WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Дмитро Николишин – поет, письменник Коломийщини - Дипломна робота

Дмитро Николишин – поет, письменник Коломийщини - Дипломна робота

"Маєві акорди" (1919) – це картина в трьох діях зі співами і танцями, присвячена "Високоповажному й дорогому товаришеві Теодорові Піотровському на спомин спільної служби Богині артистичної горстки "Народного театру імені Тобілевича в Коломиї". Драма презентує патріотичну молодь в образі сільського вчителя, який за натхненну працю став улюбленцем різних поколінь. Це особливо виявляється у фіналі п'єси, коли вчитель заручився із сільською дівчиною, склав власну пісню, слова якої "Хто в неволі не бажає жити" кличуть до національного відродження.

Спеціальна масова періодика добрим словом привітала цей твір. Журнал "Театральне мистецтво" вважало, що "книжка написана талановито, автор малює життя на селі не по шаблону дотеперішніх п'єс з його злими сторонами, але таким, як воно в ідеальному значенню повинно бути"[ 19, 210].

А газета "Український голос" зазначала, що ця п'єса представляє "взаємовідносини між сільською інтелігенцією і селянами, написана вона цікаво і правдиво, гарною народною мовою ... Дуже бажаємо, щоб її (було) ставлено аматорами по селах, аби поширити цю симпатичну п'єсу між селянами" [19, 210].

"Тайна" (1923) – трагедія у п'яти діях. Центральним образом п'єси виступає Стефа – головна героїня і власниця таємниці. Вона нещодавно одружилася із заможним міщанином Остапом, скорена його чистотою і повагою до неї. Але до справжніх почуттів ще далеко. Надто ятрить ще рана попереднього кохання. Молодий маляр Кость змальовував з неї картину, втіливши вроду Стефи в образі оголеної русалки на фоні водоспаду. Але згодом маляр кинув тайну її чистого кохання до нього на людський глум. В день Стефених іменин Кость знову з'являється в її долі після подорожування Європою. Він хоче ще раз завдати їй болю, принизити і зламати родинне життя. Останнє йому вдається. Стефа покидає чоловіка Остапа, який в потрібну хвилину не спромігся ні підтримати, ні зрозуміти її. А на Костя чекає кривава розплата – в бурях емоцій Стефа вбиває його.

Тогочасна критика позитивно оцінила таку роботу Дмитра Николишина. Є. Грицак у газеті "Український голос" підкреслив, що автор "бере тему з життя нашої інтелігенції... Акція з психологічного становища умотивована добре, характери дієвих осіб зображені переважно вірно... Особливо цікавою повинна бути ця драма для нашого жіноцтва, що знайде тут представниць двох жіночих типів: новомодного і консервативного" [19, 210]. А так, відгукнувся на трагедію Іван Рибчин на сторінках періодичного видання "Книжка": "Концепція трагедій наскрізь оригінальна... Виставити її – це вельми вдячне завдання для українського театру. Автор зробив своє якнайкраще". В. Качкан визначив "Тайну" як "своєрідний протест жінки проти приниження тонкої аури, у яку вона увійшла, зі своїм розумінням щастя" [19, 210].

Того ж року світ побачила драматична картина в одній дії "На вечорницях" (1923). На сорока сторінках тексту Д. Николишин зумів заплутати і розплутати любовний п'ятикутник: Ольга – Денис – Настка – Володимир – Остап. Настка довго вагалася між двома прихильникам, тримала біля себе обох, тим самим принижуючи їх. Гордощі не дали Денисові щиро пояснити свої почуття, а Настці – свої. Тому Денис поспішно заручається з Ольгою. На вечорницях їм усім випало зустрітися. Якось мова заходить про музику, і товариство просить Настку заграти на фортепіано, а Дениса – виконати скрипкову партію. Дівчина починає грати "Надію" – їх спільний твір, ноти якого Денис спалив по розлученні, але не міг забути. В апогеї гри скрипаль зумисне зриває струну. Але Настка робить ще одну спробу повернути коханого: розповідає історію їхнього кохання нареченій Дениса. Ольга відмовляється від шлюбу, помітивши, що любов до іншої ще не згасла. Тепер Остап має надію щодо Ольги. Самотнім залишається лише Володимир.

П'єса цікава з погляду динаміки сюжетної лінії, вміло підібраних образів, мова акторів колоритна і яскрава. Крім того, вартісність твору, з нашої точки зору, підсилюється легкістю її постановки. Отож і у творі малого обсягу Д. Николишин виступив як добрий знавець сцени і мистецтва.

Драматична картина з життя у 3-ох діях під назвою "На становищі" (1941) написана Д. Николишиним у досить зрілому віці, тут відчувається досвідчене писемницьке перо. П'єса охоплює кілька сюжетних ліній. Просвітницька діяльність молодого подружжя вчителів Степана та Насті викликає вогонь з боку некомпетентного та аморального директора школи, а також місцевого корчмаря, котрому дуже зменшився прибуток через організований подружжям атиалкогольний клуб. Згодом їхніми силами в селі також організовано громадську молочарню, хор і школу для дівчат. Тим часом директор організовує проти них авантюру, але освітній інспектор в розмові зі Степаном переконується у протилежному. Унаслідок директора поспішно відправляють на пенсію, а його місце займає Степан зі своїм девізом "Не правду я не кажу, а за правду нічого боятись".

Цікаво би було ознайомитись ще із невидрукованою драмою-трилогією "Марта"(?) – з життя невідомої української письменниці У. Кравченко, в яке, за характеристикою "увійшла й частина життя великого Каменяра". Гадаємо, що рукопис драми мусить бути збережений, адже, за словами письменника, 1942 року її друга частина "Підводні скелі" була нагороджена на літературному конкурсі "Українського Видавництва". Отож рукописна спадщина Д. Николишина – широке поле для діяльності літературознавців.

Говорячи загалом про драматургію Д. Николишина, помітними є недосконалість у галузі композиційної організації творів, неглибока обізнаність молодого драматурга з тонкощами театрального мистецтва, зокрема, з технічними можливостями сцени. І це, безумовно, негативно відобразилося на перших постановках творів. Мав рацію І. Гаврилюк, закладаючи драматургові-початківцю "зашироку мотивацію й деяку незручність у групуванні дієвих осіб". Зате він оцінював уміння автора зберегти єдність дійства, часу й місця, хвалить за стилістичне оформлення: "Автор кладе вагу на душевні переживання дієвих осіб та розкриває їх при помочі зручного діяльогу, який ставить до акторів чималі вимоги" [ 11. 46].

Правда, були критики, наприклад М. Євшан, що на сторінках Літературно-наукового вісника зневажливо оцінили драматургію Д. Нико-лишина. Проте, його драми з успіхом ставилися на сценах театрів Галичини й Буковини.

Розділ IV. Літературознавча спадщина

Наприкінці XIX - початку XX століття у шевченкознавчій науці з'явилося чимало нових праць. У відомій монографії О. Кониського під назвою "Тарас Шевченко-Грушівський" знайдемо детальний розгляд біогафії Кобзаря починаючи з дослідження його родини і закінчуючи останніми днями великого письменника. І хоча О. Кониський не ставив своїм завданням проаналізувти світогляд поета, він усе ж певною мірою характеризує його суспільно- політичні погляди, використовуючи для цього головним чином життєписний матеріал і майже не притягуючи творчість.

1955 року в Мюнхені П. Зайцев видав свою грунтовну працю "Життя Тараса Шевченка", в якій робить спроби систематизувати попередні досягнення шевченкознавчої науки і здійснити глибинний аналіз окремих творів Кобзаря.

Проте ці монографії були занадто загальними щодо літературознавчих досліджень творчості Т. Шевченка. Відтак такі історичні поеми, як "Іржавець", "Здача Дорошенка", "Чернець" та інші, взагалі залишилися поза увагою шевченкознавців.

На Західній Україні шевченкознавство розвивалося силами місцевої інтелігенції, органами "Просвіти" та при навчально-освітніх закладах.

Дуже сучасним виявився підхід Б. Лепкого до вивчення Шевченка. У своїй одноіменній праці "Тарас Шевченко" дослідник по-новому представляє читачеві постать Кобзаря: він відмовляється від усталеного сприйняття цього письменника в якості "геніального селянина", доводить високий рівень інтелекту Т. Шевченка.

На Буковині осередком шевченкознавчих студій став гурток в Чернівецькому університеті під керівництвом професора-славіста Степана Смаль-Стоцького. Він як мудрий садівник відкрив своїм учням тонкощі літературознавства, навчив розуміти і любити слово, вслухатися в звучання кожного поетичного рядка. Відтак багато його студентів самі стали професорами і сформували власну "оранжерею". Загалом же можна сказати, що в "Гуртку" панувала дружня атмосфера, відчувається заряд цікавістю до україністики. Гуртківці винесли зі стін університету не просто знання філології, не лише уміння правильно і доречно потрактувати певні аспекти науки, а й (мабуть найголовніше) натхненно працювати, вірити і служити слову.

Троє гуртківців — Василь Сімович, Дмитро Николишин та Омелян Цісик стали активними дослідниками творчості Т. Шевченка і відтак видали власні літературознавчі праці. Д. Николишин ще 1914 року видав свою працю "Козаччина у Т. Шевченка" та "Історичні поеми Т. Шевченка". Остання була перевидана 1921 року. 1925 року у видавництві Д. Николишина виходить праця О. Цісика "Політичні поеми Т. Шевченка". В. Сімович 1921 року видав "Кобзар для народу", 1940 року — працю під назвою "Тарас Шевченко. Його життя та творчість".

Loading...

 
 

Цікаве