WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Схід / Захід і Україна в художній прозі Вапліте - Реферат

Схід / Захід і Україна в художній прозі Вапліте - Реферат

Схід / Захід і україна в художній прозі Вапліте

Одним із найхарактерніших для художньої прози письменників, які належали до літоб'єднання ВАПЛІТЕ, є мотив Сходу / Заходу і України. "Академіки" прагнули осягнути кардинальні питання української цивілізації й рекодифікувати європейську культурну ідентичність.Заради справедливості мусимо сказати, що ця проблема розглядалася ще на переломі століть, тобто в період активних і досить плідних естетично-художніх шукань вітчизняної літератури (згадаймо праці Михайла Драгоманова, Агатангела Кримського, Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Євшана та ін); світоглядно-філософська парадигма попередників є також присутньою у дискурсі азіатського ренесансу Миколи Хвильового. Власне, тема Сходу й Заходу художньо реалізується у творчості українських письменників перших десятиліть ХХ століття, але найбільш широко й цікаво вона представлена саме у ваплітянському літературному дискурсі. Ця тема найчастіше оприявнюється у художній прозі Олеся Досвітнього (повісті "Алай" (1926), "Гюлле" (1927), роман "Хто" (1927), Майка Йогансена (роман "Подорож ученого доктора Леонардо..."), Аркадія Любченка (оповідання "Китайська новела" (1928), Юрія Яновського (романи "Майстер корабля" (1928), "Чотири шаблі" (1930), Миколи Хвильового (повість "Сентиментальна історія" (1928), роман "Вальдшнепи" (1928) та ін. Тут Схід і Захід зустрічаються й виявляють ту специфічну спорідненість, "якою пов'язані між собою всі творчі сутності" [1, 306]. Україна ж стає ареною цих зустрічей, які виливаються в конфронтацію творчих імпульсів, творчих поривів, а тому сама стає творчою.

Даремно деякі з тогочасних критиків дорікали письменникам за відірваність їх художніх творів від реального національного ґрунту, за відсутність соціальної проблематики і самодостатнє захоплення екзотикою. Бо цілком очевидним було, по-перше, розширення меж "специфічно українських тем", що й підкреслював О. Білецький і доводив позитивність таких зрушень у процесі аналізу деяких прозових творів, зокрема, "китайських повістей" Ол. Досвітнього ("З погляду старих уяв про вкраїнську літературу, яким дивним видався б цей виступ письменника з екзотичними китайськами темами! Революція утворила чудо, яке відчував ще Гоголь... В Азію, Європу, в Америку й Китай виявилося можливим глянути з меж літератури, яка, здавалося б, волею долі засуджена на те, щоб жити, віривши, що "тільки й світу, що в вікні..."[2, 88]; тим самим літературознавець заперечував тенденційно-упереджену критичну думку, претензійні закиди на адресу митців. По-друге, образи Сходу й Заходу у метатексті літератури "романтики вітаїзму" оприявнюються як художні складники філософсько-естетичної парадигми "азіатського ренесансу", пов'язаної з великими перспективами розвитку України. При цьому письменники спеціально добирають типаж і традиційно-національні деталі з реального часу життя (мова, звичаї, особливості степової України тощо), що потрібні були їм для мистецького творення картини українського світу як своєрідної просторово-ментальної парадигми Євразії й універсальної територіально-духовної мікрогалактики.

Ще задовго до памфлетів у художній прозі М. Хвильового фігурували, як слушно зазначив Ю. Безхутрий, "не тільки "азіатські" у прямому значенні картини, але й численні деталі "лівобережного", зокрема й "слобожанського" життя" [3, 50], що викликають певні асоціації в уяві читача: "татарські загони блукали по степах на Україні" [4, 124], [з ріки йшов дух – може, татарський, задвістілітпозадній]...[І, 125]. Творча уява митця активізувала "фрагмент із забутої розвіяної поеми "Азія", давні азіатські племена, образ Тамерлана ..." [І, 50].

Зі Сходом Микола Хвильовий пов'язував надії на розв'язання великої світової проблеми, оскільки, на його думку, Азія накопичила енерґію для всесвітніх універсальних завдань і здатна вивести Європу із цивілізаційного періоду "присмерку" третього типу культури. У художньому дискурсі прози письменника підірваному і загроженому Заходу протиставляється "соціальний патос" Сходу, який є основною прикметою відродження нових грандіозних сил і ознакою відповідності цих останніх новому типу культури. Герої Хвильового сповнені віри в ідею прийдешнього азіатського Ренесансу. Вони плекають надію, що побачать, як надійде "невідома голуба гроза".

Разом із тим, в авторському тексті виявляє себе шанобливе ставлення до загальноєвропейської культури і наявність відчуття в його героїв причетності до Європи та Заходу. "Між нами й французами є багато спільного", – зауважує Б'янка із "Сентиментальної історії" Хвильового. У художньому дискурсі прози письменника здійснюється спроба віднайти ті точки дотику, що мають українці та європейці. І Хвильовий акцентує на культурі, духовності. Так, творчість великого іспанця Мартінеса Сієрра у рецепції українського митця виявляється близькою за духом і тональністю: "... Мартінес Сієрра – моя радість, бо в його новелах маленька музика, мелодія слів, як оркестра моєї душі, коли у вишневих садках моєї чумацької країни жевріють зорі...

О, Мартінесе Сієрра. Тобі, музичному музикантові, твоїм новелам, де звучить така широка й радісна весна ... – тобі шлю із своєї чумацької країни привіт. О, Мартінесе Сієрра! Не тільки ти закоханий у звуки. Фарби й запах слова – я теж естет" [ІІ, 307–308].

У міжтекстовий простір прози ваплітян вводяться філософи, письменники, політичні діячі, які відіграли значну роль у долях Заходу і Сходу: Наполеон, Лазар Гош, Рабіндранат Тагор та ін. Ці імена виступають у метатексті ваплітян інструментом символічного моделювання дійсності, художньої метафорики й аксіологічно значущим культурним кодом. Так, у героїні Хвильового захід сонця викликає в уяві певні асоціації, пов'язані з містикою месіанізму, ілюзією азіатського Ренесансу: "Я пригадала Індію й священні гімни "Рамаяни". Чи найшли вже на вітчизні Тагора ... мою химерну даль" [І, 516]. Відчутно, що письменник передбачав читача, знайомого зі згаданим дискурсом, наділеного інтертекстуальною компетентністю, здатного зіставляти, міркувати.

Сучасність накладалася у творчій уяві українських письменників на часи Великої французької революції. Так, І. Дніпровський, намагаючися "вписати" основний простір оповідання "Анатема", яким виступає Україна, в контекст всеєвропейських і всесвітніх подій, згадує про "Паризьку комуну, Стіну комунарів, Монмартр ... про брюмера, про велику француженку в костюмі гвардійця" [5, 319]. У художньому дискурсі митця утверджується думка про те, що ідеї Французької революції отримали нове життя на українському ґрунті. У творі Дніпровського носієм цієї ідеї нового життя, духовного оновлення є комунар Давид. В авторській інтерпретації він виражає дух вічного революціонера, який не знає національностей і кордонів: "У своїх партійних анкетах в рубриці "національність" він писав розбризканим почерком: "русский, еврей, грузин, молдаванин"... Спеціальність: "революционер"... На початку революції (теж в запломбованім вагоні) цей химерний єврей приїхав із Франції" [5, 319]. На власні очі Давид "бачив ... Пер-лашез, Липневу колону на руїнах Бастілії, – недаремне він зв'язував нашу революцію з Паризькою комуною" [5, 324].

Накреслюючи романтичну візію цивілізаційного поступу, українські інтелектуали пропонували новий вектор української національної самоідентифікації. Вони акцентували на тому, що українці ніколи не були завойовниками, але разом із тим, маючи психологію європейців, були свідомі своїх прав і обов'язків і не схиляли голови перед ворогами. Так, анарх із "Санаторійної зони" М. Хвильового пише в листі до сестри: "– Я писав тобі: "Дивіться на схід!" І тепер пишу. Цей трагічний поклик, можливо, не найде відголоску. Його не зрозуміють. Одні побачать в ньому рупор Івана Калити, другі – заклик до дикої азіатчини. – Але ж це не те й не друге. Перші помиляються, бо не знають Лівобережжя: воно ніколи не сиділо під могутньою рукою шовінізму, другі помиляються, бо дивляться на Азію, як на кубло тьми й забобонів. – Люба сестро! Це ж зовсім не так! Ми бачимо, що західна цивілізація гніє, і в ній гніє людськість. І ми знаємо: скоро прийде новий спаситель, і предтечею йому буде – Аттіла. Предтеча пройде з огнем і мечем мятежною грозою по ланах Європи, і тільки тоді (тільки тоді!) свіжі потоки прорвуть напружену атмосферу. – Це буде! Я не тільки вірю, але я й знаю! – "Дивіться на схід!" – І вся трагедія Лівобережжя та, що воно сміливо кинуло цей міжнародний клич ..." [ІІ, 203–204].

Атілла постає у тексті Хвильового як знак, символ Азії, який, до того ж, виявляється близьким ідейно. Він виявляє виразні позитивні конотації і сприймається як предтеча нових, важливих й довгоочікуваних змін. За влучним висловлюванням Л. Коломієць, "Атілла – це символ колонізованих азіатських народів, що пробудилися всесвітнім рухом історії до дії. Роздвоєність рабської психіки, слабкість волі, нерозвиненість особистої самосвідомості, одне слово, "дика азіатчина" – все це наслідки приниженого існування, характерні й для України, європейської колонії азіатської Росії" [6, 32].

Loading...

 
 

Цікаве