WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Ремінісценції петраркізму в ліриці в. Сосюри - Реферат

Ремінісценції петраркізму в ліриці в. Сосюри - Реферат

Ремінісценції петраркізму в ліриці в. Сосюри

Екзистенційний бунт як вихід із депресії 20-х років, породженої невідповідністю між ідеалами революції та їх втілення у життя, ненастанно спалахував у ліриці В.Сосюри крізь "два магніти:/ Революція і любов", спростовував ригоризм В.Еллана (Блакитного), з яким, очевидно, ні на мить не припинялася полеміка поета так званої "робітничої рані" ("Серце"). Єдиним розумним виходом для нього із ситуації соціальних непорозумінь, безглуздих життєвих лабіринтів була любов ("Світи ж, любов! Тебе я хочу"), що зазвичай, з погляду поета, правила за останній прихисток споневіреній душі, яка ніколи не зможе прийти до остаточного прояснення, постійно борсатиметься у констатаціях та сумнівах: "Життя – не дим і не омана./ А, може, ні? А що, як ні?.." Тема любові виводила поета і його ліричного героя за межі болючої дисгармонії. Очевидно, тут слід шукати секрет "простоти" сосюринського образотворення, коли формувалася безпосередня атмосфера втаємничення у глибини інтимного переживання, настільки по-земному "понадземного", що не воно не припускало певних роз'яснень – це мова сердечних алюзій, відмінна від символістських медитацій, ключ до взаєморозуміння закоханих:

Ластівки на сонці, ластівки на сонці,

як твої зіниці в радісних очах...

Зацвіли ромашки десь на горизонті.

й пахнуть поцілунки, як китайський чай.

Низка інтимних поезій зумовлена різними чинниками, як реальними подіями, так й уявленнями про ідеальну любов. У першому випадку йшлося про сердечну лірику, пов'язану з Констанцією Рудзянською ("Ой весна!"), щирі почуття юнака до якої так і лишилися без відповіді, дружиною Вірою Берзіною, якій присвячувався вірш "Так ніхто не кохав", де гіпербола повноти людського самоствердження набувала універсального сенсу. Намагаючись осягнути живлющу енергію сердечного буття, В.Сосюра у поемі "Золотий ведмедик", також пов'язаній із Вірою Берзіною, не приховував свого зачудування: "Яка це сила... Яка це сила..." Еротичне осяяння ("а підо мною дві зорі,/ і в їх солодку глибину/ дивлюсь, дивлюсь/ і/ потопаю,/ потопаю...") спонукало його у мить внутрішнього піднесення ототожнити кохану із вічністю, збагатити свою душу її душею, можливістю долати часопростір, лишаючись самим собою.

В.Сосюра майже повністю збігався із своїм ліричним героєм, таким же пристрасним, охопленим пошуками досконалої жіночої краси, що не могло не позначитися на емоційно наснаженій поезії. Недарма сучасники сприймали його за майстерзінґера, вбачали у ньому "щось від невідразного Дон-Жуана, що любить і зраджує з однаковою всеобеззброюючою повнотою і швидкістю" [1, с.174]. Сердечний роман із Вірою Берзіною минув досить швидко ("Але ти не така, як учора,/ не такий, як учора, і я"), коли В.Сосюра познайомився із поеткою Оленою Журливою. Але й вона не відповідала його ідеалам, допоки він не зустрівся з актрисою Марією Даниловою, яка справді заполонила його невситиму любовну пристрасть. Треба сказати, що образ Марії, який з'явився у ранній ліриці В.Сосюри ще перед знайомством із цією актрисою, стосувався швидше збірного поняття ідеальної жінки, засвідчував втілену у ній повноту життя, просвітлення, самодостатність, асоціювався як Богородицею, так і з культом дами, дантівською Беатріче ("О кучері ясні і очі Беатріче..."), був спробою реалізувати на теренах української поезії провансальську традицію, а ще більше – досвід петраркізму. Звичайно, було б необачно шукати прямих зв'язків з артистичним доробком українського автора та двома циклами "Канцоньєре" ("На життя мадонни Лаури", "На смерть мадонни Лаури"), написаними у 1373-1374 рр. Ф.Петраркою. Однак переконливо аргументована великим флорентійцем ідеалізація коханої жінки, відображення душевних переживань як джерела нескінченної насолоди і страждання, життя і смерті, драма внутрішнього світу також спостерігалася у багатьох поезіях В.Сосюри, ліричний герой яких виявився здатним на платонічні почуття, котрі, невимушено перемежовувалися з яскравими еротичними мотивами, жагучою пристрастю, що покривалася уявленням про високу любов. Важливою видавалася синестезія, поєднання стихій вогню і води, неба і землі, що символізували любовне горіння та крижане серце жінки, якому недоступні щирі почуття. Тому переживання розгорталися у напруженні бінарних опозицій страху і надії, пристрасті і суму, дня і ночі тощо. Попри обмеженість тематики, образні кліше на кшталт зорі, сонця, очей, квітів тощо, перед поетом розкривалася перспектива досконалої краси та гармонії. Так чи так, В.Сосюра опосередковано спирався на поважну традицію петраркізму, освоювану від новолатинських поетів (Я.Саннардзаро, М.Моррул та ін.), поглиблену поетами ліонського гуртка, "Плеяди", метафізичної школи – до модернізму. Платонічні уявлення про високу любов часто розпадалися під впливом суворої реальності, викликаючи у душі лірика нестримний бунт проти невідповідностей між ідеалом та дійсністю, що переходив у повне заперечення можливості існування світлих почуттів, що було миттєвим спалахом ображеного серця, яке з часом заспокоювалося.

Імпульсивна вдача "ліричного таланту" В.Сосюри завжди збагачувалася "гострим розумом, інтуїцією", вражаючи "часом своїм глибоким влучанням у серце явища чи проблеми" [2, c.151]. Поет не поділяв поширене уявлення про вибір між революцією та коханою, або, як мовилося у поемі "Залізниця" (1923), "Сплелися Боротьба й Кохання,/ і кращий хто, не знаю я". Подеколи ця проблема обмежувалася "сакраментальними "персами"" та Перекопом чи непом [3, c.27-28]. Критика була заклопотана виясненням, чому поет не помічає "ніякої помітної різниці поміж пролетарським та буржуазним коханням" [4, c.74], а в тонких сердечних переживаннях ліричного героя спромагалася бачити лише "нудненький трафарет", тому вважала, що творчість В.Сосюри в'яне "в крузі мотивів і настроїв нездорової романтичної і перебільшено згущеної любовної лірики" з "домішкою неврастенічної фізіології" [5, c.161, 162, 163]. Будь-яке вираження справжніх людських почуттів у ліриці проголошувалося проявом "дрібнобуржуазного" світогляду та наслідком впливу формалізму й естетства. Заполітизована критика не могла визнати притаманне В.Сосюрі шляхетне чуття та моральне світоуявлення, живлене етногенетичними джерелами. Інакше не шокував би поета виклад В.Рожіцина – професора Комуністичного університету ім. Артема, який з більшовицьким цинізмом твердив: "Красота – это контрреволюция" [6, c.221]. Такі формулювання були типовими для марксистського суспільства [7, c.41]. Не схильний до прямої полеміки поет спростовував настанови дипломованого плебсу власною лірикою, протиставляючи їх псевдоцінностям найблагородніше почуття, оголошуване "буржуазним пережитком", – любов, надаючи їй універсального світотворчого значення у кожному індивідуальному випадку неповторного людського життя. Елегантний "розливний ліризм" [4, c.247] В.Сосюри спростовував поширене уявлення про нього як про егалітарного поета лише "робітничої рані", дарма що біографія В.Сосюри була "пролетарська". Проте соціальні "низи" не означають відсутності в них "аристократизму духу", що дається від Бога, а не забезпечується становим привілеєм. Бо звідки б у поета взявся шляхетний смак, чуття прекрасного, як і в Т.Шевченка, І.Франка чи В.Симоненка, які вийшли з надр простолюду і не сприймали рабської психології плебсу, не тотожного з народом.

На тлі поем та віршів, які засвідчили високу національну свідомість ("Мазепа", "Махно"), громадянське сумління В.Сосюри, розкривали внутрішні драми чуйного серця у смугах відчуження бездуховної цивілізації та цинічних більшовицьких експериментів, його лірика і надалі тішила читача любовними мотивами, рідкісним у тогочасній, переважно заідеологізованій літературі. Злива сердечних переживань переповнювала збірки "Коли зацвітуть акації", "Поезії" (1930), поступово втрачаючи свою інтенсивність у віршових книжках "Серце", "Червоні троянди" (1932). Ліричний герой, охоплений шалом непереможної пристрасті, водночас знаходить у своїй коханій нові риси, що мають етнічні характеристики, засвідчують його національну зрілість ("В тебе губи і брови твої,/ як в моєї Вкраїни..."), хоч сліди більшовицького побуту даються взнаки на щирих почуттях. Любовна драма стає глибшою, у ній наявні не тільки захоплення ("Знову ти!?. Ах люба, чи не сонце?.."), гіперболізовані запевнення у щирості переживань ("Я вас люблю так ніжно й п'яно,/ так, як не любить вас ніхто"), навіть екзотика ("Це було на острові Цейлоні..."), та еротичні спалахи ("Ти казала: "Бери... я твоя...""), водночас пасмуги розчарування ("Ти була холодна, як осіннє небо,/ серцем не зі мною ти в ту мить була") та нещирості ("Нащо ж закохану із себе/ ти удавала кожний раз?", "Я не можу тебе цілувати,/ бо не вірю в любов я твою"), зради, афектів ("Гроза"), невідповідності вимріяного ідеалу ("Ми казали про вічну любов,/ і хотів я такої любові") реальній жінці ("Ну, прощай! Я тобі тільки жінка"), стани гіркотного непорозуміння і відчуження між закоханими: "Я цілую та дарма./ Ми не рідні й не чужі,/ бо в любові цій нема/ пісні повної душі". Траплялися навіть уявні програвання суїцидного сценарію ("Смерть"), аби дізнатися, "чи багато дівчат на Вкраїні/ буде плакать за мною тоді?.." Здається, такої детально прописаної еволюції сердечної драми від часів "Зів'ялого листя" І.Франка українська лірика не знала до появи творів В.Сосюри. Навіть інтимні вірші О.Олеся, до яких іноді апелював В.Сосюра ("Любов"), поступалися перед всеохопністю його любовної драматургії, яка розривалися між бажанням метафізичної цілісності, повноти одуховненого буття, задекларованої у логаедичному вірші "Марія" ("Зеленіють жита, і любов одцвіта..."), і трагічним для закоханого усвідомленням неможливості досягнути сподіваного ідеалу, розумінням марноти збереження душевних осяянь, що розпорошуються у потоках мінливих вражень ("Мить", "Лист"), втрачаючи свою неповторність та свіжість.

При постійній апологетизації любові поет дотримувався чоловічого погляду на жінку. У його ліриці майже не трапляється творів, у яких би зверталася увага на специфіку жіночого світу, спостерігалася спроба його збагнути та відповідно проінтерпретувати. Тому ліричний герой багатьох артистичних поезій заклопотаний передусім проблемами своїх любовних переживань, які, мов принадна сітка, накидаються на жіночі серця, аби їх приборкати, зробити власністю свого кохання. Він переконаний, що його щирим домаганням не може бути спротиву, і коли такі випадки траплялися, вони переростали у гіркотну драму. Не знаходячи сподіваної відповіді на свої невтоленні запити, ліричний герой знову і знову, доповнюючи собою постаті послідовників Дон Жуана, кидається в інтенсивні пошуки тієї єдиної, вдивляючись у галерею жінок ("Ліза, Оля і Вєра, і Ніна,/ поцілунки і сльози в гаю...") і не виявляючи серед них жодної, яка б стала справді його універсальним буттям, де панували б тільки закони любові. Недарма для поета світ починається і завершується на "лю" ("П'янь"), тому він щиро зізнавався: "Я згорів на фронтах огнеоких,/ а тепер на коханні горю".

Література:

  1. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: антологія 1917-1933. – К.,2002.

  2. Там само.

  3. Маланюк Є. Книга спостережень: Проза.– Торонто,1962. – Т.1.

  4. Доленго М. Творчість Володимира Сосюри. – [Х.],1931. Коряк В. Українська література: конспект. – Х.,1928.

  5. Савченко Я. Занепадництво в українській поезії. // Життя і революція. – 1927. – Ч.2.

  6. Сосюра В. Третя Рота. – К.,1998.

  7. Малапарте Р. Бал у Кремлі.// Всесвіт. – 2003. – Ч.11-12.

Loading...

 
 

Цікаве