WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Поетика Віри Китайгородської (кваліфікаційна робота) - Реферат

Поетика Віри Китайгородської (кваліфікаційна робота) - Реферат

Авторка акцентує на монолозі емігрантів:
Не наша в тім, господарю, вина,
не гріло нас в далекім краю літо.
бо чужина - як мачуха зима (1,28)
Дуже важливу роль у цій поезії відіграє розділовий знак "!..", який означає, що думка незавершена. Знак оклику підкреслює висловлення, а дві крапки ховають в собі продовження переліку "знаття":
Якби знаття, що дома буде воля,
що Буковина - ніби з ружі цвіт,
що буде стільки хліба й стільки поля,
і що гуцула служили світ!... (1,28)
Отже, не лише "це" вабить емігрантів на втраченій землі, зміст трагедії у тому, що на чужині жити важко, бо вона - "як мачуха-зима". Важко погодитись з Лазаруком, що тема "не пережита по-справжньому", адже для читача зрозуміло, що не лише "хліб і поле" викликає жаль за Буковиною.
З посеред тематичної різноманітності знаходимо твори інтимної лірики, в яких зображено розділене кохання, туга ліричного героя за своєю половиною і ін.
Все твоє - і понад все ще буде,
Всі припливи щастя і жалю,
Всі мої пожежі і остуди.
Не ділю, не правлю, - віддаю (2,49)
так, усе в житті жінка ділить із своїм "любим чоловіком". Коли йдеться про кохання, освіта, фах, як відомо, значення не мають (звичайно, якщо мається на увазі справжнє почуття). Згідна з цією думкою і авторка: "Я не поетеса - я твоя".
В іншому вірші В.Ктайгородська зображує ліричну героїню, яка в розлуці з милим:
Я затужила за тобою,
як ружа, опадаю листям...
. . .
Я затужила до загину,
як осінь за дощем краплистим (1,46).
Жінка - як троянда але коли вона сумна, то нагадує поетесі "ружу, що опадає листям", бо "невладна над собою, сама така собі терниста".
Сучасна поетеса як жінка дає рецепт-пораду "Як стати щасливою". Перед віршем подає: "Не сотвори собі кумира"(святе письмо). А сотвори собі Його (Я)":
Жінко, не шукай собі роботи,
Ні забав, ні слави, ні царів,
Лиш того, хто дивиться навпроти,
І від спеки в серці загорів (2,50) -
ні веселі забави, ні слава - "жінка ласкава", ні царі - високопоставлені особи не принесуть жінці стільки щастя, скільки коханий чоловік зможе їй дати. Мало того, що кожаний, та ще кохаючий - "хто утратив розум чистий", "що в зимі шукає листя і морозу просить у вогню", "що не бачить: злива чи туман", "не чує: грім чи тиша", "що чатує подих твій, колише", тобто ладен піти на крайнощі заради тебе. Але щоб тривало Це до кінця життя, жінка повинна бутипокірною. Ще одна умова (дуже важлива), щоб стати щасливою:
Не лови за слово, як за нитку,
Не питай, яка гірка вода,
не гортай набутку і нажитку,
Лиш цілуй печаті від сліда (2,51)
Дуже доречно зауважує поетеса, адже скільки жінок через свою прискіпливість до слів, через любов до "набутку і нажитку" втрачають спокій, сон, стають нервовими, чим дратують чоловіків і з чого починається сімейна розруха. Поетеса розуміє, що інколи промовчати в покорі моде далеко не кожна жінка, не кожна може "колінкувати, колоти собі коліна, не підводити з покори голови", коли зневажають власне "я":
Може ся робота не під силу
Ні тобі, нікому ініде,
Але ти створи себе щасливу:
І молись, і німб його впаде (2,51).
Отож жінка повинна створити себе щасливою за будь-яких умов, щою "німб" нерозуміння впав і наступила гармонія.
До творів інтимно-пейзажної лірики віднесемо "Ясеню-ясеню", "Розвесніє-оселюсь у домі", "Місяць зірку здоганяв", "Розпатлана хмара". Через застосування усоблення віврші нагадують народну творчість - пісню, казку, які оповідають про щасливе кохання: "Ясен торкнеться світлого стану [зірниці]", "[місяць] нахилився над саму холодну воду, щоби зіроньока не плавала сама".
В. Китайгородська по-філософськи осмислює життя у своїх творах. Зозуля "переховує день у вік", і ровесники, які були "такі маленькі, як метелики у травні", "як мачкове зеренце" раптом зрозуміли плинність часу:
І пройшло немало часу...
Ми почули...,
Як відстьобується нитка
Тої дощової пряжі,
Що її одвічна жінка
обриває раз-у-раз (2,31)
"жінка" - це доля змотує рани у колобок. Пройде час, і зима, " що тримає срібний перстень у редці" пофарбує сивим димком скроні вже зрілої людини. У поезії "Цей чоловік шукаї щось в саду" ліричний герой змирився з тим, що молоді літа залишились позаду і він з покірністю і повагою прийняв удар від природи цілу скриню років:
До чоловіка підійшла зима,
І він поцілував її у руку (2,54)
Життєрадісний ліричний герой стверджує :
Людино, а щасливі ж ми !
Цілує нас у очі літо,
і голубим, квітчастим світом
хтось їде білими саньми (1,11)
Наче продовженням до цього сказаного є "Вірш без початку і кінця", в якому ліричний герой тішиться життям, навіть "хочеться вдихнути просто диму з листя". Хочеться напитися сваволі - весняної патоки згори", робити те, що хоче твій хороший настрій.
Вражає своєю правдивістю і актуальністю вірш про "Нардепів", в якому В.Китайгородська зобразила реально шлях народного обранця від "раба земного і Божого" до "дивного іменіі: Нардеп". І якби не зашкарубли свого часу "молоді ведмежі шкури", то може б "сини свого народу" не кидали "своєму роду в нагороду" лише, на жаль, "на сіль і хліб" і не завжди тих, хто допоміг вдертися вгору, лише "мурашиним вертопом", над яким можна знущатися досхочу:
Вони - раби земні і Божі,
тримають вас, колишуть вас,
І ви на них обличчам схожі,
Поки прийде прощання час.
А він приходить. І за мури,
За терикони кам'яні,
За молоді ведмежі шкури
несе вас вгору від рідні.
І ви - сини свого народу,
І дар приймаючи Олімп,
Своєму роду в нагороду
Кидаєте на сіль і хліб.
І городо дивитеся звідти
На мурашиний наш вертеп,
Немов чужі собачі діти,
Із дивним іменем: нардеп (2,45)
Хотілося б мабуть всьому народові, щоб більшість тих "собачих дітей" перестали готрити свої гнилі зуб об старждання народу, його безправ'я, а взялися до роботи, подумали, чому і для чого носять звання народного депутата, та щоб пам'ятали, що терпіння, як палиця, має два кінці: початок і кінець, останній край може стати кривавим, якщо не відбудеться жодних змін у кращий бік. Бо народу вже напекло по самі вінці чекання кращого.
У вірші "До совітсті" поетеса частково знаходить пояснення сучасного стану суспільства:
Ми - мудреці й сліпці,
Ми - красномовні мери,
Палачем у папірці
Чорної атмосфери.
Мокрою тьма пливе,
Точиться наче вина.
Каїн іще живе.
І має між нами сина.
Наступить час, коли зникне тьма, коли зникне сліпота байдужості, і у світлі правди побачимо каїнів та зможемо покарати їх за вчинений злочин.
В.Китайгородська присвячує свої твори братам і сестрам по перу: Марії Матіос - "Мавка засипає", Василеві Герасим'юку - "Квіти відходять і гаснуть", Володимирові Івасюку - "Весна бере щовків на ризи", Іванові Миколайчуку - "Соловейку-півничку", Василеві Стусу - "запалю тобі, мій ладо", Тарасу Мельничуку - "Реквієм", М.Ткачу - "Приморозки, приморозки білі", Віктору Кушніру - "А у наших Нарогянах" та майстрові художньої української вишивки Ксенії Колотило - "Світає сей нічний пейзаж", в якому, неначе устами емігрантки, закликає: "не забувайте Україну",
Loading...

 
 

Цікаве