WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Дмитро Николишин – поет, письменник Коломийщини - Дипломна робота

Дмитро Николишин – поет, письменник Коломийщини - Дипломна робота

Коли місто звільнили американці, наші війська мали змогу звільнити всіх полонених. Але українців, у тому числі й Николишиних, іще більше року тримали із "величезної вдячності" на демонтажних роботах. Д. Николишин за мізерну плату виконував функції перекладача, дочка Оксана – громадського творчого організатора. Була тоді змога емігрувати у США, або ж залишитися в Німеччині, але відмовилися. "В нас жевріло бажання вернутися знову до Рідного Краю й віддати свої сили в користь рідного народу..."[ 34, 9]

Аж 26 червня 1946 року родина Николишиних побачили Україну. Одразу поїхали до Львова, повертатися в Коломию не було сенсу. Усе майно поростягали сусіди і зайди...У перші тижні перебування у Львові, родину прийняла до себе актриса Стефа Стадник. Згодом Ірина Вільде віддала в їхнє розпорядження одну кімнату свого помешкання.

Дмитро Васильович робить численні спроби працевлаштуватись. Він береться за наукові статті, але рукопис із життєписом М. Заньковецької 1947 року не задовольнив редактора видавництва. Справа видання класичної бібліотеки при університеті ім. І.Я. Франка згодом теж "застрягла на мілині".

Трохи оговтавшись від колишніх душевних переживань, Д. Николишин вирішує знову зайнятися педагогічною діяльністю. Спершу стає вчителем англійської мови при Медичному інституті, наступного року переходить до Педагогічного інституту, де дає лекції німецької мови. Посаду цю допоміг здобути Д. Николишину професор М. Рудницький.

Та недовго довелося Д. Николишину відвідувати професорські зали...

10 грудня 1950 року він був заарештований за звинуваченнями в "українському буржуазному націоналізмі". Без будь-якої звістки родичам запроторений до в'язниці. Далі – нічого конкретного невідомо. Дочка Оксана пригадує, що із львівської тюрми від батька прийшла записка, за неї мати віддала останнього родинного персня. За словами матері Наталі, Оксана стверджує, що батька закатували ще 14 січня 1951 року. Хоч звістка про "кончину в связи с заболеванием сердца" прийшла аж 1952 року!

Близький товариш Д. Николишина у спогадах про однокласника з Коломийської гімназії скаже: "Д. Николишин був великим мрійником. Збагнути не можу, як така благородна і незахищена найдрібнішою крихтою грубостями людина витримала знущання у совєтському концтаборі?! Зрештою, не витримав, помер на каторзі..." [ 7. 243].

Д. Николишин (1884 - 1951) увійшов у історію української літератури поет, драматург, критик, мовознавець, перекладач, видавець та громадсько-культурний діяч. У своїй творчості нівелював шаблонність і намагався писати самобутньо, "від душі".

Розділ II. Основні мотиви поезії Д. Николишина

Віками поетів ховали за рамками дозволеного, стискали кліщами цензури, нищили ім'ям беззаконня в ім'я неіснуючої держави. Їхні імена забувалися, але з плином часу хтось знову відкривав стару скриню і діставав пожовклі фото. Кожен з тих митців, знищених епохою, перед смертю уявляли собі цей момент – час, коли про нього згадають. Адже всі наші вчинки для когось – це підсвідома надія на вдячність, хоч би якою некорисливою була людина. Тому повернути ім'я забутого таланту в історію – справа честі.

Д. Николишин не шукав незримих висот, не кидався гучними словами – не вмів. Його громадська робота, творчість, родинне життя – світ чеснот і переживань. Хто скуштував пуд лиха не зможе лицемірити. Тому в творчості поета все так життєво, якось так щиро і неупереджено: кохання і сумніви зливаються воєдино, спогади набувають форми сну, сни переходять у життя, життя твориться руками рідних, за це їм безмежна вдячність. Поезія з гідністю, з чистотою. Така ж, як і сам Д. Николишин. Як сказано в передмові до третього видання "Поминальних симфоній" (1933), "Д. Николишин – це тип людини суспільноактивної, працьовитої, що серйозно ставиться до своєї праці, не гналася за легкою і дешевою популярністю, лише вперто, твердо, мужньо та чесно верстав свій життєвий шлях" [38, 3].

І все ж чим була поезія для Д. Николишина: виверженням думок, способом власної реалізації, одним із внутрішніх "я"? Гадаю, всім. У роки юності – товаришем, в часи війни – потребою, в хвилини розчарування – товаришем. Так і склалося, що перші поезії перейняті подекуди надмірним ліризмом, а пізні – глибинною філософією.

Д. Николишин не зміг сповна реалізувати свій талант. Причиною тому стали і соціальні умови, і особливість характеру письменника. Влучно зауважив професор Д. Лукіянович: "Д. Николишин виступив серед таких умов, що не ламав ледів і не переборював труднощів поза своїм я" [25, 4]. Не можна заперечити справедливості слів науковця, лише доповнити сказане. Бо детальніший розгляд біографії Д. Николишина свідчить про його великі громадські обов'язки, значну просвітницьку роботу, що забирала всі творчі сили, увесь вільний час. Тому важко в таких умовах говорити про високу мистецьку ноту, про нормальні психологічні умови (особливо у воєнні та післявоєнні часи) для розвитку істинної лірики – адже саме вона як стиль була найближча поетові.

Завадою на шляху до ширшого визнання творчості Д. Николишина стала також і його скромність. Не зміг він заявити про себе гучним голосом, не зміг протистояти часові, не зумів і пристосуватись до нових тенденцій.

Б. Романенчук у статті до книги "Коломия й Коломийщина" відносить ім'я Д. Николишина до списку галицької еліти, що формувала і спрямовувала літературне життя в Коломиї. Зокрема, він так говорить про його творчість: "Твори Николишина були на свій час досить відомі й мали критику, а деякі п'єси йшли на сцені, але великого визнання не здобули. Дві його п'єси були нагороджені на конкурсах і в українському літературному процесі мають своє місце" [ 21, 197].

Ось так багато треба сказати для кращого розуміння поезій Д. Нико-лишина. Адже він не з тих людей, що запросто відкривають свої таємниці. Поезії, прибрані у форму балад, елегій, романсів, сонетів – не що інше, як натяки, відгуки справжніх переживань. Збагнувши це, відкриваємо нового поета.

Поезія Д. Николишина представлена в трьох друкованих збірках "Хвилини" (1919), "Світанки й сутінки" (1936), "Поминальна (листопадна) симфонія" (1936, 1937, 1993). До поетичної творчості В. Качкан зараховує і драматичні поеми "Розвіяне щастя" (1922) та "Новорічна казка" (1922) [19. 206], хоча цей жанр поєднує прикмети драматургії та поезії.

Збірка інтимної лірики "Хвилини" стала результатом 17-річної роботи письменника і була видана 1919 року у "Загальній книгозбірні" – власному видавництві Д. Николишина. Тут хронологічно упорядковано цикли "Первоцвіти", "Придавлені згуки", "Серед плеса", "Червоний шлях".

"Первоцвіти" охоплюють поезії 1902-1908 років. Тут зібрані ранні проби пера із притаманними юному поетові надмірними переживаннями, чутливістю та максималізмом.

1903 року Д. Николишин, будучи дев'ятнадцятирічним юнаком, знайомиться з майбутньою дружиною – Наталею Молодіївною. Образ коханої стає наскрізним. Їй присвячено у збірці більше півтори десятка поезій, а більша половина всієї лірики "Хвилин" – їхньому коханню. Про те, як складалися відносини з Наталею, можна прослідкувати за художньою правдою поезій. Відтак провідною стає тема розлуки і нерозділеного кохання ("Тебе знову нема", "Ти забула про мене, дівчино...", "Дівчино, в погану годину..." та ін.). У вірші з присвятою "Наталі М.", написаному восени 1905 року, згадується про приїзд коханої, але біль, що висмоктав з серця ніжні почуття, не дає втіхи від її повернення:

Ой не в добрий час, моя подруго,

Повернула ти з чужого краю

І під осінь кличеш свого друга

На квітчасті береги рукою

Вже повіяли ті квіти пахучі,

Що ясніли чаром та красою;

Їх Малина скидала до кручі,

А води забрала із собою... [ 43, 17-18].

Продовження теми кохання знайдемо і в наступних циклах. 1911 року Д. Николишин одружився з Наталею Молодіївною, тому цикли поезій 1910 року під назвою "Придавлені згуки" (початкова назва "Наталя") автор присвячує дружині повністю. Тут уже є впевненість у завтрашньому дні, опоетизування перших зустрічей, спогади з усмішкою на устах. Вагання ще не дають спокою, але тепер він їх відкидає:

Глузлива зграя спогадів і снів

Мов гайвороння наді мною кряче,

Тушить тужливий згук нових піснів,

На душу думи наклика ледачі... [ 43, 35].

Пам'яті матері поет присвячує поезію "Сон", де знову звучить філософське запитання-докір, чому так рано він втратив її і хто вона була:

"... І страшно на душі зробилося мені

І виплило із уст моїх питання: "Хто ви?"

У відповідь на се почув слова дивні

Я та, що привела тебе на світ з любови...

... І враз я зрозумів цілу вагу тих слів

Loading...

 
 

Цікаве