WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Романи Ю.Мушкетика «Яса» та «На брата брат» - Дипломна робота

Романи Ю.Мушкетика «Яса» та «На брата брат» - Дипломна робота

Безлюдно, скільки не дивись!

За рік приходили сюди

Турецьке військо. Всюди, де

Ступали спагів тих копита,

Так кров'ю вся земля полита,

І зелень довго не росте.

У 1984-1985 pp. письменник завершує другу редакцію свого багатопланового історичного полотна "Яса". Книга повністю присвячена рідній історії, головним героєм виступає знаменитий І. Сірко - кошовий Запорізької Січі. Хронологічно рамки роману невеликі, автор обмежив свою розповідь 70 рр. XVII ст. Проте, досить часто він робить екскурси в минуле і тим самим створює цілісне художнє полотно історії України в межах всієї другої половини XVII ст. Сюжет роману розгалужений, у ньому багато подій і осіб - і тих, що ввійшли в історію, і тих, що створені уявою-автора. Як і в кожному багатоплановому творі, у романі є кілька сюжетних ліній. Кожна лінія розгортається через певний конфлікт, який у творі розвивається у ряді подій.

Роман змальовує картину цілої історичної епохи в житті українського суспільства; від Січовик козаків, голоколічників, навколосічових – гніздюхів, селян, відносно вільних і селян закріпачених, до козацької старшини і гетьманів. Дія роману не раз переходить із Запоріжжя в гетьманські покої, із обложеного турками Ладижина в глухий степовий хутір і в хату подільського селянина.

Матеріалом художнього аналізу виступає найскладніша доба в історії нашої землі, так звана Руїна, коли Україна роздиралася у взаємознищувальній боротьбі і яка відкинула й далеко назад у культурному і державному становленні. Це була доба позначена безперервною агресією зовнішніх ворогів – польських татарських, турецьких поневолювачів яких надили привільні землі над Дніпром і Бугом з їхніми працьовитими людьми. Це були часи української "смути" особливо тяжкої на Правобережжі, яке внаслідок сваволі ворогуючих між собою гетьманів і старшинських груп, а потім, за Андрусівським перемир'ям 1667 року між Росією і Польщею, на досить довгий час фактично відпало від основної частини української землі. Правобережжя стало краєм руїни і крові, полем зухвалого міжнародного розбою і згубних внутрішніх усобиць. Нескінченні напади і навали татарських орд, турецьких армій військ шляхетської Польщі призвели до того, що сотні тисяч українських жінок, дітей, чоловіків було взято в ясир, а ще більше число було вбито.

На Правобережній Україні менше потерпіли від іноземних навал, але тут посилювався феодальний гніт. Козацька старшина, добиваючись привілеїв, ставала на шлях поступового обмеження особистих прав і привілеїв рядового козацтва та селянства. Всі, починаючи з гетьмана і закінчуючи сотниками, прагнули, в першу чергу, зміцнити матеріальні основи свого привілейованого становища - розширити і закріпити за собою земельні багатства, посісти домінуюче місце в ремісничо-промисловій сфері і торгівлі.

З іронією говорить Мушкетик - про великі державні клопоти гетьмана і старшини: аби втриматися на високих урядах, аби повоювати один одного. Ніхто з гетьманів не може принести користі своїй країні. В обох вражає майже цілковита відсутність турботи не лише про інтереси "посполитого" низу, а й про долю України як державного, національного і географічного цілого.

З одного боку, гетьман Правобережної України П. Дорошенко, одержимий нестримним владолюбством, складає окроплені кров'ю угоди то з польським королем, то з кримським ханом, доки не стає, зрештою, підданцем турецького султана, напустивши на Україну його грабіжницькі орди.

З другого боку, гетьман Лівобережної України І. Самойлович, який у своїх стосунках з царем був лише найслухнянішим васалом. Гетьманська булава, крім уособлення влади, була для нього ще й своєрідним магнітом, що притягував коштовності. Хитрий і цинічний, він був заклопотаний щонайперше власним збагаченням, збільшенням своїх володінь та зміцненням особистої влади.

Характеризуючи цих персонажів, Мушкетик пише:

"Після сильного волею Хмельницького і могутніх соратників його надійшов час розважених, поміркованих Самойловичів та Дорошенків. Тепер на вищі сходинки перлася сірість, а часом міцно перехована підступність та хижа хитрість, вони єдино могли доскочити влади та триматися при ній. Вони привчалися жита чужою волею та чужим розумом, віддатися в повну покору тим, хто сидів ще вище".

Таким чином, урядує сірість. І це закономірно: в періоди, коди піднесення боротьби з якихось причин поступається застоєві, на поверхню життя спливають саме такі невиразні "ніякі" постаті. Як пише автор, настає час сірий гетьманів, які вище інтересів свого народу ставлять дрібні власницькі інтереси.

Самолюбивим гетьманам у романі протиставляється Запорізька Січ. Відомо, що з часу свого виникнення (XVI ст. ) вона відіграла значну роль в історії українського нагоду, була могутнім щитом проти нападів татарських і турецьких завойовників. Уромані автор описує дійсний історичний факт - похід на Крим, під час якого загін козаків зайняв Кафу та інші міста, визволив багато невільників.

Описуючи козаків, Мушкетик намагався найбільш точно відтворити устрій, побут і звичаї на Січі. Так, вищим органом влади тут вважалася загальна військова рада, у якій мали право брати участь всі козаки. Виконавчі функції належали спеціальному органу старшинської адміністрації, так званому Кошу, очолював який отаман з найближчими помічниками обозним, військовим писарем, суддею та осавулами. Найбільшим законом на Січі був козацький звичай, на ньому було засноване все її буття: порядок, способи бою, честь і посмертна слава.

"А що писані закони завжди можна переписати по-новому, неписані непорушні за них. Були в козаків і писані закони, знали вони і закони сусідніх народів, але мудростями з них козаки послуговувалися не вельми часто".

Займалися на Січі рибальством, бджільництвом, мисливством. Постійно діяли ремісничі майстерні (зокрема, по виготовленню та ремонту зброї). Запорожці забезпечували себе морськими чайками, різної величини та призначення, рибальськими суднами.

Описуючи запорожців, автор прагнув показати і моральні якості, зокрема такі, як вірність товариству і безкорисливість. Це ми бачимо у молитві козаків перед походом.

Скарай мене, боже, тепер і потім, якщо я покину в біді товариша і кинуся до втечі, щоб урятувати власну душу. Присягаю Господу Богу і перед святим Євангелієм, що, будучи в нинішньому поході з кошовим отаманом та іншими старшинами при побитті ворога і, де трапиться, здобичі військової не приховаю, купно з усіма стоятиму в бою і купно вернуся на Чортомлик".

Як пише Мушкетик, на Січі знали і любили пісню.

"Розчулити співом козака нічого не варто. Козак може заплакати з співчуття до наймолодшого з трьох братів,, які втікають із турецької неволі, і до старенької неньки, що споряджає в далеку дорогу сина і пройнятися мукою вдовиці, яка в самотині оре свою ниву. Козака неважко й розгнівати, і підняти піснею до найвищої звитяги, а також розсмішити й повести одчайдушний вогнистий танок".

Описуючи Запорізьку Січ з часу свого виникнення, автор підкреслює, що вона вважалася осередком вольності, сюди втікали з Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і навіть Східної Галичини та Закарпаття. Проте, як пише Мушкетик, хоч тут і було набагато більше волі, йшли сюди не всі. Тим, у кого десять пар волів, сюди втікати нічого, вони не покинуть своєї десятини, оратимуть до сьомого поту, більше втікала безземельна сірома, всякий ремісничий люд, що розорився.

Ішли ті, хто шукав правди і волі. Проте Мушкетик не ідеалізує "козацьку вольницю", говорячи, що не з самих беззастережних лицарів складався тутешній люд - траплялися серед козаків і пронизливі та хитрі, користолюбиві і зрадники. Були і людці, які прийшли на Січ не рідну землю захищати, а погуляти. І так прогайновували життя. Догулювали до старості, помирали, не залишивши по собі ніякої пам'яті, ніякої слави.

Ішли й броварники, крамарі - ставили ятки над Чортомликом, часом оббирали козаків до нитки і натому багатіли. Описує автор і голоколінчиків, які ставали до праці за плату і не ходили в походи.

Побут січовиків нерідко був дуже злиденним: гетьман перекривав шляхи, затримував валки з провіантом, аби Січ підтинав голод. Взимку і восени, свідчить автор, діймала запорожців сирість, у половини з них були хворі суглоби і чимало козаків вихаркували з легенів туман разом з кров'ю. Це не якісь природжені вояки, хоч і були оборонцями рідної землі і ходили в військові походи, добре знали військове ремесло і мали багато військових хитрощів. Просто був такий час. Козаки знали, що ця земля може родити пшеницю, але зараз вона існувала для того, щоб доганяти і втікати, заступати справжнє поле, на якому ще виростає пшениця і трудяться люди.

Можна сказати, що Запорізька Січ з її волелюбними традиціями і демократичним внутрішнім правом була впродовж двох століть незгасимим вогнищем антифеодальної і національно-визвольної боротьби українського народу.

Loading...

 
 

Цікаве