WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Західноукраїнська історична повість 20 – 30-х років ХХ століття як явище масової літератури - Реферат

Західноукраїнська історична повість 20 – 30-х років ХХ століття як явище масової літератури - Реферат

Цікавим, на наш погляд, є те, що у творах, присвячених інтерпретації подій інонаціонального життя, любовна інтрига набуває більшої ваги. Це свідчить, що при їх написанні орієнтація на європейський романний канон була більш послідовною. На відносній несамотійності повістевої фабули наголошує й С. Андрусів. На її думку, національна автентичність, „пов'язана переважно з часом і місцем дії, побутових та історико-культурних подробицях, але, зазвичай, не проникає у структуру сюжету" [1, 162].

Дидактизм, що є типовою ознакою масової літератури, характерний і для західноукраїнської історичної повісті. Оскільки у творах цього літературного масиву незалежно від політичних уподобань автора домінує ідея національна, державницька, то вся сюжетна лінія формується у відповідності до такого ідеологічного акцентування і має гостро виражене дидактичне, виховне спрямування. У центрі твору події, де державотворча праця героїв може проявитися рельєфніше, повніше. На передньому плані вже сформований персонаж, який чітко усвідомлює своє ідеологічне завдання. Головний герой, як правило, – людина громадська, і особисте життя для нього менш важливе від суспільного обов'язку. Уся діяльність його спрямована на визволення власного народу від соціального й національного гніту, на розбудову української держави. Навіть мотив особистої помсти переростає в соціальний (національний), як було у відомому історичному випадку з Богданом Хмельницьким, чи менш значимому, вигаданому й відтвореному в повісті А. Чайковського „Козацька помста". Карпо Кожух викрадає сина пана Овруцького, щоб помститися за смерть своїх батьків. Однак сенс цього вчинку полягає не лише у відповіді на заподіяну йому особисту кривду. Автор виражає цю думку словами сина пана, вихованого в козацькому дусі: „Пиши, пане, грамоту, що я, Станіслав Овруцький, пан цього замку й усіх сіл до того приналежних, усім моїм підданим даю на вічні часи волю. Знімаю з них панщину й усякі повинности, а за те, що вони стільки літ на мого батька й діда працювали, віддаю їм на власність усю землю з лісами, ріллями й ставами, цю, що тепер мають і яка належала до економії" [2, 367]. Як бачимо, громадське домінує над особистим, але обґрунтування дидактично правильної поведінки героя носить примітивний характер, що проявляється й у творах масової літератури.

Образна система західноукраїнської історичної повісті, до якої теми з національної історії не зверталися б автори, має обов'язковий атрибут – образ „взірцевого громадянина", яким марило все тогочасне галицьке суспільство. Ідея створення такого характеру знайшла своє втілення ще в повісті І. Франка „Захар Беркут". Це людина, яка, забуваючи про особисте, своє життя кладе на вівтар служіння Вітчизні, громадським справам. Такий герой, чітко усвідомлюючи своє призначення, у певному сенсі одержимий великою благородною ідеєю. Вона може набувати різних форм вираження: від захисту торгових прав українських купців зі Львова (І. Крип'якевич „Спільними силами, або ж План майстра Дмитра") до розбудови та утвердження Галицько-Волинського князівства (І. Филипчак „Будівничий держави"), але за своєю суттю завжди спрямована на соціальний і національний захист українського народу, його право на самовизначення аж до створення незалежної самостійної Української держави.

Така внутрішня одержимість, сконцентрованість на громадянських ідеалах відвертає головного героя від характерних для персонажів елітарної літератури початку ХХ століття самозаглиблення та саморефлексії. Він рідко переймається загальнофілософськими проблемами людського буття, питаннями життя та смерті, бо не вони становлять духовну основу його життя. Яскравою ілюстрацією цьому слугує, наприклад, початок повісті С. Ордівського „Багряний хрест". Залишившись на самоті, старий Богдан Хмельницький у ранковій тиші обдумує не перепитії власного буремного життєвого шляху, а питання створення політичного союзу, що дасть можливість Україні відчути себе дійсно незалежною. Старість, втрата підірваного бойовими походами здоров'я – це не особиста трагедія, а радше суспільна, бо „... так хотілося довести діло до кінця, побачити те, що тільки в снах бачив, за чим чугунними ночами банував" [4, 5]. Скупі авторські рядки, що передають думки гетьмана, концентрують у собі всю важливість і бажаність для нього здійснення поставленої мети, і в той же час демонструють художню однобокість у зображенні головного героя повісті.

Домінування дидактичної громадянської ідеї призводить до певної одноманітності у відтворенні типових рис характерів дійових осіб. Образи таких персонажів в українській історичній повісті відповідають образам середньовічних лицарів у західноєвропейській літературі. Вони сміливі, відважні, мужні, холоднокровні, рідко проявляють емоційність у вияві власних почуттів, міцно тримають слово, не бояться смерті, а головне – беззаперечно віддані своєму керівнику та Вітчизні. Комплекс характерних рис ріднить їх і з героями сучасної літератури, які вважаються еталоном чоловічості. Він притаманний як для представників давніх українських княжих родин, так і для козаків і формує модель їхньої поведінки. Саме такими виглядають князь Роман у повісті К. Гриневичевої „Шестикрилець" чи, скажімо, син боярина Судислава Ярослав у повісті Ю. Опільського „Золотий лев". Останній – своєрідне ідеальне втілення чоловічої поведінки: спокійний, небагатослівний, розумний, сміливий, вірно кохає свою Оленку й завжди готовий виступити на захист інтересів громади, уміє передбачити події наперед і спрямовувати їх у потрібне русло.

Ще одним важливим атрибутом, набутим героєм у силу своєї суспільної діяльності, є його публічність. Через це він дуже рідко усамітнюється чи перебуває в закритому приміщенні, де людина живе приватним життям. Активна громадська позиція вимагає постійного її підтвердження, відстоювання через діалоги чи полілоги з прихильниками та опонентами. Вона ж передбачає винесення своєрідної оцінки: схвалення чи осуду, сприйняття чи несприйняття. Звідси постійна присутність суддів-глядачів, до яких і апелює герой. Інколи такі репліки можуть бути звернені до уявної публіки, скажімо нащадків, але частіше до реальних слухачів. Така апеляція до широкої читацької аудиторії є обов'язковим атрибутом масової літератури.

Значне місце в західноукраїнських історичних повістях відведено жіночим образам. Їх достатньо багато. Інколи вони наскрізною ниткою проходять через увесь текст твору, інколи з'являються лише в окремих розділах як епізодичні. Кожен із цих образів позначений індивідуальними рисами, хоча й не всі вони художньо довершені. Обов'язким атрибутом в описі жінки-українки є її виключна вродливість, як мінімум – зовнішня привабливість. Найчастіше у змалюванні жіночих образів автори використовують такі епітети, як ніжна, гарна, чарівна. Однак досить часто письменники підкреслюють і інші типові риси: м'якість, непостійність, істеричність, надмірну чуттєвість, нерозважливість. Загалом, слід зазначити, що у своїй повсякденній поведінці позитивні героїні керуються все тими ж правилами обов'язку. Правда, для жінки галицька супільна думка формулює їх дещо інакше: дотримуватися звичаєвого права; дослухатися до порад та зауваг спочатку батьків, а потім чоловіка; бути надійною опорою в усіх його справах, свято берегти подружню вірність або ж кохати лише одного. У зв'язку з чим героїні часто виконують у творах власне чоловічі функції. Однак така маскулінність жіночої поведінки завжди носить тимчасовий характер. Дбаючи про долю своїх дітей, намагається утримати свою вотчину, а пізніше повернути княжий стіл сину Данилові княгиня Анна в повісті К. Гриневичевої „Шоломи в сонці"; переодягшись козаком, мчить на коні „дух степів" – Оксана з книги С. Ордівського „Багряний хрест"; взявши меч в руки обороняє власний дім Настуня з твору А. Лотоцького „Кужіль і меч". Коли ж жінка виконує функції, покладені на неї автором і суспільством, то йде в монастир. На таке романтичне кліше у вирішенні долі головної героїні досить часто грішать автори західноукраїнської історичної повісті.

Loading...

 
 

Цікаве