WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Романи Ю.Мушкетика «Яса» та «На брата брат» - Дипломна робота

Романи Ю.Мушкетика «Яса» та «На брата брат» - Дипломна робота

"Душа кошового присохла струпами, але під тією шкарубливістю лежала така любов, доброта та щирість, що тому, хто до неї добувався, вистачало її на все життя".

Найважчим ударом у житті отамана була втрата синів. Смерть дітей сприйняв як нове випробування долі. Не зламався і не замкнувся в собі. Іноді так буває, що горе стає гординею людини, вона й насвіт дивиться тільки крізь нього й починає думати, ніби воно дає їй щось більше, якесь потаємне право. Він не прагнув того права. Просто воно просвітило його жорстокою, але глибинною мудрістю, і те не заважало йому жити й приймати людей, як сприймав і раніше, хіба що трохи суворіше.

Боротьба, життєві поразки не зламали його, не погасили отих живих, проникливих вогників у зіницях очей, не спили анергії. Проте надпили життєлюбства, навіяли в голову нових, не знаних раніше думок.

Все життя обороняє Сірко рідну землю з шаблею в руках, проте розуміє, що тільки нашаблі надіятись замало, "І словом можна досягнути більше, ніж шаблею". Тільки треба знати таке слово, яке б зрозумів і прийняв у серце кожен. Тому і дає певний кошт у Київську колегію.

"Нехай ростуть наші діти розумні, може намислять своєму краєві долю ліпшу, ніж ми змогли завоювати шаблями".

Можна сказати, що Сірко був людиноючесною, яка не заплямувала себе ні корисливістю, ні жадібністю, ні продажністю, що був людиною простою і доступною в поводженні, далеко від усякої пики і погордливості. Він був справжнім патріотом, котрий безмежно і свято любив свою Батьківщину:

"Я так люблю її, мою Вітчизну, що готовий мучитися за неї довіку".

Своєрідним антиподом Сірка виступає гетьман Лівобережної України Самойлович. Мушкетик змальовує їх як двох непримиренних ворогів. Надто круто сходилися і розходилися в житті їхні дороги. Проте, всі суперечності між ними не були суперечностями двох різних за характером людей. Вони мали глибше коріння і своєрідно відображали різні погляди на суспільно-політичні процеси, що відбувалися на Україні. Як уже згадувалося, козацька старшина, добиваючись привілеїв, ставала на шлях поступового обмеження прав рядового козацтва. Запорізька Січ розглядалася українськими гетьманами як осередок вольності, а Кіш Війська Запорізького - як небезпечний суперник у боротьбі за домінуюче місце у політичній сфері. Незалежний і непокірний, Сірко став небезпечним ворогом владолюбивого Самойловича.

Самойлович Іван Самійлович походив з сім'ї священика. Службу в козацькому війську почав у 60-х pp. ХVІІ ст. сотенним писарем, згодом був сотником, наказним полковником і полковником Чернігівського полку, генеральним суддею. В 1672 році його обирають гетьманом Лівобережної України. Очолював козацькі полки під час боротьби проти турецько - татарської навали 1877-1678 рр. на Україні. Після невдалого походу російсько-українського війська, козацька старшина, невдоволена самовладністю і користолюбством Самойловича, звинуватила його в зрадницьких стосунках з кримським ханом і звернулась до царського уряду з проханням усунути його з гетьманства. В липні 1687 року Самойловича було заарештовано і заслано до Сибіру.

Добро для своєї Батьківщини, а головне для себе гетьман вбачав у цілковитому підпорядкуванні Москві.

Був одним із найбільших землевласників Лівобережжя. У різних районах йому належали млини, цехові майстерні, рудні, ґуральні, підприємства, що виготовляли полотно і селітру, його представники здійснювали значні торгові операції на ярмарках і торгах України і центральних районів Російської держави. Збагачувались як родичі гетьмана, так і його найближче оточення.

У романі автор описує Самойловича як людину замкнену, похмуру, яка за все життя не відкрила нікому ні душі, ні помислів.

"Він не любив ніяких забав, ніяких грищ, ніяких пристрастей, не знав сліпого ризику і не приймав не виваженого до кінця рішення. В житті треба бути обачним - плисти повільно й обережно і тільки по тихих водах".

У гетьмана, - як пише Мушкетик, - все розплановано наперед, все розраховано по поличках". Мета його життя - вгору і вгору.

"Він ніби не жив. Інші жили, а він ліз по щаблях. Кожен з них - видивлений і вивірений, гетьман завжди сягає наперед оком і розумом. Знає гаразд, кому яке треба сказати слово, з ким і скільки випити, де удавати простака, а де - покривдженого мудреця".

Розумний і розсудливий Самойлович досягає верхніх щаблів влади не особистою хоробрістю і не воєнним талантом: ''битв не вигравав. фортець не брав, за море на байдарках не ходив..." Автор створює образ хитрого політика, який піклується тільки про власну кар'єру і збагачення.

Самойлович - маріонетка в руках царя, слухняний васал ( хай інколи й "собі на умі"). Це яскраво засвідчує той факт, що обидва сини його в північній столиці, де щомиті засвідчують своїм мешканцям гетьманову вірність цареві.

Характер гетьмана розкривається у чисельних діалогах і монологах, а також через слова інших персонажів і самого автора. "До гетьмана без сукна не йди" - перешіптувались в Коранах. "Гетьмановим золотом можна встелити дорогу до раю" - говорили козаки. "Залив золотом вуха, насунув на очі чорну шапку, не чує й не бачить, а може й не хоче бачити, що погибель іде всьому краєві".

Мушкетик змальовує гетьмана, як людину, в полі турбот якої не добро рідної землі і народу, а власні інтереси і амбіції.

Багато уваги у романі приділяє автор гетьману Правобережної України П. Дорошенку. Дорошенко був помітною фігурою свого часу Син козацького полковника, онук гетьмана, він тісно співпрацював із Хмельницьким і обнімав важливі посади при Виговському й Тетері. В 1666 р. він стає гетьманом.

Дорошенко виступав за об'єднання розчленованих кордонами українських земель під булавою одного гетьмана. Це була приваблююча ідея для різних категорій населення. Але політичні методи її досягнення він вибрав неправильно. В своїй діяльності він відійшов від рішень Переяславської ради 1654 р. і прагнув опертися на військову силу султанської Туреччини й Кримського Ханства. Це була помилка гетьмана бо цим рішенням він, фактично, відкрив ворота на українські землі турецьким завойовникам.

Поруч з історичними особами в романі живуть і діють вигадані персонажі: Лаврін Перехрест, Мокій Сироватка, брати Гук, Марко Ногаєць, Килияна та ін.

Всі вони - носії певних моральних рис, що розкриваються через конкретні історичні обставини та життєві ситуації. Так Лаврін Перехрест втілює всі ті високі моральні якості, які, на думку автора, повинна мати кожна людина. Мушкетик виділяє його безкорисливість і щирість, чистоту і благородність.

"Лаврін - немов розумна доросла дитина з ніжною і допитливою душею. Вабить його все красиве та гарне: сумовиті вечорові співи біля багаття, баскі коні, мальовані ясними фарбами картини в церкві та на дверях куреню. Він і сам ясний лицем і щирий помислами. Сорочка на Лаврінові завжди чиста, контуш - охайний. І при тому не скупердяй,, не труситься ні над шелягом, ні над алтином. Гордий. Очі в Лавріна непоступливі і погляд твердий. Все заховано всередині, взято па міцні защепки".

Зовсім іншим змальований Марко Ногаєць - маленький, кругленький, як гарбуз. Крутий в плечах, міцний статурою, вертлявий, як дзига. Ніс у нього пиптем, очі вузькі, неначе прорізані різачкою, й веселі та хитрі, часто усміхнені. Безжерний і штукарний, кепкував однаково з інших і з себе.

Описуючи характер Марка, Мушкетик поступово розкриває ті негативні риси його характеру, що приведуть персонажа до зради і морального падіння:

"Марко був веселої вдачі, але ту веселість часто використовував свідомо. І жарт його не йшов вище приступця, на якому стоїть хтось можніший і владніший, його жарт має мірку, а відтак не раз - розрахунок одночасно", "вмів Марко і обдурити, прикинутися овечкою, підлеститися й несподівано викинути такого фортеля, од якого в січовиків очі на лоба лізли'', "міг осміяти будь-чий ганж. Коли допікав до живого, аж ніби почував радість".

Також цікавими персонажами в романі є брати Гук. їх дороги розходяться ще в дитинстві, коли чума забрала батька, а мати померла з горя. Митрофан потрапляє на Січ, де згодом стає підписарем, а Ждан - в гетьманські покої світити і гасити свічки. Брати не схожі між собою: Митрофан - "білолиций, червоновусий, ставний, просто-таки красень". Ждан - "високий, як жердина, довгошиїй, прищуватий, маслакуватий, ще й вирлоокий, негарний на взір, зате чуприна буйна, ще й кучерями".

Проте несхожість помічаємо не тільки в зовнішності, брати різні і за характером: красень Митрофан - хитрий і користолюбивий, непоказний Ждан - чесний і роботящий.

Вже при першій зустрічі між братами спалахує неприязнь, яка потім переростає у ворожнечу.

"Ждан здогадувався, що оцей гарнющий з вигляду, оцей козак--чорт ненавидить його смертельною ненавистю, як усі чорні душі ненавидять душі світлі вже за одне те, що вони світлі."

Loading...

 
 

Цікаве