчився Павло охоче, наука давалася легко. З плачем просив батька, щоб після Зіньківської двохкласної школи повіз мене на навчання до Глухова у вчительську семінарію. Та ба! Михайло Кіндратович не міг зробити йому такої ласки - не було на те грошей у багатодітній сім'ї. Спорядили Параска Олександрівна чотирнадцятирічного Павла й відвезла до Києва у військово-фельдшерську школу, де вже рік навчався його брат Василь на "казьонний кошт" як син відставного солдата. І хоч болісно було хлопцеві розлучатися зі своєю солодкою мрією про вчительство, довелося студіювати медицину.
Зрештою, він і тут вчився чудово, багато читав, особливо любив читати Гоголя. "Так од дитинства і до старості з Гоголем" - писав у останні роки свого життя Остап Вишня. "Певне, якби не Микола Васильович, - признався письменник, - то лікарював би я, очевидячки, всеньке своє життя. Це він потяг мене в літературу". Щодо театру - то, певно, жодної прем'єри не було пропущено. Садовський, Саксаганський, Заньковецька - митці, які назавжди залишилися в серці Остапа Вишні прихильність до цього виду мистецтва.
По закінчення військово-фельдшерської школи - служба в армії і робота в хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці у Києві. "Служив і все вчився, все вчився - хай воно йому сказиться. Все за екстерна правив". За цією іронічною фразою - колосальна праця. Ніби відчуваючи майбутню долю, добре розумів, як мало йому здобутих знань. Залишався єдиний шлях - самоосвіта. На цей час батько вже помер і потрібно було допомагати родині, бо лише він і брат Василь ледь-ледь звелися на ноги. Працював і одночасно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Успішно склав їх у 1914р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.
"Як ударила революція - завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради і університет, а з університету в Центральну Раду. Тоді ло св.Софії, з св. Софії до "Просвіти", з "Просвіти"
Loading...

 
 

Цікаве