WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Дмитро Николишин – поет, письменник Коломийщини - Дипломна робота

Дмитро Николишин – поет, письменник Коломийщини - Дипломна робота

"Невже в серцях тепер найшли і ви

Куток для мене, сестри та брати?

Невже, як кожен мандрівець щасливий

Під рідну стріху можу я зайти?

Чи прояснив туман нерозуміння,

Розсіяний підзорними грудьми?

Чи від години спільного терпіння

Вже найдемо і спільну мову ми?..." [41.34 ]

Початкову освіту здобував у рідному селі. Уже там брав активну участь у місцевій "Просвіті". Побачивши неабиякі здібності у хлопця, директор школи М. Загаєвський, порадив батькові на останній, четвертий клас перевести його до школи в сусідньому селі Скала, де навчання велося на вищому рівні. Ще через рік за сприяння того ж таки М. Загаєвського Дмитра записують до Станіславівської гімназії. Запалений впевненістю директора, хлопець взяв з батька слово, що віддасть його до гімназії. І вже хоч як нелегко було це зробити, та він все ж виконав обіцянку. Згодом Коломийська вища гімназія приймає Дмитра у свої освітянські лави. Навчання в гімназії, як і у В.Стефаника, Л.Мартовича та ін., запам'яталося дошкульними закладами на провінційність гімназистів із села. Та все ж не забував згадати і той "широкий новий світ знань", що відкривала перед ним гімназія. Ще в 1903 році сімнадцятирічним юнаком він дебютує в чернівецькій газеті "Буковина" з двома невідомими нині поезіями. То був перший, ще несміливий, але, як виявилося, вдалий крок поета "мистецькими сходами".

1906 року Д. Николишин успішно склав іспити на атестат зрілості. Того ж року обирає собі за alma mater тоді ще німецький Чернівецький університет, присвячує себе студіям з української мови та літератури при філософському факультеті. Не оминає лекцій і з класичної філології (латинської та грецької мов), германістики (англійської та німецької мов), історії та філософії. Словом, у ці роки він намагається "ввібрати в себе" якомога більше знань, найменш некомпетентність ставить собі за великий недолік.

Що й казати, таких сумлінних студентів завше помічають ще під час лекційного курсу. Відомий учений професор-славіст Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький узяв Д. Николишина під свою наукову опіку. У спогадах про університетський період Дмитро Васильович неодноразово наголошує на силі впливу творчого і наукового таланту професора на нього самого , як і на всіх, хто якимось чином зміг стати його протеже.

Чернівецький період життя Д. Николишина позначився також чисельними знайомствами з буковинськими просвітянами та колом місцевої "прогресивної молоді". Велике враження, очевидно, справило на нього знайомство з В.Сімовичем, ім'я котрого нині активно повертається на історико-культурні простори силами буковинських учених. Вперше вразив його В.Сімович у літературній дискусії з приводу статті в "Літературно-науковому віснику". "Саме тоді вже почали на нього насідати "тверді", але він, хоч і "м'який", але твердо боровся, і за ними була перемога..." [34, 9].

Але і тоді, і під час другої зустрічі, коли Сімович декламував деякі вірші, Д.Николишин відчув себе повністю на його боці, та аристократичний з голови до ніг Сімович, "так міцно загорнений в ковнір", був тоді ще для нього "занадто високо". Пройдуть роки, тісне літературне коло зблизить їх, творчі успіхи Николишина привернуть увагу багатьох. І ось вони вже товариші. Професор Сімович напише короткого, але вищого за всі схоластичні речі листа, в якому вони на одній ниві: "Ми ж якось – хоч я був за Вас старіший – разом якийсь час виростали в бурсі. Обидва ми – з Поділля, що для нас дуже-дуже дороге, що ми таки його дуже-дуже любимо, разом в Чернівцях сходилися, вчилися були, не забували один про одного і в пізніших часах – то якось приємно робиться, що дожили поважного віку, що не безслідно його дожили, і що таки щось залишимо по собі..." І далі: "Я у своїй бібліотеці, Ваші книжечки, і я їх зраховую, – число їх поважне, – і я всім дивом дивуюся, скільки Ви вклали в усе це енергії, скільки у Вас було своєрідної впертости – тієї впертости в гарному розумінні цього слова, щоб не зневіритися в собі, ні у своїй праці, – і все це складається у мене на щирі для Вас почуття..." [38, 3].

Обов'язкові студії в університеті закінчилися навесні 1910 року, і тієї ж осені почалася педагогічна діяльність Д. Николишина. Спочатку була Вижницька гімназія на Буковині, де письменник не затримався надовго. Весною 1911 року він одружується з Наталею Молодіївною – корінною коломиянкою зі старовинного і патріотичного міщанського роду. Вона, як зазначає Д. Николишин у своїй "Біографії" 1947 року, була "народною вчителькою": готувала дівчат до здачі матури (іспитів). Брала також активну участь у філії "Союзу українок". Він переходить до гімназії в Коломиї у якості викладача української мови та літератури. Педагогічний колектив гімназії не був бідним на постаті: Богдан Левицький – найближчий колега-україніст, Леонтій Кузьма (латиніст), М. Роздольський (германіст), О. Світник (класична філологія). Гімназія на той час була осередком морального і культурного виховання української молоді. Ініціатива йшла головним чином від самих студентів: вони створювали гуртки, організовували вечори на честь М. Шашкевича, М. Лисенка, В. Стефаника, Лесі Українки та ін.

На свої свята українські гімназисти запрошували польських учнів. Але 1911 року на святі памяті Т. Шевченка було дуже мало польських учнів та викладачів. Це стало сигналом закінчення ери бодай удаваної національної терпимості молодих українців поляками. Джерелом цієї нетерпимості стала політична ситуація в Галичині напередодні Першої імперіалістичної війни. Боротьба українських партій, особливо радикальної, за соціальні та національні права українців на своїй землі не могла не мати впливу на молодь гімназії.

1914-1915 навчальний рік так і не почався, бо вже в середині вересня 1914-го царські війська зайняли Покуття. Всіх учнів гімназії, починаючи від 18-річних, мобілізовано до армії. "Опинилися молоді воїни на різних фронтах конаючої Австрії та віддали свою кров за чужі інтереси," – писав В. Волощук у книзі 1997 року "Коломийські гімназії" [7, 36]. Навчання почалося за скороченою програмою.

На 1914 рік припадає чимало подій у житті Д. Николишина. За таких скрутних умов він змушений складати вчительський іспит, який через війну закінчився аж у 1918-му. Того ж 1914 року він засновує власне видавництво "Загальна книгозбірня". До вересня 1941 року тут вийшло біля 30 книг: серед них чотирнадцять збірок власних творів, сім – Уляни Кравченко, решта – інших авторів (С. Людкевича, М. Роздольського, І. Раковського, О. Цісика,

П. Франка,Ю. Шкрумеляка та ін.)

1915 року Д. Николишин іде на війну як ополченець. Про цей період життя не знайдемо широких відомостей, позаяк і сам автор згадує про ці роки нехоче. "Тих вісім місяців забрали од мене добру дещицю світла, сам не розумію, що саме змінилося тоді в моїй середині, але коли не коли стає при сих спогадах тужно, дуже тужно..." [30, 45].

Повернувшись з війни, Д. Николишин продовжує вчителювати в гімназії аж до 1929 року. Останні роки викладання тут знаменні посиленням польської пацифікації українців у Галичині, тобто ідеологічним натиском з боку уряду. 1930 року польська шкільна рада звільнила його з посади викладача в українській державній гімназії, і він переходить до приватної гімназії в тій же Коломиї при товаристві "Рідна школа".

Але перемелювальна дія війни знову втрутилася в долю родини Николишиних, на цей раз остаточно і безповоротно. Ще восени 1939-го року

Д. Николишину доручають вести курс лекцій з української мови та літератури у вищій школі для дорослих. Більшість слухачів були євреями або абсольвованими польськими гімназистами, які раніше не вивчали української. У 1941 році письменника приділено до купецької школи. За німецької окупації він продовжує свої лекції в реактивованій класичній гімназії.

Після відступу Червоної Армії та окупації Коломиї місцева Головна Управа наклала на нього обов'язки формального технічного редактора місцевого часопису "Воля Покуття". Але письменник неодноразово наголошував, що обов'язки його зводилися лише до технічного коректування [ 34, 9].

У березні 1941 року почалася евакуація громадян. 24 березня того року родина Николишиних виїжджає з Коломиї. Спочатку вони переховувались в лемківському селі Верхомлі, що на кордоні зі Словаччиною. Та вже в середині 1941 року змушені вирушити далі - до Словаччини, а згодом у Німеччину.

В скрутних умовах, коли, за словами Д. Николишина, "доводилось ночувати на возі й під возом, на підсінню, в стодолі, а то й під голим небом" [34, 9], загубили вони дочку Оксану. Дівчина потрапила на роботу до швейної фабрики в Гартмансдорфі. І лише за рік їм судилося знову зустрітися і жити разом. Письменник із дружиною в ті часи були завербовані до примусових робіт на фабриках. В автобіографії Д. Николишин не випадково називає числа, під якими їх зареєстрували. Для нього це стало досить символічним натяком: людина – число, людина – номер: як коридівський бик, призначений для єдиного...

Loading...

 
 

Цікаве