WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → В.Симоненко. Поезії - Курсова робота

В.Симоненко. Поезії - Курсова робота

цих рядках гіркоти й доконечного суму!
Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три числиці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це - усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаються верховодити на білому світі й будуть безкарно синити свої чорні справи.
Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток.
Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам… Не тільки в пору князювання "товариша" Щербицького в Україні , а навіть у роки горбачовської "перебудови" на цю тему було покладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного сектору полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому "обробили", а точніше - прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.
Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилась дати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє міліціонерів, і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення. Побачивши його посвідчення, міліціонери перевезли його із залізничного вокзалу Черкас до Сміли. Коли він почав голосно протестувати,…з'явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, штовхнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами. Коли Симоненко сказав: "Що ж ти робиш, гад?". Отоді він почав його лупцювати. Він відчув, ніби щось обірвалося усередині…
Про це раніше знати було заборонено. Смерть Василя Симоненка була першою жертвою на шляху відродження тоталітарної системи в Україні.
Після смерті у 1964р. вийшла друга збірка поезій "Земне тяжіння"
У 1965р. вийшла збірка його новел "Вило з троянд". Через три роки по смерті вийшли "Поезії", де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 ще не опублікованих творів. А потім - мовчанка, наче й не було Симоненка і його творчості.
Тільки у 1981 вийшла збірка "Лебеді материнства", а в 1984р. ще одна збірка "Поезії", яку видали друзі поета. В другій половині 1980-на початку 1990рр. в журналах опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби України. Короткий спалах його життя став незгасною зіркою його поезії.
Василь Симоненко належав до поетів шістдесятників. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити нашу літературу в рівень світової культури. Вони по-новому підходили до конструювання художніх образів, поетизуючи, зокрема реалії, що їх принесла науково-технічна революція, досягнення в розвитку космонавтики, атомної енергії, різних галузей науки. Особливо яскраво ці нові якості мистецтва слова розкрилися у творчості І.Драча, М.Вінгроновського, Ліни Костенко, Дмитра Павличка.
Проте, придивившись до поезії В.Симоненка, цих атрибутів новаторства не помітно. Немає в ній ні космічних масштабів, ні атомних пристрастей, ні прикмет наукових досягнень, вплетених в основу художніх образів, ні якихось жанрових новацій, символів. Увесь Симоненко в руслі поетики, основи якої заклав великий Кобзар, яку розвивали далі Леся Українка, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко.
І все-таки, мабуть, новаторство - це саме та якість, котрою назначена поезія В. Симоненка . Виявляється це новаторство не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, а в самому змісті творів, у широкому, непідробленому інтересі до внутрішнього світу так званої простої людини, в проникненні в її багатий внутрішній світ, і розумінні і художньої відтворенні людської гідності, самоповаги, в розумінні неповторності кожної особистості, праві її на пошану, любов, на звичайне людське щастя за життя - та на добру пам'ять, коли вона піде з нього.
Саме розтоптану в роки сталінського свавілля людську гідність очищає від бруду, підносить з болота В.Симоненко. Одним із його найперших віршів, що справив враження вибуху в країні, де ще не відійшли духовні зашпори від постійного ляку, в якому жили-існували люди, є вірш "Ти знаєш, що ти людина…"
Наче нічого нового, невідомого читачеві не говорить поет. Але він здатний перевернути душу, примушує замислитися над таким простим - і таким складним питанням:
Ти знаєш, що ти - людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя - єдина,
Муку твоя - єдина,
Очі твої - одні.
А вже на цій основі, філософській, світовизначальній, різьбилися вірші, до щемливого болю вражаючі душу картини життя простих людей. Дядько добре знає, що "красти погано, куди вже гірш". Та злидні, вимірювані порожніми трудоднями, штовхають його на це. Василеві боліло людське горе, він дошукувався першопричин його - і виносив на люди. В поезії Симоненка жодного разу не вжито слово система, але її зловісна примара постає між рядками поезій. Цим і страшний був Симоненко партійно-бюрократичному апаратові, системі, тим і намагалася вона заглушити голос поета, цькуючи його, не пускаючи твори в світ, між люди. Та поезія Симоненка сама йшла до людей, ішла не зі сторінок книжок, які мали б вийти і не виходили, а з вуст в вуста. Голос поета став голосом народної совісті, виразником правди, надії, віри народу. При цьому змальовуючи злободенні гроші життя конкретних людей, конкретного часу, він силою поетичного таланту, образного узагальнення підніс їх до рівня загальнолюдських проблем та ідеалів, залучив до духовних здобутків світової культури.
Патріотична лірика, любов до рідної України посідає визначальне місце в творчості Симоненка. І не даремно. В.Симоненко знайшов проникливі, яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі. Почуття патріотизму - найсвятіше почуття людини. Кожен з нас любить землю, де народився, виріс, мову, вперше почуту з уст матері, вулицю на якій зростав. Любить сильно, щиро. А от знайти слова, щоб виразити свою любов - важко, не збиваючись на загальні трафаретні.
Василь Симоненко такі слова знайшов. Він зумів передатиу "Лебедях материнства" й любов до рідної матері, й любов до прекрасної неньки нашої -України у простих, щирих словах.
За формою це, власне, колискова пісня. Але здається, що створена не матір'ю, а батьком, хоч і має романтичну назву "Лебеді материнства". У ній воєдино сплелися й материнська ніжність й чоловіча твердість. Головне в поезії - побажання синові вирости справжньою людиною, вірним сином України.
У колисковій лесі Українки ("Місяць малесенький, промінь тихесенький…") мати теж не тільки бажає синові вирости здоровим, бути щасливим, а й "битися з недолею", коли прийде час.
У "Лебедях материнства" поет у дусі народної творчості малює картину вечора, Коли "заглядає в шибка казка сивими очима, материнська добра ласка в неї за плечима", коли танцюють лебеді в хаті на стіні, лопочуть "крилами і рожевим пір'ям". Чуєш, як ненька відганяє від синової колиска досаду, просить, або тихі зорі опускалися синові під вії. Весь світ в очах у матері фантастичний. А далі починається своєрідна розмова поета з сином, про те, що він, підрісши, вирушить в життєву дорогу - з дорогою часто зв'язані зміни в людському житті:
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги
Поет говорить про зустрічі, які чекають сина на життєвих шляхах, про майбутнє кохання, друзів, дружину. Все, все може вибрати людина, і шляхи, якими піде. Та завше з сином будуть "очі материнські і білява
Loading...

 
 

Цікаве